Відповіді на питання блоку "Цивільне право"

Доброго дня читачам мого блогу! А також тим, хто готується до екзаменів на отримання свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.

В рамках теми підготовки до адвокатського іспиту я закінчив опрацьовувати блок відповідей на питання з галузі Цивільного права. Що мною зроблено (станом на 02.06.2017):

- переведено текст відповідей із формату .pdf в текстовий формат, для зручності роботи із текстом;

- актуалізовано відповіді на питання блоку з огляду на зміни в законодавстві та змінені питання іспиту;

- додано гіперпосилання на відповідні статті законодавства України на сайті Верховної ради. Це зроблено, щоб кожен мав можливість перевірити актуальність інформації, що міститься тут, а також, за бажанням, поглибити свої знання під час підготовки до іспиту.

Основний текст відповідей підготовлено кандидатом юридичних наук Петром Матвєєвим, доцентом кафедри цивільно-правових дисциплін Навчально-наукового інституту права та психології Національної академії внутрішніх справ.

Відповіді у первісному вигляді були оприлюднені "Юридичному журналі" №5 (131) за 2013 рік на с. 90 - 123.
Бажаю успіхів в підготовці! Не забуваємо про відповідну тему з підготовки до іспитів на моєму форумі.

1. Загальні засади цивільних відносин (поняття, види та структура). Джерела цивільного права України. Дія актів цивільного законодавства у часі та просторі. Звичай. Аналогія права та аналогія закону.

ЦК України закріплює перелік загальних засад, або принципів, цивільного законодавства, які притаманні цивільному праву загалом або окремій групі цивільних правовідносин, регульованих відповідною підгалуззю чи інститутом. Закріплення загальних засад цивільного законодавства в ЦК свідчить про підтвердження законодавцем природного права як першоджерела цивільного законодавства, яке випливає з раціональності й розумності.

Структуру природного права становлять норми й норми-принципи, які визначають поведінку людей у суспільстві незалежно від позитивного права, до складу 'якого входять норми цивільного законодавства (ст. 4 ЦК) і міжнародні договори України (ст. 10 ЦК). Ці принципи використовують за відсутності конкретних правових норм, які регулюють відповідні відносини, або при нечіткості, суперечності (юридичної колізії) таких спеціальних норм чи при явній несправедливості формально правильної норми.

Ці принципи входять до складу нормативного акта як норми-принципи (тобто норми, які мають найбільш загальний характер). Норми-принципи мають загальнообов'язковий характер, і тому їх дотримання й урахування при законотворчості й розгляді конкретних правових ситуацій є обов'язковою вимогою закону. Практичне значення цього положення полягає, зокрема, у тому, що суд має не лише механічно аналізувати конкретні юридичні документи, але й осмислювати принципи й цілі, покладені в основу їх прийняття. Крім того, загальні принципи повинні застосовуватися при виявленні прогалин у законодавстві (аналогія права) (ст. 8 ЦК).

Загальними засадами цивільного законодавства є (ст. З ЦК):

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини (зміст цього принципу цивільного права становить суб'єктивне право людини на особисте життя, якому кореспондує обов'язок будь-яких інших осіб не допускати його порушення, тобто їх невтручання в особисте життя людини. Наприклад, органи державної влади й місцевого самоврядування не мають права вказувати громадянам і юридичним особам, які здійснюють підприємницьку діяльність, які товари (роботи, послуги) виробляти і за якими цінами і яким споживачам їх реалізовувати. Конституція України гарантує недоторканість особистого й сімейного життя фізичної особи);

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України і законом (означає неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом. Згідно з цим принци­пом, норми цивільного права забезпечують власникам можливість стабільного (сталого) здійснення власницьких повноважень. Конституція України проголошує непорушність права приватної власності (ст. 41), Власність зумовлює й забезпечує майнову відокремленість суб'єктів цивільних правовідносин);

3) свобода договору (згідно зі ст. 6 ЦК України принцип свободи договору передбачає право суб'єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але які відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати в договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд);

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом (ЦК України відносить принцип свободи підприємницької діяльності, не забороненої законом, до переліку загальних засад цивільного законодавства. Згідно зі ст. 1 ЦК України, відносини у сфері підприємництва є частиною предмета цивільного права. Конституція України гарантує право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом);

5) судовий захист цивільного права й інтересу (як спосіб захисту цивільних прав, тобто право особи відстояти свої порушені права у судовому порядку);

6) справедливість, добросовісність і розумність (принцип добросовісності є одним із засобів обмеження принципу свободи договору сторін, способом утримання сторін від зловживання своїми правами при виконанні договору. Принцип справедливості, добросовісності й розумності має визнаватися не сукупністю трьох принципів, а єдиним принципом, який проявляється в єдності взаємопов'язаних трьох складових, що є традиційним для європейського приватного права (нім. Treu und Glauben; фр, Bona Fideas тощо). З позицій природного права справедливість — це застосування моральних вимог як вимог правових до актів цивільного законодавства, це поняття про належне, яке відповідає

розумінню сутності людини і її прав. Дуже часто справедливість розуміють як рівність пропорцій або як концепцію пропорційності обраних засобів поставленій меті).

Перераховані принципи (загальні засади) не становлять вичерпного їх переліку, покривають різні за обсягом масиви цивільних правовідносин, що визначає поняття, зміст і особливості кожного з таких принципів.

Відповідно до статті 4 ЦК, актами цивільного законодавства України є:

1. Конституція України.

2. Цивільний кодекс України, інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України й цього Кодексу. Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює

цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов’язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховного Радою України одночасно з відповідним

проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України.

3. Акти Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.

4. Постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

5. Нормативно-правові акти, видані іншими органами державної влади України, органами влади Автономної Республіки Крим (у випадках і в межах, встановлених Конституцією України й законами).

Цивільне законодавство може бути поділено на дві групи: а) Цивільний кодекс України, інші закони; б) підзаконні акти цивільного законодавства. Така класифікація проведена залежно від юридичної сили окремих актів цивільного

законодавства: акти цивільного законодавства повинні видаватися відповідно з Конституцією; ЦК не може суперечити Конституції; цивільні закони повинні відповідати ЦК, підзаконні акти не можуть суперечити ЦК й іншим цивільним

законам. Будь-які акти цивільного законодавства при змінах і доповненнях повинні узгоджуватися з ЦК.

Стаття 5 ЦК визначає дію актів цивільного законодавства у часі. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім ви­

падків, коли пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше й регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав і обов’язків, які виникли з моменту набрання ним чинності.

Закони й інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом (ч, 2 ст. 57 Конституції України). Однак такий закон Верховна Рада не приймала. За таких умов Президент, уповноважений ст. 94 Конституції офіційно оприлюднювати закони, видав Указ «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р., яким визнав офіційними друкованими виданнями для оприлюднення нормативно-правових актів «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Урядовий кур'єр», «Голос України», «Президентський вісник». Нормативно-правові акти цивільного права набирають чинності в строки, встановлені законодавством. Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачене самим законом, але не раніше дня його опублікування (ч. 5 ст. 94 Конституції). Порядок набрання чинності інших нормативно-правових актів визначається Указом Президента «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р. Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, який суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується- У відповідних нормах ЦК України загальне поняття звичаю проявляється в його різновидах (звичаї національних меншин (ст. 28); місцеві звичаї (ч. 1 ст. 333) і трансформується в юридичні формулювання, які регулюють спеціальні види відносин. Наприклад, у ст. 673 ЦК встановлено, що в разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Приблизно так само звичаї ділового обороту втілилися і в окремих нормах Господарського кодексу України. Наприклад, у ч. З ст. 268 ГК передбачено, що при відсутності в договорі умов щодо якості товарів якість визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості. Тому не можна вважати вдалою ст. 7 ГК, яка дає перелік видів лише нормативно-правових і нормативних актів як джерел регулювання господарських відносин. Фіксація звичаїв передбачена й Кодексом торговельного мореплавства. КТМ падає начальникові морського порту право видавати (затверджувати) звід звичаїв порту.

Аналіз нормативно закріпленого поняття звичаю дає підстави для відмежування ознак правового звичаю.від умов його застосування. Слід виділяти такі характерні риси (ознаки) звичаю як джерела цивільного права: 1) звичай є загальновизнаним правилом поведінки, яке склалося її результаті неодноразового й тривалого однакового застосування; 2) фіксація звичаю в якихось документах необов’язкова, що прямо випливає зі змісту ст. 7 ЦК України. Умовами звичаю є: неврегульованість питання, яке є предметом судового спору, у чинному законодавстві або договорі; відсутність суперечності з договором або актами цивільного законодавства.

Стаття 8 ЦК України передбачає застосування аналогії закону й аналогії права до неврегульованих цивільних відносин, Можливість застосування аналогії закону й права підтверджується частиною третьою ст. 11 ЦПК України. Побічно можливість застосування закону й права за аналогією визнається нормою ч. 6 ст. 4 ГПК, згідно з якою «забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини». Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, які регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

2. Підстави виникнення цивільних прав і обов’язків. Здійснення цивільних прав та виконання обов’язків. Право на захист цивільних прав та інтересів.

Цивільні права й обов'язки виникають із дій осіб, які передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, які не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права й обов'язки (ч. 1 ст. 11 ЦК). ЦК України закріплює відкритий (орієнтовний) перелік юридичних фактів, які визнаються підставами виникнення цивільних прав і обов'язків.  
Використаний ст. 11 ЦК термін «цивільні права та обов'язки» охоплюється поняттям суб’єктивного цивільного права як належної певній особі правової можливості певної поведінки особи, захист якої гарантований державою. Цивільні права й обов'язки слід розглядати як складові змісту цивільних правовідносин.

Суб'єктивне цивільне право характеризується як єдність трьох прав: права на дозволену поведінку (право на власні дії), права вимагати дотримання такої поведінки іншими особами (права на чужі дії), права вимагати засобів при­мусу до зобов'язаних осіб. Суб'єктивний цивільний обов'язок є мірою необхідної поведінки зобов’язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. При цьому слід виділяти суб'єктивні права абсолютні (речові, права інтелектуальної власності тощо) і відносні (зобов’язальні), суб'єктивні обов'язки абсолютні й відносні.

Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти від правового або законного інтересу, як можливостей безпосереднього й опосередкованого юридичного впливу таких осіб на певне благо, захищене законом.

Відповідно до статті 11 ЦК, підставами виникнення цивільних прав і обов'язків є:

1) договори й інші правочини (як узгоджене велевиявлення всіх його учасників (сторін). Окрім договорів, підставами цивільних прав і обов’язків є й інші правочини. Такими є односторонні правочини, тобто одностороннє волевиявлення, яке призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав і обов'язків. Зокрема, одностороннім правочином є публічна обіцянка винагороди (статті 1144 - 1157 ЦК);

2) створення літературних, художніх творів, винаходів й інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності (цивільні права й обов'язки виникають безпосередньо із факту створення об'єктів авторського права й суміжних права, що передбачає наділення суб'єктів цього виду права інтелектуальної власності повним комплексом цивільних прав і обов'язків внаслідок оприлюднення творів, надання доступної для сприйняття форми, відповідно до положень Закону України «Про авторське право та суміжні права». Право інтелектуальної власності на об'єкти права промислової власності (винаходи, промислові зразки тощо) і засоби індивідуалізації товарів і осіб виникав на підставі юридичного складу двох груп фактів: а) створення результату творчої, інтелектуальної діяльності, і б) адміністративного акта державної реєстрації чи розпорядчого акта керівника підприємства (у випадку створення раціоналізаторської пропозиції) в порядку, передбаченому відповідними актами законодавства.);

3) завдання майнової (матеріальної) й моральної шкоди іншій особі (шкода може виникати або з цивільного правопорушення (делікту) або з правомірного акту публічного органу (зокрема, безвинне заподіяння шкоди правомірними актами посадових осіб, державних органів) і тягне виникнення зобов'язання, зміст якого становлять право потерпілого (кредитора) на відшкодування заподіяної шкоди й обов'язок боржника (порушника, правомірного заподіювача шкоди) компенсувати шкоду (п. З ч. 2 ст. 11 ЦК);

4) інші юридичні факти (до яких слід віднести акти публічних органів, юридичні стани (акти цивільного стану) тощо. Цивільні права й обов'язки можуть виникати з юридичних проступків, тобто дій суб'єктів цивільного права, які спрямовані на виникнення правових наслідків, але породжують їх внаслідок приписів норм цивільного права. Юридичними проступками, наприклад, є знахідка, виявлення кладу, рятування життя і здоров'я людини, майна фізичної

чи юридичної особи, ведення справ без доручення (лат. negotiorium gestio) тощо.).

Цивільні права й обов’язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов'язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав і обов'язків може бути настання або ненастання певної події.

ЦК України у ст. 12 встановлює загальне правило, згідно з яким особа здійснює свої права вільно, на свій розсуд, У цьому випадку цивільне право використовується в розумінні суб'єктивного цивільного права, тобто юридичної можливості визначеного суб'єкта впливати на конкретне благо (майнове чи немайнове).

Суб'єктивне цивільне право завжди є правом на певну цінність — матеріальну або духовну, що відрізняє таку юридичну можливість від правоздатності особи як абстрактної можливості бути суб'єктом цивільних правовідносин, мати суб'єктивні права й обов'язки. Наприклад, суб'єктивним цивільним правом є право власності на певну квартиру, а закріплене нормами Конституції право на житло — складовою змісту правоздатності особи.

Зміст суб'єктивного цивільного права зазвичай становлять три юридичні можливості (правомочності): а) можливість поводити себе певним чином (право «на власні дії»); б) можливість вимагати певної поведінки від інших (право «на чужі дії»); в) можливість захисту порушеного права в юрисдикційному порядку (у судовому порядку, шляхом звернення до державних органів, третейського суду тощо). Під здійсненням цивільного права слід розуміти реалізацію тих можливостей, які становлять зміст суб'єктивного цивільного права. Здійснення цивільного права відбувається шляхом вчинення фактичних і юридичних дій. Наприклад, дії но участі в переговорах для укладення договору мають фактичний характер, оскільки не мають правових наслідків у вигляді безпосереднього виникнення цивільних прав і обов'язків. Юридичними діями є дії для вчинення оферти й акцепту, правовим результатом може бути укладення договору чи інші правові наслідки.

ЦК встановлює правило, згідно з яким нездійснення особою своїх майнових прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом (ч. 2 ст. 12 ЦК). Закон передбачає випадки, коли нездійснення цивільного права є підставою для припинення цивільного права й для настання інших негативних правових наслідків для носія такого права. ЦК не завжди передбачає, але й не забороняв можливості встановлення інших наслідків нездійснення цивільних прав. Тому слід визнати припустимим призупинення окремих правомочностей цивільного права актами цивільного законо­давства чи правочином. Зокрема, нездійснення чи несвоєчасне здійснення права на захист порушеного цивільного права може позбавити таку особу права на судовий захист. Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, є підставою для відмови в позові. Інший приклад пов'язаний із здійсненням повноважень права власності набувачем нерухомості. Наприклад, без реєстрації в БТІ права власності на придбану квартиру її набувач позбавлений можливості провести її наступне відчуження (продати, подарувати тощо). Виключення з цивільного нрава окремих правомочностей внаслідок нездійснення такого права може встановлюватися договором. Наприклад, за умовами договору купівлі-продажу право розпорядження товаром виникає в покупця з мо­менту повної оплати товару.

ЦК в ч. З ст. 12 встановлює за особою право на відмову від свого майнового права, У цьому випадку термін «майнове право» слід тлумачити розширено, а не лише як право майнової вимоги за зобов'язанням. Особа може відмовитися від свого майнового права, яке є відчужуваним, незалежно від того, чи є таке право самостійним чи складовою іншого права. Особа не може відмовитися від свого майнового права, якщо це суперечить змісту (сутності) такого права. Право на відмову від права власності регулюється спеціальною нормою ЦК (ст. 347), яка має застосовуватися в порядку аналогії закону на відносини відмови від інших цивільних прав (корпоративних прав, які не є правом власності, речових прав на чуже майно, зобов’язальних, інших прав), якщо це не суперечить сутності таких майнових прав. Діями носія цивільного права, які свідчать про відмову від власного права, має визнаватися заява про це й про інші дії, які свідчать про таку відмову. Іншими діями може бути поведінка особи, якщо це не суперечить природі відповідного майнового права. ЦК також встановлює правило, згідно з яким відмова особи від свого права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється в порядку, встановленому актами цивільного законодавства. При недотриманні такого порядку особа продовжує вважатися власником таких речей. Але при відсутності нормативно встановленого порядку відмови власник не має права відмовитися від права власності на такі речі. Відмова від майнового права зазвичай має «безадресний» характер і не містить вказівки на особу-набувача такого майнового права. У результаті відмови таке майно втрачає свого суб'єкта, оскільки при відмові відсутнє нравонаступництво, тому майнове право взагалі припиняє своє існування, якщо це не суперечить сутності відповідного майнового права й нормативно встановленому порядку відмови від такого права. Тому відмову від майнового права слід відрізняти від передачі майнового нрава. При передачі майнового права воно зберігається, змінюється лише носій-набувач такого права. Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦК, особа може за сплатним або безоплатним договором передавати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Передача майнового права іншій особі на підставі одностороннього правочину, інших юридичних фактів ЦК не передбачена.

ЦК закріплює презумпцію добросовісності й розумності дій особи, яка здійснює власне право (ч. 5 ст. 12 ЦК). Ця презумпція діє, поки інше не буде встановлено рішенням суду. Добросовісне здійснення особою свого цивільного пра­ва передбачає реалізацію правомочностей відповідного права з урахуванням інтересів інших учасників відносин, публічних інтересів; держави тощо. Добросовісність здійснення цивільного права завжди виявляється в такій поведінці особи-носія такого права, яка знаючи (повинна була знати), що здійснення нею прав або виконання обов’язків може призвести до негативних наслідків, не вжила доступних їй заходів для їх усунення. В іншому випадку така особа має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків.

Розумне здійснення цивільних прав передбачає адекватну оцінку особою цінності певного майнового права, доцільність своїх дій, наслідків здійснення або нездійснення цивільного права. Тому розз^мним здійсненням цивільних прав слід вважати звичайні дії, адекватні стану нравові/дюсин і які може вчиняти особа відповідно до її середнього рівня інтелекту й життєвого досвіду, а також професійного статусу особи.

Стаття 15 ЦК закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності й господарювання (ст. 13), споживачів (ст. 42), захист прав і свобод людини й громадянина судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідними міжнародними судовими установами чи міжнародними організаціями (ст. 55). У ст. 15 ЦК безпосередньо не визначаються органи, які здійснюють захист цивільних прав. Як випливає із змісту наступних статей цієї глави, захист цивільних прав та інтересів здійснюють суд, Президент України, органи державної влади, органи влади АРК або органи місцевого самоврядування; нотаріус. Цей перелік не є вичерпним. Крім органів, зазначених у ст. 55 Конституції України, відповідно до окремих актів законодавства України, здійснюють захист цивільних прав та інтересів або сприяють їх захисту органи прокуратури, органи внутрішніх справ, громадські організації споживачів (об'єднання споживачів). Частина 1 статті 15 закріплює за кожною особою право на захист свого цивільного права. 

Підставою для їх захисту є порушення, невизнання або оспорювання цивільного права.

Порушення цивільних прав може виявлятися, зокрема, у:

- недодержанні сторонами при вчиненні правочину вимог закону (ст. 215 ЦК);

- поширенні про особу недостовірної інформації (ст. 277 ЦК);

- розкритті таємниці про стан здоров'я особи (ст. 286 ЦК);

- піддапні фізичної особи катуванню, нелюдському поводженню тощо (ст. 289 ЦК);

- неповазі до гідності й честі фізичної особи (ст. 297 ЦК);

- протиправному позбавленні права власності чи його обмеженні (ст. 321 ЦК);

- безпідставному заволодінні особою майном іншої особи-власника (ст. 387 ЦК);

- вчиненні власнику перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК);

- неправомірному використанні товару без згоди автора (ст. 443 ЦК);

- невиконанні чи неналежному виконанні умов зобов’язання (ст. 610 ЦК);

- безпідставній односторонній відмові від договору (ст. 651 ЦК);

- продажу товару неналежної якості (ст. 678 ЦК);

- втраті (нестачі) або пошкодженні речі (ст. 951 ЦК);

- заподіянні фізичній чи юридичній особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди (статті 1166- 1167 ЦК).

Невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні суб’єктивного цивільного права особи, зокрема, на майно, на право користування житлом, на спадщину, на частку в спільному майні, яке безпосередньо не завдає шкоди суб'єктивному праву, але створює непевність у правовому статусі носія суб’єктивного права. Водночас відсутнє звернення інших осіб до юрисдикційних органів про відсутність у особи цивільного права. Таким може бути невизнання нотаріусом правочину чинності, наданого стороною правовстановлювального документа.

Оспорювання суб'єктивного цивільного права відображає такий стан правовідношения, коли суб'єктивне цивільне право заперечується в юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то носій оспорюваного права може вимагати його визнання за допомогою звернення із зустрічним позовом тощо.

3. Поняття фізичної особи. Цивільна правоздатність і дієздатність фізичної особи. Опіка та піклування. Органи опіки та піклування. Правочини, які вчиняються з дозволу органу опіки та піклування.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою (ст. 24 ЦК). ЦК для позначення людини як учасника цивільних відносин використовує саме термін «фізична особа», на відміну від ЦК УРСР, який передбачав термін «громадянин». Ст. 26 Конституції України проголошує, що іноземці й особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами й свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Національний правовий режим встановлюється для іноземців і осіб без громадянства також і ч. 1 ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Таким чином, винятки з принципу національного правового режиму, встановленого для іноземців і осіб без громадянства, можуть встановлюватися винятково на рівні Конституції й законів України. Наприклад, згідно з ч. 5 ст. 22 ЗК землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватися у власність іноземним громадянам і особам без громадянства.

Учасниками майнових і особистих немайнових відносин в цивільному праві є громадяни, які наділені цивільною правосуб'єктністю, елементами якої є цивільна правоздатність і цивільна дієздатність. Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права й обов’язки (ст. 25 ЦК). Правоздатність визнається рівною мірою за всіма фізичними особами з моменту народження й припиняється зі смертю. ЦК визначає обсяг цивільної правоздатності фізичної особи як невичерпний (ч, 4 ст. 26). Здійснення цивільних прав і свобод невіддільне від виконання цивільних обов'язків, які фізична особа може мати як учасник цивільних правовідносин (ч. 5 ст. 26 ЦК). Дієздатність тісно пов’язана з правоздатністю й нею визначається.

Цивільна дієздатність фізичної особи - це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати й нести відповідальність у разі їх невиконання. Закон розрізняє кілька різновидів дієздатності: повна - з 18 років; неповна - від 14 до 18 років; часткова - до 14 років; обмежена; визнання фізичної особи недієздатною.

Повна цивільна дієздатність - це здатність громадянина власними діями набувати й здійснювати будь-які майнові й особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов'язки, тобто реалізовувати належну йому правоздатність у повному обсязі. Така дієздатність виникає з віком, визначеним законом. Повна цивільна дієздатність настає з досягненням 18-літнього віку (ст. 34 ЦК), однак ЦК передбачає випадки й порядок падання повної цивільної дієздатності неповнолітній особі (ст. ст. 34 - 35 ЦК).

Норми інституту опіки й піклування містяться в ЦК, СК і в підзаконних нормативних актах. Опіка встановлюється над неповнолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, і фізичними особами, які визнані недієздатними, а також над майном фізичної особи, визнаної безвісно відсутньою, і фізичної особи, місце перебування якої невідоме, і над майном особи, над якою встановлено опіку чи піклування, яка перебуває в іншій місцевості. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, і фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Опіка й піклування встановлюються судом, а також органами опіки й піклування, якими є державні адміністрації й органи місцевого самоврядування. Безпосереднє ведення справ про опіку й піклування покладається на відповідні відділи й управління місцевої держадміністрації й органи місцевого самоврядування. Опікуном і піклувальником може бути призначена лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю тільки за її письмовою заявою. Особі може бути призначено одного або декількох опікунів чи піклувальників. Опікун вчиняє правочини від імені й у інтересах підопічного, окрім тих, що за законом не може вчиняти. Згідно зі ст. 68 ЦК, опікун, його дружина, чоловік і близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або в безоплатне користування за договором позички. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою. Існують також правочини, які опікун не має права вчиняти самостійно, а піклувальник - давати згоду на їх вчинення. Піклувальник має право дати згоду на вчинення таких правочинів лише з дозволу органу опіки й піклування.

Відповідно до Правил опіки і піклування, органами, які приймають рішення про опіку й піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Ведення справ про опіку й піклування покладається в межах їхньої компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки й піклування відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Органи освіти виявляють, обліковують і передають дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкілінтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування) і виконують інші завдання, які належать до їхньої компетенції.

Органи в справах сім'ї й молоді, служби в справах неповнолітніх здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку й тимчасового влаштування безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які утримуються в державних дитячих закладах, на виховання в сім'ї (прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного тину) і з інших питань, які належать до їх компетенції.

Органи соціального захисту населення здійснюють діяльність по забезпеченню догляду, наданню соціально-побутового й медичного обслуговування громадянам похилого віку, інвалідам і дітям з вадами фізичного й розумового розвитку, які цього потребують. Органи охорони здоров'я здійснюють діагностику, лікування, експертизи осіб, визнаних судом недієздатними внаслідок психічних захворювань або визнаних судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами, а також утримують дітей-сиріт і дітей віком до трьох років, позбавлених батьківського піклування, у будинках дитини.

Органи опіки й піклування здійснюють свою діяльність відповідно до чинного законодавства. Органи опіки й піклування, відповідно до покладених на них завдань і розподілу повноважень між структурними підрозділами відповідних управлінь і відділів місцевої державної адміністрації:

- вирішують питання про встановлення й припинення опіки й піклування;

- ведуть облік осіб, які потребують опіки (піклування);

- здійснюють нагляд за діяльністю опікунів і піклувальників;

- забезпечують тимчасове влаштування неповнолітніх і непрацездатних осіб, які потребують опіки (піклування);

- розглядають звернення дітей про неналежне виконання батьками (одним із них) обов'язків по вихованню або про зловживання батьків своїми правами;

- вирішують, згідно з чинним законодавством, питання про грошові виплати дітям, які

перебувають під опікою (піклуванням);

- розглядають спори, пов’язані з вихованням неповнолітніх дітей;

- розглядають скарги на дії опікунів (піклувальників);

- вирішують питання про забезпечення житлом дітей-сирІт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які закінчили навчально-виховні заклади й не мають житла;

- вживають заходи по захисту особистих і майнових прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням);

- беруть участь у розгляді судами спорів, пов'язаних із захистом прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням);

- установлюють опіку над майном у передбачених законом випадках;

- оформлюють належні документи для підопічного й для майна, над яким установлюється опіка;

- охороняють і зберігають житло й майно підопічних і визнаних безвісно відсутніми;

- провадять Іншу діяльність по забезпечення прав та інтересів неповнолітніх дітей і повнолітніх осіб, які потребують опіки й піклування.

Відповідно до ст. 71 ЦК, з дозволу органу опіки й піклування вчиняються наступні правочини, тобто опікун не має права без дозволу органу опіки й піклування:

1) відмовитися від майнових прав підопічного;

2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню і (або) державній реєстрації, у тому числі договори про поділ або обмін житлового будинку, квартири;

4) укладати договори про інше цінне майно.

Піклувальник має право дати згоду на вчинення правочинів, передбачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

4. Поняття юридичної особи. Види і організаційно-правові форми юридичних осіб. Створення, реорганізація та ліквідація юридичної особи.

Відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу України, юридичною особою є організація, створена й зареєстрована у встановленому законом порядку Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю й дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді.
У ЦК юридична особа визначається через термін «організація», під яким розуміють певне соціальне утворення, тобто систему істотних соціальних взаємозв’язків, через які люди (або їх групи) об'єднуються для досягнення поставлених цілей в єдине структурне й функціонально диференційоване соціальне ціле. Але не всі організації є юридичними особами. Наприклад, відповідно до ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», одним із видів релігійних організацій є релігійна громада, яка є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, без їх державної реєстрації. Тобто не всі релігійні громади є юридичними особами. Проте релігійна громада може одержати права юридичної особи, для чого вона має зареєструватися.
Завдяки організаційні єдності, воля окремих учасників (засновників) трансформується в єдину волю юридичної особи. Організаційна єдність виявляється в структурі управління, компетенції й порядку ухвалення рішень органами, що визначено в установчих документах. 
У ЦК реалізований погляд на сутність юридичної особи як реального суб'єкта права, хоча із самого визначення такий висновок зробити важко. Саме з позицій реалістичної теорії український законодавець визначив поняття органів юридичної особи, дії яких вважаються діями самої юридичної особи (ч. 1 ст. 92 ЦК). Щоб певне явище стало суб'єктом будь-яких правовідносин, йому повинні бути притаманні наступні риси:
1) здатність формувати власну волю (приймати власні рішення);
2) здатність виражати свою волю шляхом волевиявлення в певних формах, які прийнятні в певному просторі й часі для сприйняття більшістю вже існуючих суб'єктів права.
Ці два елементи з'являються у юридичної особи з моменту прийняття її засновниками рішення про створення юридичної особи (перший юридичний факт у фактичному складі, внаслідок якого виникає юридична особа), адже формують і виражають її волю шляхом діяльності органів, які вже створені при підписанні статуту й при призначені конкретні фізичні особи на посаду виконавчого органу. Але публічне законодавство відмовляє такій особі (точніше, ще не особі) у достатності цих двох елементів і вимагає наявності ще кількох ознак для отримання цивільної правосуб'єктиості. Щоб бути повноцінним суб'єктом цивільного права, особа повинна мати мінімальний рівень власного майна.
Ознака майнової відокремленості юридичної особи дає їй повноцінну можливість бути учасником майнових правовідносин, тобто брати участь у процесі цивільного правонаступництва (сингулярного й універсального) давати взамін чужого майна своє майно шляхом здійснення правочинів. Здається очевидним, що відсутність власного майна виключає для організації можливість самостійної участі в цивільному (майновому) обороті, а тим самим і визнання суб'єктом цивільних правовідносин. Із майновою відособленістю організації нерозривно пов'язана її самостійна майнова відповідальність по зобов'язаннях. Тому й сплата податків і заробітної плати є наслідком майнової самостійності юридичної особи як суб'єкта цивільного права.
Обов'язковою ознакою юридичної особи є її найменування, за допомогою якого вона індивідуалізується серед учасників цивільного обороту. Державна реєстрація юридичної особи є другим юридичним фактом на шляху отримання юридичною особою статусу суб’єкта цивільних правовідносин.
Статус суб'єкта цивільних правовідносин передбачає наявність двох елементів — правоздатність і дієздатність (ст.ст. 91 та 92 ЦК).
Здатність бути позивачем і відповідачем у суді має не суто матеріальну, а більше процесуальну природу (ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, ст. 48 Кодексу адміністративного судочинства України, ст.ст. 28, 29 Цивільного процесуального кодексу України).
Стаття 81 ЦК стверджує, що юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб і (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права і юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися й діяти па підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. 
Цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення й правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України і законом. Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом.
Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ і в інших формах, встановлених законом (ч. 1 ст, 83 ЦК).
Підприємницькі юридичні особи (товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку й наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства),' можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство (ст. 84 ЦК) або виробничі кооперативи.
Ненідприємницькі юридичні особи (нєпідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками):
- кредитна спілка;
- установа (юридична особа, створена державою або органом місцевого самоврядування для здійснення відповідної публічної функції);
- споживчий кооператив (юридична особа, створена шляхом об'єднання фізичних і/або юридичних осіб з метою задоволення споживчих потреб його членів);
- громадська організація;
- політична партія;
- благодійна організація;
- релігійне об’єднання;
- об'єднання співвласників житла;
- міжнародна організація.
Поняття організаційно-правових форм юридичних осіб вживається в ЦК (ст. 83) і в Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (ч. 2 ст. 17), ГК України оперує поняттям «організаційні форми підприємництва» (відповідно до ст. 45 ГК підприємець має право вибору організаційних форм, передбачених законом), «організаційні форми комерційної господарської діяльності» (ст. 53), «організаційні форми підприємств» (ст. 63).
Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово й підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Юридична особа приватного права може створюватися й діяти на підставі модельного статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає установчим документом. Засновники (учасники) юридичної особи, утвореної на підставі модельного статуту, можуть у встановленому законом порядку затвердити статут, який є установчим документом, і провадити діяльність на його підставі.
Установчим документом товариства є затвердженії й учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого
цією особою.
Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).
Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.
Виділяють такі порядки створення юридичних осіб:
1) явочний — для виникнення юридичної особи достатньо лише факту волевиявлення засновників, а державна реєстрація не вимагається;
2) реєстраційний — у цьому порядку створюються більшість юридичних осіб в Україні. Від дня державної реєстрації юридична особа вважається створеною;
3) дозвільний — особливі випадки, коли, окрім реєстрації, необхідно попередньо отримати дозвіл, наприклад, Антимонопольного комітету України, відповідно до Закону України «Про захист економічної конкуренції», якщо створення такої юридичної особи призведе до можливості зловживати монопольним становищем;
4) розпорядчий — юридична особа вважається створеною з моменту прийняття уповноваженим державним органом рішення про її створення, без процедури державної реєстрації. У цьому порядку створюються юридичні особи публічного права.
Відповідно до ст. 89 ЦК, юридична особа підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Порядок державної реєстрації юридичної особи регулюється Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осібпідприємців» від 15 травня 2003 р.
Юридична особа ліквідується (ст. 110 ЦК):
1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженої на це установчими документами, у тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також о інших випадках, передбачених установчими документами;
2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади;
3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.
Вимога про ліквідацію юридичної особи може бути пред’явлена до суду органом, який здійснює державну реєстрацію, учасником юридичної особи, відповідним органом державної влади у випадках, встановлених законом. Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи керівник такої юридичної особи, її виконавчий орган чи позивач може бути призначений ліквідатором або включений до складу комісії по припиненню юридичної особи. Якщо вартість майна юридичної особи недостатня для задоволення вимог кредиторів, юридична особа здійснює всі необхідні дії, встановлені законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом. Особливості ліквідації банків встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність».
Юридична наука узагальнює поняття ліквідації як регламентовану законом процедуру, результатом якої є припинення діяльності юридичної особи.

5. Види об’єктів цивільних прав. Поняття речі та їх класифікація. Поняття цінного паперу. Нематеріальні блага. Оборотоздатність об’єктів цивільного права.

Стаття 1 ЦК встановлює загальне правило, які відносини можна назвати цивільно-правовими, тобто які відносини регулюються цивільним правом. Такі правовідносини поділяються на дві великі групи: майнові й особисті немайнові.
Об'єктами цивільних прав є такі цінності, як (ст. 177 ЦК):
- речі — поняття речі подається в ст. 179 ЦК. Подальші статті глави 13 ЦК характеризують окремі види речей;
- гроші — визначення грошей подається в ст. 192 ЦК;
- цінні папери — цінні папери досліджує окрема глава ЦК (гл. 14). Відносини, пов'язані з цінними паперами, регулюються законом України «Про цінні папери і фондовий ринок»;
- інше майно — загальне поняття майна подається в ст. 190 ЦК;
- майнові права — цей об’єкт виділяється в статті як окремий, хоча ст. 190 ЦК визначає майнові права й обов'язки як різновид майна;
- результати робіт — цей об'єкт є більше об’єктом зобов'язальних відносин, зокрема підрядних правовідносин (глава 61 ЦК);
- послуги — послуги є своєрідним об'єктом зобов'язані». Такого роду зобов'язання характеризуються дуже широким застосуванням в цивільному обороті, отже в ЦК їх розглядають як окремі норми, які регулюють певні види зобов'язань по наданню послуг (зберігання - гл. 66; перевезення — гл. 64; доручення — гл. 68 тощо) і загальні положення про послуги (глава 63), які поширюються на будь-які зобов'язання, які виникають внаслідок надання послуг;
- результати інтелекту альті, творчої діяльності — за загальним правилом, ці види об'єктів відносяться до нематеріальних благ (ст. 199 ЦК). Але правове регулювання правовідносин, пов'язаних із результатами інтелектуальної, творчої діяльності здійснюється Книгою 4 ЦК, а зобов'язальні правовідносини по переміщенню таких об’єктів регулюються главою 75 ЦК.
- інформація (ст. 200 ЦК).
- інші матеріальні й нематеріальні блага.
Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права й обов'язки (ст. 179 ЦК). Під річчю розуміють все те, за допомогою чого можна задовольнити ту чи іншу потребу й із приводу чого виникають цивільні правовідносини, це предмети матеріального світу у своєму природному стані або предмети, створені в результаті людської діяльності. Класифікація речей у цивільному праві проводиться за різними ознаками й має важливе теоретичне й практичне значення. Юридична класифікація речей досить часто заснована на їх природних властивостях чи суспільному значенні й визначає поведінку суб'єктів права щодо речей конкретного виду.
Речі залежно від їх особливостей поділяють на такі види: рухомі й нерухомі речі; вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті або не вилучені з цивільного обороту; індивідуально-визначені й родові; споживні й неспоживні; подільні й неподільні; головні й приналежності; продукція, плоди й доходи; гроші; валютні цінності й цінні папери.
Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, який посвідчує грошове або Інше майнове право й визначає взаємовідносини між особою, яка його розмістила (видала), і власником і передбачає виконання зобов'язань, згідно з умовами його розміщення, а також можливість передачі іншим особам прав, які випливають із цього документа (ст. 194 ЦК). Цінний папір — документ встановленої форми з відповідними реквізитами, який посвідчує грошове або інше майнове право й визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), І власником і передбачає виконання зобов’язань, згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі іншим особам прав, які випливають з цього документа (ч. 2 ст. 163 ГК). Поняття, види, а також умови й порядок випуску цінних паперів визначені законодавством, зокрема Законом України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18 червня 1991 р.; Законом України «Про інститути спільного інвестування» від 05 червня 2012 р.; Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою НБУ від 21 січня 2004 р.; Законом України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р.; Законом України «Про обіг векселів із Україні» від 5 квітня 2001 р.; міжнародними угодами й іншими нормативними актами.
Реєстрація випуску цінних паперів, інформація про їх випуск (емісія) і звіт про наслідки підписки на акції здійснюється уповноваженими особами Національної комісії з цінних паперів і фондового ринку (НКЦПФР) або її територіальними органами відповідно до встановленого порядку і є підставою для внесення випуску цінних паперів до Загального реєстру випуску цінних паперів.
В Україні в цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів (ст, 195 ЦК):
1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, дають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, і частини майна при ліквідації емітента;
2) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики й передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов’язання;
3) похідні цінні папери, механізм розміщення й обігу яких пов'язаний із правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових і (або) товарних ресурсів;

4) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

6. Поняття та види правочинів. Принцип свободи договору. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Форма правочину. Нотаріальне посвідчення правочину.

У ЦК України, у СК України не завжди послідовно й узгоджено використовуються такі юридичні категорії, як правочин, угода, договір.
Правочин як юридичний факт є лише однією з підстав виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, передбачених законом. Суб’єктом правочину може бути будь-який суб'єкт цивільного права, який має достатню правоздатність і дієздатність, У ч. 2 ст. 202 ЦК усі правочини поділені на односторонні й двосторонні чи багатосторонні, які є договорами. Правочини поділяються на оплатні й безоплатні. Залежно від способу завершення укладення правочинів вони поділяються на консенсуальні й реальні. За підставою (за метою досягнення юридичного результату) укладення правочинів вони поділяються на каузальні й абстрактні. До окремих видів правочинів слід віднести правочини, правові наслідки яких пов'язуються з настанням певної обставини (умови), строкові, фідуціариі й біржові правочини. Правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасувальними умовами.
Загальні вимоги закону, додержання яких необхідне для чинності правочину, — це дійсність правочину, законність змісту правочину, здатність фізичних і юридичних осіб до вчинення правочинів, відповідність волі й волевиявлення, обов’язковість реального настання правових наслідків, зумовлених укладеним правочином (ст.ст. 234-235 ЦК).
Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Форма правочину - спосіб фіксування волевиявлення осіб, які його вчинили. Правочини можуть вчинятися усно або в письмовій формі (простій чи нотаріально посвідченій). Причому, якщо інше не встановлено законом, сторони самі мають право обирати форму правочину (ч. 1 ст. 205 ЦК). В усній формі можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент вчинення (ч. 1 ст. 206 ЦК). Із загального правила про усну форму правочину є деякі винятки. Зокрема, не можуть вчинятися в усній формі правочини, які хоча й повністю виконуються в момент їх вчинення, але потребують нотаріального посвідчення (ст. 209 ЦК), державної реєстрації (ст. 210 ЦК), або ті, для яких недодержання письмової форми спричиняє їх недійсність (ч. 1 ст. 218 ЦК). Вимоги до письмової форми правочину закріплені в ст. 207 ЦК. У простій письмовій формі, відповідно до ст. 208 ЦК, належить вчиняти правочини, щодо яких законом або іншими нормативно-правовими актами вимагається така форма, а також правочини, які вчиняються між юридичними особами. Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає, згідно з ч. 1 ст. 209 ЦК, нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

На вимогу фізичної або юридичної особи, будь-який правочин за її участю може бути посвідчений нотаріально (ч. 4 ст. 209 ЦК). Нотаріальне посвідчення правочинів здійснюється нотаріусами, відповідно до Закону України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. й Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 р. №296/5. Відповідно до ст, 37 Закону «Про нотаріат», у сільських населених пунктах уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють такі нотаріальні дії: вживають заходів щодо охорони спадкового майна; посвідчують заповіти (крім секретних); видають дублікати посвідчених ними документів; засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них; засвідчують справжність підпису на документах; видають свідоцтва про право на спадщину. 
У випадках, передбачених ст. 40 Закону «Про нотаріат», до нотаріально посвідчених прирівнюються заповіти й доручення, посвідчені відповідними посадовими особами (лікарями, капітанами суден, начальниками експедицій, командирами військових частин тощо), відповідно до Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних посвідчень, затвердженого постановою КМУ від 15 червня 1994 р. №419 (зі змінами, внесеними згідно з постановою КМУ від 12 грудня 2002 р №1854).

7. Недійсність правочину. Правові наслідки недійсності правочину. Момент недійсності правочину. Оспорюваний та нікчемний правочин. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Поняття недійсності правочину визначене в ст. 215 Цивільного кодексу України: «Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою й шостою статті 203 ЦК». Звичайно, що для цього має існувати відповідна правова підстава. Такою правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, тобто вимог до волевиявлення учасника правочину, до настання реальних правових наслідків правочину, до недопустимості порушення правочином, вчинюваним батьками, інтересів малолітніх дітей. Тобто порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти його недійсність, а призводять до інших правових наслідків, передбачених законом.
Недійсність правочину може наступати лише за певні порушення закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) й відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.
Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, причому навіть тоді, коли суд не визнає його недійсним. Однак це не означає, іцо потреба в необхідності визнання нікчемного правочину недійсним може й не виникнути. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умори нікчемного правочину, якщо він нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований у державних органах тощо. У таких випадках рішенням суду можуть бути визначені правові наслідки недійсності правочину, державні органи можуть бути зобов'язані скасувати реєстрацію тощо.
Нікчемними є правочини:
а) укладені з недодержанням обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад, правочини про забезпечення виконання зобов'язань (ст. 547 ЦК);
б) укладені з недодержанням обов'язкової нотаріальної форми (ч. 1 ст. 219 ЦК);
в) укладені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст. 221 ЦК);
г) укладені недієздатного фізичною особою (ст. 226 ЦК);
д) вчинені без дозволу органу опіки й піклування (ч. 1 ст. 224 ЦК);
ж) які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК).
Але ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів недійсними (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 224 ЦК) на підставах, визначених у ЦК.
Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку на вимогу однієї із сторін або іншої заінтересованої особи. Це переважно правовики з дефектами волі й волевиявлення його суб'єктів. До них належать правочини, вчинені:
а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222 ЦК);
б) фізичного особою, обмеженою в дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223 ЦК);
в) під впливом помилок (ст. 229 ЦК);
г) під впливом важких обставин (ст. 233 ЦК).
Але в ЦК передбачаються такі недійсні правочипи, які не можуть бути віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під виливом обману (ст. 230 ЦК), у результаті зловмисної домовленості представником однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК), а також фіктивні правочини (ст. 234 ЦК). Ці правочини близькі до оспорюваних, але, навідміну від оспорюваних, які суд може визнати недійсними, суд визначає їх недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.
Визнаючи правочин недійсним, необхідно чітко відмежовувати це від розірвання договору й визнання його неукладеним. Підставою для визнання нравочину (угоди) недійсним є невідповідність вимогам закону, а підставою розірвання нравочину (договору) — неналежне виконання або невиконання його умов або умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір на момент його укладення не містить порушень закону.
Такі засади розмежування недійсності й розірвання договору загальновизнані в цивілістичній науці й не піддавалися сумнівам. ВСУ у втратившій вже чинність постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» зазначив, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною й у такому разі сторона може вимагати розірвання угоди або застосування інших наслідків, передбаче­них договором і законом. Така позиція ВСУ, безумовно, була правильною, тому була підтримана після прийняття нового ЦК. Сьогодні чинною є Постанова Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 червня 2009 р. Пленум ВГСУ у своїй постанові від 29.05.13 (із наступними змінами) «Про деякі питання визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними» фактично схвалила таку помилкову законодавчу позицію й зазначила, що, за загальним правилом, невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною, але законом можуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (п. 5 ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна»).
Неукладеним має визнаватися договір, при вчиненні якого сторони в належній формі не досягли згоди про необхідні істотні умови (ст. 638 ЦК, ст. 181 ГК). Тобто між ними не виникло бажаного договірного правовідношення й відповідного правового результату. Учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому в разі визнання договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, які виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої підстави (статті 1212 - 1215 ЦК України, статті 469 - 470 ЦК УРСР). Однак й у вирішенні цього питання в законодавстві інколи простежується непослідовність. Відповідно до ст. 14 ЗУ «Про оренду землі», відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов може бути підставою для визнання договору недійсним. Нині є всі підстави вважати, що, вирішуючи спори про договори з невизначеними істотними умовами, необхідно керуватися нормами ст. 638 ЦК і ст. 181 ГК про неукладеність договору. 
Стаття 236 ЦК визначає момент недійсності правочину:
1) Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
2) Якщо за недійсним правочином права й обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

8. Поняття і підстави представництва. Види представництва. Правочини, які може вчиняти представник. Довіреність.

За загальним правилом, учасники цивільних відносин особисто набувають цивільних прав і цивільних обов'язків шляхом укладення правочинів.
Представництво - це правовідносини, у яких одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочргн від імені другої сторони, яку вона представляє (ч. 1 ст. 237 ЦК). Представник не є стороною правочину, а здійснює представництво шляхом реалізації наданих йому повноважень по його укладенню від імені й у інтересах особи, яку він представляє, Представник може бути уповноважений вчиняти лише ті правочини, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (ч. 1 ст. 238 ЦК). Представником може бути фізична або юридична особа, яка має повноваження на здійснення юридичних дій від імені особи, яку вона представляє. Представництво необхідно відрізняти від інших подібних, але різних за правовою природою відносин, які суттєво відрізняються за характером прав і обов'язків.
Представництво за законом називається законним чи обов'язковим. Обов'язкове представництво виникає, коли й представник, і межі його повноважень встановлюються законом, незалежно від волі особи, яку представляють. Юридичними фактами, із якими пов'язується виникнення відносин законного представництва, є обставини, визначені законом, наприклад, родинні зв'язки батьків і дітей, встановлення опіки над малолітніми дітьми або недієздатними особами.
Представництво, яке виникає на підставі договору, називають добровільним, або договірним, Різновидом добровільного договірного представництва є комерційне представництво (cт. 243 ЦК). Представництвом, яке виникає на підставі акта органу юридичної особи, вважаються правовідносини, у яких представник діє від імені і в інтересах юридичної особи, яку він представляє, у межах, визначених змістом розпорядчого акта її органу. Змістом цього акта або окремою довіреністю (ч. 2 ст. 244 ЦК) визначаються повноваження цього представника.
Залежно від обсягу повноважень, що надаються представнику особою, яку він представляє, можна виділити три види довіреностей: загальну (генеральну), спеціальну й разову.
Комерційне представництво є особливим різновидом добровільного представництва, підставою для виникнення якого може бути цивільно-правовий договір, укладений між підприємцем (особою, яку представляють) і комерційним представником. Комерційний представник - особа, яка постійно самостійно виступає від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності (ч, 1 ст, 243 ЦК).
Особа, якій видана довіреність, повніша особисто вчиняти ті дії, на які вона уповноважена. Представник може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо він уповноважений на це довіреністю чи примушений до цього обставинами з метою охорони інтересів особи, яку він представляє (ч. 1 ст. 240 ЦК). Передоручення обов'язково оформляється нотаріально. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана (ч. 2 ст. 247 ЦК).
Згідно зі ст. 248 ЦК, до підстав припинення представництва за довіреністю слід віднести закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, яка її видала; відмову представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність; смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померзлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності; смерть особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення. Від припинення представництва за довіреністю слід відрізняти скасування довіреності (ст.ст. 249 - 250 ЦК).

9. Поняття строку та терміну у цивільному праві України. Визначення та обчислення строків. Поняття позовної давності. Загальна та спеціальна позовна давність. Наслідки спливу позовної давності. Вимоги, на які позовна давність не поширюється.

Стаття 251 визначає поняття строку й терміну.
1. Строком є певний період, зі сшшпом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
2. Терміном є певний момент, із настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
3. Строк і термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
Залежно від того, ким встановлюються ті чи інші строки, у матеріальному праві розрізняють такі види строків:
а) законні (законодавчі) строки, тобто визначені законодавцем у відповідних нормах права, а також в актах цивільного законодавства України;
б) договірні строки, які встановлюються сторонами (стороною) у відповідних правочинах;
в) строки, призначені судом або іншим органом, уповноваженим розглядати цивільні спори;
г) строки позовної давності.
Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ст. 252 ЦК). Строк у вигляді тижня або тижнів застосовується нечасто, оскільки два із семи днів тижня здебільшого є неробочими, що ускладнює виконання господарських зобов'язань у цей період. Строки, які обчислюються роками, застосовуються у довгострокових договорах. Але для уникнення неоднакового тлумачення договору здається доцільним поєднання строку дії договору в роках з одночасним визначенням дати, після настання якої дія договору закінчується. Наприклад: «Цей Договір укладається строком на п'ять років, тобто до... (календарна дата) включно».
Часом можуть виникнути ускладнення при визначенні строків у місяцях, оскільки в кожному з місяців строку може бути різна кількість робочих днів. Автор цих рядків, який має досвід складання господарських договорів, вважає за доцільне визначати строки виконання певних господарських зобов'язань у робочих або банківських днях. Використання такого способу визначення строків до деяких господарських зобов'язань істотно зменшує ризик неоднакового тлумачення сторонами договору і, відповідно, надійніше забезпечує його виконання.
Якщо визначення певного терміну календарною датою не викликає труднощів, то визначення події, яка має неминуче настати, може викликати певні ускладнення. Узагальнюючою рисою такої ситуації є неможливість передбачення й точного встановлення при укладанні договору точної календарної дати, з якої починається відлік строку, визначеного договором.
На практиці до події, яка неминуче має настати, але дату її настання неможливо визначити при укладанні договору, може бути віднесено припинення дії обставин непереборної сили і її наслідків. До обставин, які можуть віднесені до категорії подій, які неминуче мають настати, належить, наприклад, відкриття автомобільних доріг на гірських перевалах після снігопаду. До таких подій може бути віднесено й дату початку навігаційного періоду при здійсненні перевезень річковим транспортом. Точний термін відправлення вантажу річковим транспортом у певних випадках не може бути визначений заздалегідь календарною датою, оскільки його встановлення залежить від дати скресання криги на річках після зимового періоду.
Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК). Але обмеження строків звернення за судовим захистом суперечать нормі ч. 1 ст. 55 Конституції України, яка не встановлює обмежень строків звернення за судовим захистом. Норми Цивільного процесуального кодексу України й Господарського процесуального кодексу України не визначають закінчення (сплив) строку позовної давності як підставу для повернення без розгляду позовної заяви. Отже, сплив строку позовної давності не обмежує права на звернення за судовим захистом, оскільки зі спливом строку припиняється не право особи на судовий захист, а лише можливість реалізації в примусовому порядку порушеного права.
Стаття 257 Цивільного кодексу України встановлює загальний строк позовної давності як трирічний строк, який підлягає застосуванню до усіх цивільних і/або господарських вимог, крім вимог, для яких законом встановлюються
спеціальні строки позовної давності.
Відповідно до статті 258 ЦК, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або триваліша порівняно із загальною позовною давністю.
Позовна давність один рік застосовується до вимог;
1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);
2) про спростування недостовірної інформації, розміщеної в засобах масової інформації. У такому разі позовна давність обчислюється від дня розміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;
3) про переведення на співвласника прав і обов'язків покупця в разі порушення переважного права купівлі частки в праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК);
4) у зв’язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК);
5) про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК);
6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦК);
7) про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК).
Позовна давність не поширюється (ст. 268 ЦК):
1) на вимогу, яка випливає з порушення особистих немайігових прав, крім випадків, встановлених законом;
2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;
3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, який є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію;
4) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);
5) на вимогу центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання зобов'язань, які випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв». 
Законом можуть бути встановлені інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності, Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони в спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право піддягає захисту (ст. 267 ЦК).

10. Поняття і види особистих немайнових прав. Спростування недостовірної інформації. Право на відшкодування майнової та моральної шкоди. Судовий захист особистих немайнових прав.

Особисті немайнові права людини забезпечують її природне існування й соціальне буття, а відносини, які виникають у сфері їх реалізації, є предметом цивільно-правового регулювання.
Права, які виникають з приводу особистих нематеріальних благ, мають специфічні, характерні для них властивості, ознаки. Класифікація особистих прав репрезентована у ЦК, де на законодавчому рівні виокремлено дві великі групи: 1) права, які забезпечують природне існування фізичної особи; 2) права, які забезпечують соціальне буття фізичної особи.
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї й (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ст. 277 ЦК). Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації про особу, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам й іншим заінтересованим особам.
Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка її поширила. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, від імені якої це робиться. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила, і в такий же спосіб, яким вона була поширена.
Ст. 277 ЦК передбачає два спеціальні способи захисту особистих немайнових прав: право на спростування неправдивої інформації й право на відповідь.
Що ж до строків позовної давності вимог спростування неправдивої інформації, то законодавець встановлює їх в один рік після розміщення цих відомостей у ЗМІ або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості (п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК). 
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується й ЦК (ст. 302). Збирання, зберігання, використання й поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, І лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту й прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи (ч. 1 ст. 302 ЦК). Ст. 302 ЦК регулює питання достовірності інформації.
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК). Телеграми, листи проголошуються ЦК власністю адресата. їх можна використовувати, наприклад, шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка їх направила, й адресата. Якщо вони містять інформацію, яка стосується особистого життя іншої фізичної особи, потрібна згода цієї особи (ч. 2 ст. 306 ЦК). Кореспонденція, яка стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена), лише якщо в ній містяться докази, які мають значення для вирішення справи (Ч. 4 ст. 306 ЦК).
Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб способами, встановленими гл. З ЦК, також іншим способом, відповідно до змісту цього права, способу його порушення й наслідків, спричинених цим порушенням.
Право на захист особистих немайнових прав - це регламентоване правове регулювання на випадок оскарження, заперечення, невизнання, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права.
Щодо способів захисту, то законодавець на­ дає фізичній особі можливість застосувати для захисту свого особистого немайнового права від протиправного посягання з боку інших осіб загальні способи захисту, перелік і способи застосування яких встановлені гл. З ЦК, і спеціальні способи захисту.
Спеціальні способи захисту поділяють на дві підгрупи:
1) такі, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення порушеного особистого немайнового права (ст, 276 ЦК); спростування недостовірної інформації (ст. 277 ЦК); заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК);
2) такі, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права (можливість вимагати виправлення імені у разі його перекручення (ч. З ст. 294 ЦК).
Спеціальні способи захисту особистих немайнових прав не завжди можуть ефективно, своєчасно й у повній мірі відновити порушене право. І тому доволі часто порушення особистих немайнових прав тягне за собою завдання фізичній особі майнової і (або) моральної шкоди. У такому випадку фізична особа, право якої порушене, може вимагати від порушника відшкодування завданої майнової і (або) моральної шкоди.

Підстави й порядок відшкодування майнової і(або) моральної шкоди, яка завдана внаслідок порушення особистих немайнових прав, відшкодовується на загальних підставах і в порядку, які передбачені: для майнової шкоди — у ст.ст. 22, 1166 ЦК України; для моральної шкоди — у ст.ст. 23, 1167, 1168 ЦК України, Також ЦК передбачає судову форму захисту цивільних прав та інтересів шляхом визнання правочину недійсним; зміни й припинення правовідносин; визнання незаконним рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

11. Право на повагу до гідності та честі, недоторканності, ділової репутації. Відповідальність за порушення цих прав. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи».

Кожен має право на повагу до його гідності (ст. 28 Конституції України). Ніхто не повинен зазнавати такого поводження й покарання, яке принижує його гідність, а також посягання на його честь і репутацію (ст.ст. 5, 12 Загальної декларації прав людини; ст.ст. 7, 17 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права).
Терміни «честь», «гідність», «ділова репутація» чинне законодавство не роз'яснює. Що ж до цивільно-правової доктрини, то в науці цивільного права честь визначається як суспільна оцінка особистості, міра духовних, соціальних якостей громадянина. Гідність є внутрішньою самооцінкою власних якостей, здатностей, світогляду, свого суспільного значення. Ділова репутація - це сформована в суспільстві думка про професійні позитивні якості й вади особи.
Враховуючи, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. Конвенція про права дитини, яка визначає, що дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку (ст. 1), займає саме таку позицію й забороняє будь-яке незаконне посягання на її честь і гідність (ст. 16). Оскільки встановити точний момент виникнення в особи права на честь і гідність практично неможливо, слід визнати правильним підхід законодавця до вирішення цієї проблеми — це суб'єктивне право належить людині від народження (ст. 28 Конституції України). У юридичній літературі досить часто право на честь і гідність і право на ділову репутацію об’єднуються в одне суб'єктивне право громадян, однак право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299 ЦК), а право на повагу до гідності й честі міститься в ст. 297 ЦК. 
Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності, честі й ділової репутації (ч. З ст. 297 та ч. 2 ст. 299 ЦК). Причому, вибір способу захисту свого порушеного права належить позивачеві. Тому позивач може скористатись як загальними засобами захисту, передбаченими главою 3 Цивільного кодексу України, так і спеціальними, як то спростування 
недостовірної інформації та/або право на відповідь (стаття 277 ЦК), заборона поширення інформації,  якою порушуються особисті немайнові права (стаття 278 ЦК) тощо (п. 3 Постанови Пленуму ВСУ від 27.02.09). До того ж, відповідно до п. 6 зазначеної Постанови, позови про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред'явити як сама фізична особа, яка зазнала порушення свого права, так і інші заінтересовані особи - члені сім'ї, близькі родичі.
У разі, якщо з вимогою про захист гідності, честі чи ділової репутації заявлено також вимогу про відшкодування збитків, завданих внаслідок поширення недостовірної інформації, суд вирішує цю вимогу відповідно до статті 22 ЦК ( 435-15 ). При цьому судовий  збір сплачується згідно  з  чинним  законодавством  за  ставками, визначеними для вимог майнового характеру (п. 29 Постанови Пленуму ВСУ від 27.02.2009). 
Також в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 р. зазначено, що при розгляді справ про захист гідності, честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної і юридичної особи суди повинні точно й неухильно застосувати положення Конституції України, Цивільного кодексу України, законів України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» й інших нормативно-правових актів, які регулюють такі суспільні відносини. 
Крім того, враховуючи положення ст. 9 Конституції України й беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 року й Першого протоколу й протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції й прийняття Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди мають застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) і рішення Європейського суду з прав людини як джерело нрава, а також враховувати роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».

12. Поняття права власності. Зміст права власності. Форми права власності в Україні. Підстави набуття та припинення права власності. Набувальна давність. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».

Право власності як найважливіше майнове право є об'єктом гарантій і обмежень, які передбачені в Конституції України. 
Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави й умови виникнення й припинення у них такого права щодо цих благ. 
Право власності в суб'єктивному значенні - це передбачене й гарантоване законом право конкретного власника (громадянина, колективного утворення, держави тощо) здійснювати володіння, користування, розпорядження належним йому майном на свій розсуд і будь-яким чином, якщо інше не перед­бачене законом.
За чинною Конституцією, в Україні функціонують приватна (ч. 2 ст. 41), державна й комунальна (ч. З ст. 41) форми права власності; за ЦК України - право власності Українського народу (ст. 324), право приватної власності (ст, 325), право державної власності (ст. 326), право комунальної власності (ст. 327); за Господарським кодексом України - приватна, колективна, комунальна, державна й змішана форма права власності, яка заснована на базі об'єднання майна різних форм власності (ст. 63).
Змістом права власності є права (правомочності) володіння, користування й розпоряджання своїм майном. Суб'єктивне право власності - це забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної і юридичної особи при володінні, користуванні й розпорядженні належним особі майном; воно надає власнику можливість на свій розсуд використати своє майно й свій інтелектуальний потенціал для будь-якої незабороненої законом діяльності.
Характерні ознаки права власності як суб’єктивного права: його зміст охоплює три правомочності; суб’єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права; об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ (родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації); своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму інтересі.
Складовими суб’єктивного права власності є правомочності володіння, користування й розпорядження.
Правомочність володіння - це юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв'язку з річчю. Володіння треба розуміти як постійну можливість матеріального зв'язку власника з річчю. За наявності юридичних підстав володіння називають титульним. Воно пов'язане з волевиявленням власника. Володіння може бути фактичним і юридичним, законним, незаконним і давнішнім. Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі, так і внаслідок протиправного заволодіння. Тому, щоб визнати володіння законним, наявності лише фактичного володіння недостатньо, потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його називають безтитульним. Незаконне володіння може бути добросовісним і недобросовісним. Добросовісне може бути давнішнім. Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробленим.
Правомочність користування - це заснована на законі можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Право користування може належати не тільки власникам, але й іншим особам на підставі цивільно-правових договорів або адміністративних актів.
Правомочність розпорядження - це закріплена нормами права за власником можливість визначити долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам.
Лише власник має право одночасно володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном. Власник зобов’язаний не шкодити навколишньому середовищу, не порушувати права й охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. Він несе тягар утримання належного йому майна й ризику випадкової загибелі речі. У випадках і в порядку, установлених законами, діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.
Правовідносини власності виникають, змінюються й припиняються на підставі визначених юридичних фактів. Підстави набуття права власності іменуються титулами власності. Ст. 323 ЦК встановлено принципові засади набуття права власності. Способи набуття права власності поділяють на первісні й похідні, загальні й спеціальні. 
Набуття права власності за набувальиою давністю здійснюється згідно зі ст. 344 ЦК, згідно якої особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно. Також допускається набуття права власності за набувальною давністю на підставі рішення суду. ЦК не визначає підстав заволодіння річчю ЦК, отже, річ може потрапити до власника як на підставі договору, так і без нього (на відміну від ст. 330, якою передбачається можливість набуття добросовісним набувачем права власності на майно, яке потрапило до нього за договором).
Підстави припинення права власності перелічені у ст. 346 ЦК, і до них відносяться:
1) відчуження власником свого майна;
2) відмови власника від права власності (ст. 347 ЦК);
3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі (ст. 348 ЦК);
4) знищення майна (ст. 349 ЦК);
5) викуп пам'яток культурної спадщини (ст. 352 ЦК);
6) примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону (ст. ст. 350, 351 ЦК);
8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
9) реквізиція (ст. 353 ЦК);
10) конфіскація (ст. 354 ЦК);
11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»- від 22 грудня 1995 р. затверджені рекомендації по вирішенню в судовому порядку справ, пов'язаних із правом власності.
В п. 2 Постанови зазначено, що судовий захист права приватної власності громадян здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами:
а) про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених законом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості, про усунення інших порушень прав власника;
б) про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю;
в) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;
г) про визнання недійсними угод про відчуження майна та дійсними - у випадках, передбачених ч. 2 ст. 47 ЦК, а також про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження своїм майном;
д) про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової  власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності, на привілеєву купівлю цієї частки;
е) про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає  відчуженню громадянину;
є) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника (включаючи й   неодержані доходи);

ж) про виключення майна з опису.

13. Підстави припинення права власності. Поняття і види права спільної власності. Здійснення права спільної сумісної і спільної часткової власності. Припинення права на частку у спільному майні.

Статтею 346 ЦК визначені підстави припинення права власності:
1) відчуження власникам свого майна;
2) відмови власника від права власності;
3) припинення права власності на майно, яке
за законом не може належати цій особі;
4) знищення майна;
5) викупу пам'яток культурної спадщини;
6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, які на них розміщені, через суспільну необхідність, відповідно до закону;
8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
9) реквізиції;
10) конфіскації;
11) припинення юридичної особи чи смерті власника.
Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.
Підстави припинення права власності, які визначаються у ст. 346 ЦК, можна поділити на дві групи.
Першу групу становлять підстави, які залежать від волі власника: 1) відчуження власником свого майна (у цьому випадку йдеться про різні правочини, які спрямовані на відчуження власником свого майна, тобто купівля-продаж і всі її різновиди, дарування, міна тощо); 2) відмова власника від права власності (ст. 347 ЦК).
Другу групу становлять підстави, які не залежить від волі власника: 1) припинення права власності на майно, яке, за законом, не може належати цій особі (ст. 348 ЦК); 2) викуп пам'яток історії й культури (ст. 352 ЦК); 3) викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК); 4) викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене (ст. 351 ЦК); 5) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 6) реквізиція (ст. 353 ЦК); 7) конфіскація (ст. 354 ЦК); припинення юридичної особи чи смерть власника.
Проте с такі підстави припинення права власності, які не можна беззастережно віднести ні до першої, ні до другої групи (наприклад, знищення майна — ст. 349 ЦК).
Інститут права спільної власності характеризується множини і стю суб'єктів і єдністю об'єкта. Він оформлює відносини з приводу приналежності майна (речі) одночасно кільком особам — суб'єктам відносин власності (співвласникам). Відносини спільної власності можуть виникати між будь-якими суб'єктами права власності — фізичними, юридичними особами, державою, територіальними громадами тощо. Суб'єкти права спільної власності, як і будь-який власник, на свій розсуд володіють, користуються й розпоряджаються належним їм майном. Але правомочності володіння, користування й розпорядження цим майном - вони здійснюють сумісно. Таким чином, спільна власність не є яким-небудь новим, особливим різновидом (формою) власності, вона засновується на існуючих формах власності. Вона не є особливим економічним відношенням власності, а лише становить різновид якого-небудь самостійного відношення власності, що полягає в одночасному присвоєнню конкретних матеріальних благ кількома особами. У цьому випадку не виникає ніякої «змішаної форми власності», адже кожен учасник залишається самостійним власником свого майна, а щодо спільного об'єкту правомочності власника здійснюються спільно як належні одночасно кільком особам. 
Як і право власності взагалі, право спільної власності також можна розглядати в об'єктивному й суб'єктивному розуміннях.
Право власності в об’єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які закріплюють, регламентують і охороняють приналежність майна, яке складає єдине ціле, одночасно двом або більше суб’єктам. Право спільної власності в суб’єктивному розумінні — це право двох або більше суб'єктів спільно й на свій розсуд володіти, користуватися й розпоряджатися належним їм майном, яке складає єдине ціле.
Спільна власність може бути двох видів: із визначенням часток учасників (спільна часткова) і без визначення таких часток (спільна сумісна). Відносини спільної сумісної власності можуть бути тільки у випадках, передбачених законом. Саме тому на практиці значно частіше складаються відносини спільної часткової власності, а ч. 4 ст. 355 ЦК встановлює законодавчу презумпцію спільної власності з визначенням часток. Частка власників у праві спільної сумісної власності виражена арифметично (1/2, 2/3 і т. д.). Натомість частка учасника спільної сумісної власності у спільному майні завчасно не визначена, а встановлюється при поділі майна між співвласниками, а також при виділі частки когось із них. Важливо підкреслити, що учасникам спільної часткової власності належить не право власності на конкретну частку в спільній власності, а частка в праві власності, адже інакше кожен із співвласників мав би можливість самостійно здійснювати право власності на це майно в повному обсязі, що зводило б нанівець
саму ідею спільної власності.
Суб'єктами права спільної часткової й спільної сумісної власності можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи, держава, територіальні громади (ч. 2 ст. 356 ЦК, ч. 2 ст, 368 ЦК).
Однак традиційно суб'єктами спільної сумісної власності є фізичні особи, оскільки основні підстави її виникнення (укладення шлюбу, проживання однією сім'єю, приватизація житлового фонду) властиві саме фізичним особам.
У законі немає ані вичерпного, ані хоча б приблизного уніфікованого переліку підстав виникнення права спільної власності, оскільки підставами виникнення права спільної власності є найрізноманітніші юридичні факти: створен­ня або придбання майна спільними зусиллями або за спільні кошти, приватизація житла, перехід майна до кількох спадкоємців, укладення численних договорів тощо. У деяких випадках суб'єктам пропонується альтернатива, у яку саме власність набути майно: сумісну чи часткову. Частина 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» встановлює, що передача займаних квартир (будинків) у порядку приватизації здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в цій квартирі (будинку).
Стосовно одного й того ж майна (частини майна) може існувати одночасно спільна сумісна й спільна часткова власність. Наприклад, якщо власниками 1/2 частки в праві власності на об'єкт нерухомості за договором купівлі-продажу стали подружжя, кожне з яких перебуває в зареєстрованому шлюбі, ця частина майна буде належати подружжю на праві спільної сумісної власності, а інша 1/2 - на праві спільної часткової власності іншому співвласнику. Іншими словами, подружжя у «внутрішніх» відносинах між собою вважатимуться суб’єктами права спільної сумісної власності, а в «зовнішніх» відносинах з іншим співвласником об'єкту нерухомості підкорятимуться правилам, які регулюють здійснення права спільної часткової власності (наприклад, на них поширюється ст. 362 ЦК, яка встановлює переважне право учасників права спільної сумісної власності на придбання майна, яке продається іншим учасником, за ціною, оголошеною для продажу).
Про спільну часткову власність ідеться в статті 358 ЦК:
1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
2. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння й користування майном, яке є їхньою спільною частковою власністю,
3. Кожен співвласник має право одержати у володіння й користування ту частину спільного майна в натурі, яка відповідає його частці в праві спільної часткової власності. Якщо це неможливо, він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. •
4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння й користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.
Здійснення спільної часткової власності визначене в статті 358 ЦК. Співвласники майна, яке є в спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, яке є в спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. При вчиненні одним із співвласників правочину розпорядженню спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню і (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово й нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів розпорядження спільним майном. Правочин розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника за відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Право особи на частку в спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо (ст. 365 ЦК):
1) частка є незначною й не може бути виділена в натурі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння й користування майном неможливе;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника.й членам його сім’ї.
Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку в спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

14. Право власності на землю. Самочинне будівництво. Припинення права власності на землю. Право власності на житло.

У юридичному значенні поняття «земля - основне національне багатство» можна розглядати як розташований над надрами, територіально обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий поверхневий грунтовий і зайнятий водоймами шар земної кори, який є основою ландшафту й просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об'єктів природно-заповідного фонду відповідно до економічних, соціальних, екологічних й інших інтересів суспільства, є об'єктом права власності українського народу й знаходиться під особливою охороною держави.
Відповідно до статті 373 ЦК, земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності па землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд
все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом і якщо це не порушує прав інших осіб.
Відповідно до статті 14 Конституції України, держава в особі центральних і місцевих органів влади зобов'язана особливо охороняти землю як основне національне багатство. Зміст особливої охорони землі державою розкривається в нормах Конституції України, Земельного кодексу України, Закону України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року, інших законодавчих актах. Держава зобов'язана забезпечувати охорону всіх земель у межах території України.
Особливій охороні підлягають грунти в складі сільськогосподарських угідь. Органи державної влади й місцевого самоврядування мають забезпечувати виконання комплексу організаційно-правових, фінансових, планувальних, управ­лінських, екологічних, агротехнічних та інших заходів, спрямованих на збереження грунтів і забезпечення відтворення їх родючості, реалізацію ландшафтного підходу до використання землі й інших природних ресурсів, а також охорони землі як державної території відповідно до міжнародно-правових принципів забезпечення цілісності й недоторканності державних кордонів в інтересах українського народу як власника землі й інших природних ресурсів.
Особливість набуття суб’єктивного права власності на землю громадянами і юридичними особами — для виникнення права власності на земельну ділянку не достатньо лише юридичного факту, а має бути юридичний склад, із яким закон пов'язує настання, зміну й припинення правовідносин власності на землю.
У ЗКУ підстави набуття суб'єктивного права власності на земельні ділянки поділяються залежно від правового статусу громадян (громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства), а також від правового становища юридичних осіб (юридичні особи України, іноземні юридичні особи).
Додержання принципу цільового призначення у використанні земельної ділянки є одним із основних обов’язків її власників. У випадках, коли встановлене цільове призначення земельної ділянки не дає можливості використовувати
земельну ділянку для інших потреб, власник такої ділянки має право у встановленому порядку змінити мету використання землі. Згідно з п, З ст. 20 ЗКУ, зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, встановле­
ному Кабінетом Міністрів України.
Самочинним будівництвом, відповідно до ст. 376 ЦК, визнається житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, або без відпо­відного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з Істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Щоб здійснити будівництво, громадянин чи юридична особа зобов'язані набути у встановленому порядку право власності на землю чи право користування земельною ділянкою, одержати Державний акт на право власності на земельну ділянку чи Договір оренди землі, або Державний акт на право постійного користування землею, зареєструвати обраний правовий титул використання землі в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 року, а також визначити межі земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Без виконання цих юридично значимих дій приступати до освоєння земельної ділянки забороняється. Тому якщо особа одержала рішення сільської, селищної чи міської ради або державної адміністрації про надання земельної ділянки в оренду чи приватизацію землі або продаж земельної ділянки й приступила до спорудження житлового будинку чи іншої нерухомості за затвердженим проектом, таке будівництво має кваліфікуватися як самочинне, оскільки в забудовника не виникло право на земельну ділянку для цієї мети.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК). Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути рішенням суду визнане за осо­бою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Самочинно збудований об'єкт нерухомості може бути оформлений у власність особи як споруджений правомірно за таких умов: а) надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване самочинно нерухоме маймо й прийняття судом рішення про визнання права власності за цією особою; б) на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочин­но збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користува­чем) земельної ділянки, на якій воно розміщене.
У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови неможливе або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (ст. 380 ЦК). Під житловим будинком мається на увазі будівля, пристосована для постійного проживання людей або для використання її як гуртожитку. Житловий будинок відрізняється від готелів, санаторіїв й інших приміщень тим, що, по-перше, він призначений саме для постійного проживання (на відміну від готелів, санаторіїв, будинків відпочинку); по-друге, для житлових будинків законодавство визначає більш жорсткі санітарні, конструктивні, технічні й інші вимоги. Відповідно до норм житлового законодавства, житловий будинок складається з обладнаних квартир і допоміжних приміщень. Під допоміжними приміщеннями слід розуміти приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку й побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).
Інструкцією про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Держбуду України від 24.05.2001 №127, передбачено поділ житлових будинків на житлові будинки квартирного й садибного типу.

Перша категорія житлових будинків поділяється на малоповерхові (1-4 поверхи) і багатоповерхові (5 поверхів і вище), які називаються багатоквартирними. При цьому багатоквартирними є також малоповерхові будинки блокового типу — так звана «килимова» забудова. Друга категорія житлових будинків (садибного типу) складаються із житлових і допоміжних (нєжитлових) приміщень. Допоміжними приміщеннями будинків вважаються передпокій, кухня, коридор, веранда, вбиральня, комора, приміщення для автономної системи опалення, пральня тощо.

15. Захист права власності. Види речових прав на чуже майно. Захист речових прав на чуже майно. Встановлення та зміст сервітуту. Припинення сервітуту.

Захист законних прав громадян є одним із найголовніших завдань держави, адже кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами і юридичними особами певні права й намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації. Відповідно до ст. 13 Конституції України, «держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання». Тобто, виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим забезпечує й виконання громадянами обов'язків, покладених на них державою, а також власними договірними й іншими зобов'язаннями. Оскільки економічною основою кожного суспільства є власність у різних її формах, то одним із найголовніших об'єктів державного захисту є саме право власності. При цьому законодавство надає всім власникам рівні умови для захисту права власності. У ст. 386 ЦК закріплено основні правові засади захисту права власності в Україні, які базуються на принципі рівності захисту права власності всіх його суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад). Тут йдеться саме про юридичну рівність власників у виборі й застосуванні встановлених законом засобів захисту Цивільно-правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм і умовами застосування. Деякі з них спрямовані на захист права власності безпосередньо, інші — опосередковано. Однак законодавство не передбачає якоїсь класифікації засобів захисту права власності. Але найпоширенішим є поділ цивільно-правових засобів захисту права власності на речово-правові й зобов'язально-правові.
Загальновизнано, що речово-правовими способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов). Ця група є основними речово-правовими засобами захисту. Другу групу становлять допоміжні речово-правові засоби захисту — позов про визнання прав власності й позов про виключення майна з опису. До зобов'язально-правових способів захисту належать: засоби захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором); засоби захисту права власності в деліктних зобов'язаннях; позови про повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна. Є й спеціальні способи захисту, до яких входять позови про визнання угоди недійсного; позови про захист прав співвласника у випадку виділу, поділу й продажу спільного майна; засоби захисту права власності померлих і осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими, інші засоби захисту.
Речовими правами на чуже майно є (ст. 395 ЦК):
1) право володіння;
2) право користування (сервітут);
3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
Законом можуть бути встановлені інші речові права па чуже майно. Захист речових прав на чуже майно можна визначити як використання управомоченими особами цивільно-правових способів відновлення порушених, невизнаних чи оспорених прав з метою усунення перешкод у їх здійсненні.
Суб'єктами права на захист речових прав на чуже майно можуть бути особи, яким такі права належать: володілець, сервітуарій, емфітевта й суперфіціарій. Якщо говорити про інші речові права, які не передбачені цим кодексом, наприклад, право повного господарського відання, вдаватися до способів захисту можуть також державні й комунальні органи для захисту своїх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав. Щодо способів захисту, які можуть використовуватися при захисті прав на чуже майно, то вони поділяються на три групи; 1) зобов'язально-правові (способи, які випливають із порушення не самого речового права, а з порушення умов зобов'язання, наприклад, позов про застосування наслідків нікчемного правочину); 2) речово-правові (віндикаційний і негаторний позови, а також позови про визнання права на чуже майно); 3) загальноци віл істинні способи захисту, передбачені ст. 16 ЦК України (припинення правовідношення, відшкодування моральної шкоди та інші). До таких можна віднести способи які використовуються при захисті прав осіб, оголошених померлими, чи захист прав на чуже майно у разі вилучення земельної ділянки для суспільних потреб. Щодо застосування загальноцивілістичних способів захисту, то така можливість передбачена частинами 2 і 3 ст. 386 ЦК України, де врегульовано застосування таких способів захисту, як вимога про припинення дії, яка порушує право, відшкодування збитків і моральної шкоди. Речові права на чуже майно можуть захищатися іншими способами.
Порядок встановлення сервітуту закріплений у ст. ст. 402, 403 ЦК. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Встановлення сервітуту на підставі договору означає, що сторони висловлюють свою згоду на встановлення права користування чужим майном шляхом погодження умов договору безпосередньо при його посвідченні. Тому питання про істотні обтяження права власності постає одразу ж при укладенні такого договору. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту й про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту. Сервітут визначає обсяг прав користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку.
Особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування й розпоряджання цим майном. Сервітут зберігає чинність при переході до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.
Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.
Сервітут припиняється у разі (ст. 406 ЦК):
1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;
2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;
3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;
4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
5) невикористання сервітуту протягом трьох років поспіль;
6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

16. Поняття права інтелектуальної власності. Суб’єкти і об’єкти права інтелектуальної власності. Підстави виникнення права інтелектуальної власності. Захист права інтелектуальної власності.

Праву інтелектуальної власності присвячена книга 4 Цивільного кодексу України. Крім ЦК, право інтелектуальної власності регулюється спеціальними законами України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р., «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 1 червня 2000 р., «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р. та ін.
Право інтелектуальної власності — це право особи на результат: інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом й іншим законом (ст. 418 ЦК).
Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності й (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим
Кодексом й іншим законом. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.
Інтелектуальна власність - збірне поняття, яке означає сукупність виняткових прав на результати творчої діяльності й засоби індивідуалізації. Охоплює права, які відносяться до літературних, художніх і наукових творів, виконавської діяльності артистів, звукозапису, радіо- і телепередач, винаходів, промислових зразків, товарних знаків, фірмових найменувань і т. ін. Інтелектуальна власність поділяється на «промислову власність» і «авторське право».
Промислова власність - юридичне поняття, яке охоплює права на такі результати інтелектуальної діяльності, як винахід, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки й інші об'єкти, передбачені Паризькою конвенцією по охороні промислової власності.
Авторське право дає авторам й іншим творцям інтелектуальних творів (література, музика, мистецтво) певні права, згідно з якими вони мають можливість дозволяти або забороняти протягом певного обмеженого періоду часу ті чи інші види використання своїх творів. Авторське право включає охорону «суміжних прав».
До об'єктів права інтелектуальної власності належать (ст. 420 ЦК):
- літературні й художні твори;
- комп'ютерні програми;
- компіляції даних (бази даних);
- виконання;
- фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;
- наукові відкриття;
- винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
- компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
- раціоналізаторські пропозиції;
- сорти рослин, породи тварин;
- комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;
- комерційні таємниці.
Суб'єктами права інтелектуальної власності є творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) й інші особи, яким належать особисті немайнові й (або) майнові права інтелектуальної власності, відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору. Творцем може бути лише фізична особа, юридичні ж особи можуть стати суб'єктами права інтелектуальної власності на підставі закону. Усі суб'єкти права інтелектуальної власності можна поділити на первинних і похідних. До перших відносяться лише творці результату інтелектуальної діяльності.
Похідними є всі правонаступники, до яких право інтелектуальної власності перейшло на підставі договору або в силу закону. Первинний суб'єкт права може передати свої майнові права на об'єкт інтелектуальної власності будь-якій іншій особі.
Окремою категорією суб'єктів є роботодавці, у яких виникає право інтелектуальної власності на об'єкти, які створені при виконанні службових обов'язків. Якщо об'єкт інтелектуальної власності створено при виконанні трудового договору, то право на нього належить як працівникові, який створив об'єкт, так і роботодавцю, але сторони можуть визначити інший порядок.
Якщо об'єкт інтелектуальної власності створено в результаті участі кількох осіб, то всі вони є суб'єктами права інтелектуальної власності, тобто співавторами.
Статтею 422 ЦК не встановлено підстав виникнення (набуття) права інтелектуальної власності, а лише визначено, що «Право інтелектуальної власності виникає (набувається) на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором». Право інтелектуальної власності на результат творчої діяльності виникає внаслідок його створення, якщо такий об'єкт відповідає вимогам закону, а саме він має бути новим, втіленим в матеріальний об'єкт, придатним для використання й відповідати іншим вимогам, встановленим законодавством.
Законом можуть бути передбачені й інші підстави виникнення права інтелектуальної власності на об'єкт: з моменту реєстрації майнових прав або внаслідок використання.
Внаслідок створення виникають авторські й суміжні права. Право інтелектуальної власності на об'єкти суміжних прав виникають: щодо виконань — з моменту їх першого здійснення, щодо фонограм і відеограм — з моменту їх вироблення, щодо передач — з моменту їх першого здійснення.
Що стосується об'єктів права промислової власності, то момент виникнення права інтелектуальної власності встановлено законодавством для кожного окремого об'єкта, що відображається в спеціальних статтях Цивільного кодексу України,  які регулюють відносини, які виникають у зв'язку з певним об'єктом. Крім того, майнові права на об'єкти інтелектуальної власності можуть переходити до третіх осіб на підставі цивільно-правових договорів. Такі права можуть бути передані повністю або частково. Також окремою підставою виникнення права інтелектуальної власності може бути перехід такого права у спадщину.
У випадку порушення права інтелектуальної власності кожна особа, згідно із ст. 16 Цивільного кодексу України, може звернутися до суду за захистом свого права. Стаття 432 ЦК передбачає особливі способи захисту порушеного права інтелектуальної власності. Результати інтелектуальної діяльності стають об'єктами правової охорони, якщо вони відповідають вимогам закону.
Суд у випадках і в порядку, встановлених законом, може постановити рішення про:
- застосування негайних заходів запобігання порушенню права інтелектуальної власності й збереження відповідних доказів;
- зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
- вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності, знищення таких товарів;
- вилучення з цивільного обороту матеріалів і знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності, або вилучення й знищення таких матеріалів і знарядь;
- застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи й
інших обставин, які мають істотне значення;

- опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності й зміст судового рішення про таке порушення.

17. Поняття зобов’язання та підстави його виникнення. Сторони у зобов’язанні. Заміна сторони у зобов’язанні. Загальні умови виконання зобов’язання. Підстави припинення зобов’язання.

Відповідно до ст. 509 ЦК, зобов’язанням є правовіджшіения, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають на підставах, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України: 1) договори й інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів й інших результатів інтелектуальної, творчої ді­яльності; 3) завдання майнової (матеріальної) й моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Якщо проаналізувати статтю 11, можна зробити висновок, що не всі перелічені там підстави самостійно можуть породжувати
зобов’язання.
Однією з найрозповсюдженіших підстав виникнення зобов'язання є цивільно-правовий договір, визначення якого надається ст. 626 ЦК.
Зобов’язання можуть виникати і з інших правочинів (наприклад, зобов'язальні відносини виникають внаслідок видачі векселя або складення довіреності). Зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності й справедливості. Добросовісність, розумність, справедливість є оціночними категоріями цивільного права. Цивільне законодавство не дає визначення цих принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов'язання або суду. Немає визначення цих категорій і на рівні узагальненої судової практики. Тому необхідно звернутися до теорії цивільного права для визначення критеріїв добросовісності, розумності, справедливості як основних засад зобов’язальних відносин.
Сторонами в зобов'язанні є боржник і кредитор (ст. 510 ЦК). Боржником у зобов'язанні є особа, яка має обов'язок виконати на користь кредитора певну дію або утриматися від виконання певної дії. Тобто боржник — це зобов’язана сторона. Кредитором є сторона зобов’язання, яка має право вимагати вчинення на свою користь певної дії або утриматися від її вчинення. Тобто кредитор — це уповноважена сторона. Кредитором і боржником у зобов'язанні може бути будь-який суб'єкт цивільних правовідносин: фізична особа, юридична особа, держава, Автономна республіка Крим, територіальна громада. Обмеження участі тих чи інших осіб у певних зобов'язаннях можуть встановлюватися спеціальними нормами ЦК й інших законів (наприклад, наймодавцем у договорі прокату може бути тільки суб'єкт під­приємницької діяльності, а страховиком у договорі страхування — тільки особа, яка має статус страховика, відповідно до положень ст. 2 Закону України «Про страхування»).
У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб.
Переважна більшість договірних зобов'язань в цивільному праві має двосторонній характер, що означає, що кожна з його сторін одночасно має права й обов'язки щодо іншої сторони (наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець має обов'язок передати річ покупцеві й має право вимагати сплати грошей).
Статтею 526 встановлюються загальне правило виконання зобов'язання — зобов'язання має виконуватися належним чином. Саме належне виконання зобов'язання означає досягнення тієї мети, яку сторони ставили перед собою, вступаючи в зобов’язання. Належне виконання тягне за собою припинення зобов'язання (ст. 599 ЦК). Належність виконання зобов'язання є оціночною категорією. Перелік критеріїв визначений в порядку пріоритету, отже, при визначенні належності слід виходити з того, чи відповідає виконання цим критеріям. Критерії належного виконання можна умовно поділити на дві групи: 1) основні критерії; 2) додаткові критерії. До основних критеріїв належності виконання можна віднести відповідність виконання вимогам ЦК й інших актів цивільного законодавства. Такі вимоги діють або якщо сторони не визначили інших правил в договорі, або якщо ці норми є імперативними. Якщо договором або актами цивільного законодавства, зокрема Цивільним кодексом, не будуть визначені якісь умови, слід застосовувати так звані додаткові критерії належності виконання зобов'язання. До таких критеріїв можна віднести відповідність вико­нання звичаям ділового обороту й іншим вимогам, які звичайно ставляться.
Підстави припинення зобов'язання визначені у ст. 598 ЦК. Припинення зобов'язання є останньою стадією його існування. Під припиненням зобов’язання розуміють припинення правового зв'язку між його сторонами, звільнення їх від прав і обов'язків, які становлять зміст зобов'язання. Тобто кредитор втрачає право вимагати від боржника виконання передбачених у зобов'язанні дій, а боржник звільняється від обов'язку виконувати такі дії під загрозою застосування до нього заходів відповідальності. Припинення зобов'язання слід відрізняти від закінчення строку дії договору. Закінчення строку дії договору означає, що між його сторонами в майбутньому не будуть виникати взаєм­ні права й обов'язки, які випливали з цього договору. Але ті зобов'язання, які вже існують на момент закінчення строку дії договору, будуть існувати й після його закінчення доти, доки не будуть припинені на підставах, встановлених договором або законом.
Підстави припинення зобов'язань можна поділити на договірні й законні. Договірні підстави визначаються добровільно суб'єктами цивільних правовідносин у договорах. Сторони вільні у виборі будь-яких підстав припинення їх
зобов'язань, у тому числі домовитися про можливість припинення зобов'язання в односторонньому порядку за бажанням будь-якої сторони.
Законні підстави припинення зобов'язань, можна поділити на загальні й спеціальні. Загальні підстави припинення зобов'язань визначені в гл. 50 ЦК, до них відносяться виконання, передання відступного, зарахування, новація,
неможливість виконання, поєднання боржника й кредитора в одній особі та ін. Загальні підстави припинення зобов'язань стосуються будь-яких цивільно-правових зобов'язань, якщо дотримуються умови їх настання.
Спеціальні умови припинення зобов'язань містяться у главах ЦК про регулювання окремій видів зобов'язань. Стаття 559 ЦК встановлює спеціальні випадки припинення поруки. Частина З ст. 1126 ЦК передбачає підстави припинення договору комерційної концесії, а ст. 1149 ЦК — підстави припинення зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди тощо.

18. Види забезпечення виконання зобов’язання. Форма правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання. Загальні умови забезпечення виконання зобов’язань. Правові наслідки порушення зобов’язань.

Для захисту законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб при укладанні різноманітних правочинів і договорів нове українське законодавство передбачає способи, які сприяють виконанню зобов'язань.
Стаття 546 Цивільного кодексу України встановлює, що «виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою (параграф 2 книги 49 ЦК), порукою (параграф 3 книги 49 ЦК), гарантією (параграф 4 книги 49 ЦК), заставою (параграф 6 книги 49 ЦК), притриманням (параграф 7 книги 49 ЦК), завдатком (параграф 5 книги 49 ЦК). Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання». Сьогодні визначений єдиний підхід до регулювання способів забезпечення виконання зобов'язань. У ЦК вперше в історії вітчизняного цивільного права на законодавчому рівні сформульовано загальні положення про забезпечення виконання зобов'язань, які викладені у параграфі 1 глави 49 ЦК й охоплюються ст.ст. 546 - 548 ЦК.
Усім способам забезпечення зобов'язань притаманні спільні риси:
1) спрямованість на спонукання боржника виконати забезпечене зобов'язання належним чином під загрозою настання для нього невигідних наслідків (як правило, майнових);
2) усі засоби забезпечення виконання зобов'язань покликані попереджувати негативні наслідки для кредитора, які настають чи можуть виникнути при порушенні забезпечених боржником зобов'язань; 
3) спрямованість забезпечувальних засобів на компенсацію негативних наслідків у майновій сфері кредитора, які настають чи можуть виникнути при порушенні забезпечених боржником зобов'язань;
4) засоби забезпечення виконання зобов'язань характеризуються акцесорністю (винятком із цього правила є лише гарантія);
5) майнові наслідки настають виключно при порушенні основного зобов’язання.
Для віднесення певного правового механізму до засобів забезпечення виконання зобов'язань необхідно, щоб йому були притаманні всі перелічені ознаки одночасно.
Відповідно до ст. 547 ЦК, усі правочини забезпечення виконання зобов'язань боржника перед кредитором повинні здійснюватися тільки в письмовій формі. При недотриманні цієї вимоги правочин встановлення забезпечення нікчемним. Такий жорсткий підхід законодавця до форми правочину забезпечення виконання зобов'язань можна пояснити прагненням максимально обмежити можливість легковажних, необдуманих і спонтанних вчинків особи, яка обтяжує себе відповідним забезпеченням.
Відповідно до ст. 207 ЦК, вимога письмової форми правочину вважається дотриманою, якщо його зміст зафіксований не лише в одному або кількох документах, підписаних сторонами (стосовно юридичних осіб підпис суб'єктів, уповноважених на це установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, скріплюється печаткою), але и у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, а також якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Відповідно до ст, 207 ЦК, письмовій формі відповідає правочин у електронному вигляді, якщо він вчинений із дотриманням вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» і «Про електронний цифровий підпис».
За чинним законодавством України в окремих випадках вимагається нотаріальне посвідчення правочинів про забезпечення виконання зобов'язань, а також його державна реєстрація.
Наслідком недотримання сторонами простої письмової форми правочину забезпечення виконання зобов'язань, згідно з ч. 2 ст. 547 ЦК, є його нікчемність. Якщо законом передбачено обов'язкову письмову нотаріальну форму правочину забезпечення виконання зобов'язань, то її недотримання, відповідно до ст. 220 ДК, також призводить до нікчемності правочину.
Загальні умови забезпечення виконання зобов'язання (ст. 548 ЦК):
1. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
2. Недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлене ЦК.
3. Недійсність правочину забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов’язання.
Відповідно до ст. 610 ЦК, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Про невиконання зобов'язання можна говорити, якщо його сторони взагалі це виконують дій, які складають зміст зобов'язання. Другий випадок порушення зобов'язання — його неналежне виконання, Поняття належного виконання зобов'язання дає ст. 526 ЦК.
При порушенні зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема (ст. 611 ЦК):
1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;
2) зміна умов зобов'язання;
3) сплата неустойки;

4) відшкодування збитків і моральної шкоди.

19. Поняття та види договору. Свобода договору. Зміст договору. Істотні умови договору. Порядок розірвання або зміни договору. Правові наслідки розірвання або зміни договору.

Стаття 626 ЦК визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Слід відрізняти поняття договору в розумінні цієї статті від поняття зобов’язання. Договором є юридичний факт, а зобов'язанням — різновид цивільного правовідношення, яке може виникати як із договору так і з інших підстав, передбачених цивільним законодавством.
Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку. Договір є двостороннім, якщо правами й обов'язками наділені обидві сторони договору. До договорів, які укладаються більш ніж двома сторонами (бататосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.
Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Відповідно до статті б ЦК, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента й у визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності й справедливості. Свобода договору передбачає можливість укладати не лише ті договори, які передбачені нормами чинного цивільного законодавства, але й ті, які законом не передбачені.
Але договір не повинен суперечити законодавству. Також принцип свободи договору полягає в можливості особи вільно обирати контрагента.
Сторони договору мають право на власний розсуд обирати форму договору крім тих випадків, коли форма договору спеціально встановлена законом, адже в деяких випадках закон встановлює обов'язкову письмову чи нотаріально засвідчену форму договору. Недодержання письмової форми договору тягне за собою недійсність такого договору, якщо така форма прямо передбачена нормами цивільного законодавства. Вимоги до форми окремих видів договорів передбачені спеціальними нормами Цивільного кодексу України.
Відповідно до статті 628 ЦК, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, і умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Змістом договору є умови, які сторони передбачили в угоді. Частина 1 ст. 638 ЦК передбачає, що договір вважається укладеним, якщо сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов договору. До істотних умов відносяться умови про предмет договору, умови, які визначені істотними законом, а також ті умови, щодо яких сторонами обов'язково має бути досягнута згода.
Цивільне законодавство передбачило можливість укладати змішані договори, які містять елементи різних типів договорів, передбачених законом чи іншими нормативно-правовими актами. У такому договорі сторони мають право передбачити, якими нормами буде регулюватися та чи інша частина змішаного договору.
При зміні договору зобов’язання сторін змінюються відповідно до змінених умов. При розірванні договору зобов'язання сторін припиняються. При зміні або розірванні договору зобов'язання змінюється або припиняється з мо­менту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлене договором чи не обумовлене характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається в судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору.
Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків,

завданих зміною або розірванням договору.

20. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду. Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду. Способи відшкодування майнової шкоди. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки. Постанови Пленуму Верховного Суду України, що стосуються питань відшкодування шкоди.

Зобов'язання відшкодування шкоди - це такі цивільно-правові зобов'язання, у яких потерпіла сторона (кредитор) має право вимагати від боржника (заподіювана шкоди) повного відшкодування протиправно заподіяної шкоди шляхом надання відповідного майна в натурі або відшкодування збитків.
Основною функцією зобов'язань відшкодування шкоди є компенсаторно-відновлювальна функція, реалізація якої має забезпечувати особі, яка зазнала шкоди, відновлення її майнових і особистих немайнових прав і благ. Суб'єктом відповідальності є особа, яка заподіяла шкоду.
Потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка була в нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (ст. 1203 ЦК). Принцип повного відшкодування шкоди може коригуватися під впливом соціально-економічних чинників. З урахуванням обставин справи, суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі або відшкодувати збитки в повному обсязі (ч. 1 ст. 1192 ЦК). На випадки завдання моральної шкоди принцип повного відшкодування не поширюється, однак її відшкодування можливе поряд із відшкодуванням майнової шкоди.
Відповідно до положень Конституції України, зокрема статей 32, 56, 62, і чинного законодавства, фізичні і юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їхніх прав і
свобод і законних інтересів. Заподіяння моральної шкоди може бути правовим наслідком порушення зобов'язання (порушення банківської таємниці, ст. 1076 ЦК України), визнання правочинів недійсними (ст.ст. 215 - 236 ЦК).
Розмір відшкодування встановлюється судом і не може визначатися умовами договору (ст. 23 ЦК). Підставою для відшкодування моральної шкоди є факт заподіяння особі фізичного болю й страждань, або душевних страждань, або приниження честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна (немайнова) шкода - це такі наслідки правопорушення, які не мають економічного змісту й вартісної форми. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини того, хто її завдав (ч. 2 ст. 1167 ЦК). Однак цей припис фактично нівелюється подальшим змістом самого ЦК, оскільки всі статті гл. 82, де йдеться про настання відповідальності незалежно від вини того, хто завдав шкоду (ст.ст. 1173 - 1175 ЦК, а також ст.ст. 1176, 1187 ЦК), використовують термін «шкода», а не «майнова» чи «моральна» шкода. Це означає, що диспозиції ст.ст. 1173 - 1175 ЦК охоплюють і моральну шкоду, впроваджуючи правило про безвинну відповідальність за її завдання. Моральна шкода від­шкодовується одноразово грішми, іншим майном або в інший спосіб, однак, згідно з ч. 1 ст. 1168 ЦК, може бути відшкодована й шляхом здійснення щомісячних платежів, якщо її завдано каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.
Зменшення або втрата майна потерпілого тягне за собою виникнення майнової шкоди, а особистого блага - немайнової шкоди. Обсяг відшкодування, за загальним правилом, повинен бути повним. Шкода може відшкодовуватися у вигляді відшкодування збитків; відшкодування в натурі. Збитки - грошове вираження майнової шкоди, котра поділяється на дві частини; реальна шкода, яка полягає в зменшенні (пошкодженні або знищенні) майна потерпілого (ст. 22 ЦК); упущена вигода. Відповідно до правил обрахування розміру збитків, якщо інше не передбачене законом або договором, розмір збитків, які підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі (ст. 1192 ЦК). Особа, яка висуває вимоги про відшкодування шкоди в обсягах, які значно перевищують розумні межі, може бути визнана особою, яка зловживає своїм правом (у відповідній частині) з наміром завдати шкоди іншій особі (ст. 13 ЦК). Повне відшкодування шкоди також передбачає відшкодування й моральної шкоди (статті 1167 - 1168 ЦК).
Вина потерпілого не враховується при відшкодуванні додаткових витрат (ст. 1195 ЦК), у випадках відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника (ст. 1200 ЦК), і при відшкодуванні витрат на поховання (ст, 1201 ЦК).
Проблема вини в цивільному праві завжди була й залишається однією з найскладніших. Вирішувати питання про вину й невинуватість необхідно шляхом аналізу ставлення особи до своїх прав і обов'язків. Невинуватою ж особа визнається, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов'язання (ч. 1 ст. 614 ЦК). Відсутність своєї вини доводить особа, яка завдала шкоди. Залежно від того, яким саме чином особа керувала своєю поведінкою чи ставилася до її зовнішнього вияву, у зобов'язаннях відшкодування шкоди є дві форми вини; умисел і необережність.
Порядок відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, визначений у ст. 1202 ЦК, здійснюється щомісячними платежами. Так, фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.
Розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності - загальної працездатності. Якщо потерпілий є фізичною особою-підприємцем, то розмір її доходу  визначається з її річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. Якщо ця особа отримувала дохід менш як дванадцять місяців, розмір її втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість місяців.
Також є особливість відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'ю малолітньої або неповнолітньої особи. Так, у разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я малолітньої особи фізична або юридична особа, яка завдала цієї шкоди, зобов'язана відшкодувати витрати на її лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування тощо. Після досягнення потерпілим чотирнадцяти років (учнем - вісімнадцяти років) юридична або фізична особа, яка завдала шкоди, зобов'язана відшкодувати потерпілому також шкоду, пов'язану із втратою або зменшенням його працездатності, виходячи з розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати.
Стягнення додаткових витрат, передбачених ч. 1 ст. 1195 ЦК, може бути здійснене наперед у межах строків, встановлених на основі висновку відповідної лікарської експертизи, а також за необхідності попередньої оплати послуг і майна (придбання путівок, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо). 
Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, передбачене ст. 1187 ЦК.
Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.
Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Також в питаннях відшкодування шкоди слід керуватися Постановами Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р., «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» 24 жовтня 2003 р., та ін.

21. Поняття спадкування. Види спадкування. Склад спадщини. Спадкування за заповітом. Тлумачення заповіту. Виконання заповіту. Недійсність заповіту. Спадковий договір. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування».

Стаття 1216 ЦК вперше дає легальне визначення спадкування як переходу прав і обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадковим правом регулюються суспільні відносини правонаступиицтва, тобто наступництва одних суб'єктів цивільного права — фізичних, юридичних осіб, держави, територіальної громади й інших учасників, визначених у ст. 2 ЦК України (спадкоємців) у правах і обов'язках фізичної особи, яка померла (спадкодавця).
Об'єктом спадкового наступництва є спадщина (спадкове майно, спадкова маса), тобто вся сукупність прав і обов'язків спадкодавця, які він мав на момент своєї смерті і які за своєю правовою природою не є невіддільними від особи їх носія й здатні перейти до інших осіб.
Стаття 1217 ЦК закріплює існування двох видів спадкування: за заповітом і за законом. Спадкування за законом можливе, коли не змінене заповітом спадкодавця (ст. 1223 ЦК України). Основні норми, які регулюють умови й порядок спадкування за заповітом, вміщені у главі 85 ЦК України, а спадкування за законом — у главі 86 ЦК України.
За ЦК України, цілком можливим є успадкування однієї частини спадщини на підставі заповіту, а іншої — на підставі закону. Такі випадки трапляються при охопленні заповітом лише частини спадкового майна або при визнанні заповіту частково недійсним. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом (ч. 5 ст, 1275 ЦК України).
До складу спадщини входять усі права й обов'язки, які належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини й не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК). За загальним правилом, у спадщину переходять усі цивільні права й обов'язки спадкодавця, Виняток складають невідчужувані, нерозривно пов'язані з його особою, а відтак не здатні передаватися іншим суб'єктам.
Заповіт - особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (ст. 1233 ЦК). Не будь-яке розпорядження, зроблене на випадок смерті, слід вважати заповітом. Недодержання форми заповіту й законодавчих вимог до його
посвідчення тягне за собою визнання заповіту нікчемним (ч. 1 ст. 1257 ЦК). Ст. 1247 ЦК передбачає загальні вимоги до форми заповіту. Заповіт є розпорядженням, основним змістом якого є призначення спадкоємця або спадкоємців, а також визначення юридичної долі майна (прав і обов'язків спадкодавця), що є об'єктом спадкового наступництва. Заповідач може в тексті заповіту зробити спеціальні розпорядження - заповідальний відказ (ст. 1237 ЦК), покладення (ст. 1240 ЦК), призначити виконавця заповіту (ст. 1286 ЦК), призначити спадкоємця (ст. 1244 ЦК), встановити сервітут (ст. 1246 ЦК).
До особливих заповідальних розпоряджень заповідача належить заповідальний відказ (легат).
Заповідач покладає на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого зобов'язання на користь однієї або кількох осіб (відказоодержувачів), які набувають права вимагати його виконання. Правила ч, 1 ст, 1224 ЦК щодо негідних спадкоємців, які усуваються від права на спадкування, застосовуються й до відказоодержувачів.
Відповідно до ст. 1256 ЦК:
1. Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями.
2. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом, відповідно до статті 213 цього Кодексу.
Виконанню заповіту присвячена глава 88 Цивільного кодексу України.
Одним із суб'єктивних права заповідача є право на призначення виконавця заповіту (ст. 1286 ЦК), Можливість призначити виконавця заповіту є елементом цивільної правоздатності особи й створює додаткові гарантії для заповідача, оскільки, згідно з ч. 1 ст. 27 ЦК, правочин, який обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права й обов'язки, є нікчемним.
Відповідно до ст. 1290 ЦК виконавець заповіту зобов'язаний:
1) вжити заходів по охороні спадкового майна;
2) вжити заходів для повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини;
3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань;
4) управляти спадщиною;
5) забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена в заповіті;
6) забезпечити одержання частки в спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку в спадщині.
Виконавець заповіту зобов'язаний забезпечити виконання спадкоємцями дій, до яких вони були зобов’язані заповітом. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини.
Підставами нікчемності заповіту, тобто недійсності в силу закону, без необхідності прийняття рішення про недійсність судом, є складання заповіту особою, яка не мала на це права, або складання з порушенням форми й посвідчення заповіту. Оскільки право на складання заповіту має особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 ЦК), згідно ч. 1 ст. 1257 ЦК, це і є основною підставою для нікчемності заповіту як такого, що складений особою, яка не мала на це права. Проте здебільшого такі заповіти стають предметом судового розгляду, який і визначає обсяг дієздатності фізичної особи-заповідача за допомогою посмертної судово-психіатричної експертизи. Тому попри віднесення таких заповітів до нікчемних, вони можуть визнаватися недійними в судовому порядку.
Порушення форми й порядку посвідчення заповітів — це неврахування Імперативних вимог закону, підзаконних актів до складання заповіту (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання, дати й місця народження заповідача тощо). За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження не тягне недійсність іншої частини заповіту. При недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.
Глава 90 ЦК регулює спадковий договір. Як свідчить зміст ст.ст. 1302 - 1308 ЦК, спадковий договір не є підставою для виникнення у набувача майна права на спадкування; а на правовідносини, які виникають у зв'язку з укладенням спадкового договору, не поширюються норми, які регулюють умови й порядок спадкування (ст.ст. 1216 - 1301 ЦК), що підкреслено в постанові Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про спадкування» (абзац перший пункту 28). Зокрема, із майна, яке переходить у власність набувача зі смертю відчужувана, не вираховується обов'язкова частка (абзац перший пункту 28 постанови), на.набувача не може бути покладений обов'язок задоволення вимог кредиторів відчужувана (абзац шостий пункту 28 постанови). Суть спадкового договору полягає в тому, що одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження, покладені на нього іншою стороною (відчужувачем), взамін чого до набувача переходить право власності на майно відчужувана з настанням його смерті.
Із визначення спадкового договору можна зробити висновок, що цей договір є консенсуальным, оскільки вважається укладеним з моменту досягнення згоди сторін у передбаченій законом формі (ст. 1304 ЦК). Перелік істотних умов договору в законі відсутній, проте можна припустити, що ними є визначення майна, яке переходить до набувача після смерті відчужувана, а також визначення вимог, які пред'являються до дій набувача відчужувачем - вид, характер, перелік, строк їх виконання тощо. Спадковий договір може бути укладений на невизначений строк. Спадковий договір є двостороннім (взаємним), права й обов'язки за цим договором виникають у кожного з його учасників, причому правам однієї сторони кореспондують обов'язки другої, і навпаки. Спадковий договір є сплатним, проте його сплатн ий характер не завжди відповідає загальновизнаній доктрині цивільного права. Як відомо, онлатність договору, як правило, передбачає надання кожною стороною договору іншій зустрічного матеріального задоволення.
Спадковий договір укладається під відкладальною обставиною, щоб набувач пережив відчужувана. Після смерті набувача до відкриття спадщини спадковий договір, з огляду на його суворо особистий характер, вважається припиненим і права й обов'язки, які є його змістом, не можуть перейти до спадкоємців набувача. Викладене дозволяє віднести спадковий договір до особливого різновиду алеаторних (ризикових) договорів.

22. Спадкування за законом. Черговість спадкування за законом. Прийняття спадщини. Строки для прийняття спадщини. Право на відмову від прийняття спадщини. Охорона спадкового майна. Оформлення права на спадщину.

Спадкування за законом регламентується главою 86 Цивільного кодексу України.
Спадкування за законом відбувається, якщо:
- спадкодавець не залишив заповіту;
- заповіт визнано недійсним;
- заповідано лише частину майна або заповіт визнано недійсним в одній із частин;
- спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини або її не прийняв;
- спадкоємець за заповітом помер раніше спадкодавця;
- спадкоємець за заповітом усунутий від права на спадкування, відповідно до закону.
Порядок спадкування за законом визначається черговістю закликання спадкоємців до права на спадкування. Кожна наступна черга одержує право на спадкування за відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків зміни черговості одержання права на спадкування. Черговість одержання права на спадкування може бути змінена після відкриття спадщини шляхом укладання нотаріально посвідченого договору заінтересованими спадкоємцями. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере в ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині. Цивільним законодавством передбачено п'ять черг спадкоємців (ст. 1261 - 1265 ЦК). Відповідно до ст, 1268 ЦК, «Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами 2- 4 ст. 1273 ЦК.
Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Для набуття права на спадщину спадкоємець має її прийняти не тільки встановленими законом способами, але і з додержанням встановлених законом строків. Загальний строк для прийняття спадщини дорівнює шести місяцям і починає вираховуватися з часу відкриття спадщини, тобто з дня смерті спадкодавця або з дня, коли він був оголошений померлим, згідно зі ст. 46 ЦК. У випадках, коли часом відкриття спадщини визнається дата припущеної загибелі спадкодавця (ч, 3 ст. 46 ЦК), спадкоємці автоматично опиняються в становищі таких, які пропустили шестимісячний строк для прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК України), адже якщо особа пропала без вісті за обставин, які загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, обов'язковою умовою звернення до суду із заявою про визнання особи померлою є відсутність відомостей про гаку особу в місці її постійного проживання протягом шести місяців (ч, 1 ст. 46 ЦК України). Тому заінтересованим спадкоємцям доцільно одночасно подавати позов про надання їм додаткового строку для прийняття спадщини (ч. З ст. 1272 ЦК України).
Строк для прийняття спадщини — це строк преклюзивний (присікальний), протягом якого існує суб'єктивне право спадкування, тобто право на прийняття спадщини. Сплив цього строку зумовлює припинення права на прийняття спадщини. Однак, на відміну від інших преклюзивних строків, після спливу строку для прийняття спадщини суд за наявності підстав, зазначених у ч. З ст. 1272 ЦК, вправі визначити спадкоємцеві додатковий строк, достатній для
прийняття спадщини. Якщо виникнення в особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється в три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття. Якщо строк, який залишився, менший ніж три місяці, він продовжується до трьох місяців.
Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого ЦК. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника й органу опіки й піклування. Неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника й органу опіки й піклування. Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки й піклування. Відмова від прийняття спадщини є безумовною й беззастережною. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.
Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів і кредиторів спадкодавця для збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями. Нотаріус за місцем відкриття спадщини (а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідні органи місцевого самоврядування) з власної ініціативи або за заявою спадкоємців вживають заходів по охороні спадкового майна. Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини. Витрати на охорону спадкового майна відшкодовуються спадкоємцями, відповідно до їхньої частки у спадщині.
Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається коленому з них із визначенням імені й часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права їіа спадщину. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за
видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім'я кожного з них, із зазначенням імені й частки в спадщині інших спадкоємців.