Доброго дня всім. Це повідомлення знаходиться в стадії розробки, так як мною підготовлені не всі відповіді на питання з цього блоку. Проте, вважаю за краще вже зараз поділитися тим, що вже готове.
По мірі можливостей буду доповнювати новими відповідями до повного завершення.
Нагадую, цей розділ підготовлено в рамках теми підготовки до адвокатського іспиту.
Нагадую, цей розділ підготовлено в рамках теми підготовки до адвокатського іспиту.
1. Суб'єкти права власності на землю, їхні права, обов'язки. Захист права власності на землю.
Згідно зі ст. 80 Земельного кодексу, суб'єктами права власності на землю є:
- громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;
- територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;
- держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Громадяни та юридичні особи. Обсяг прав на землю фізичних осіб залежить від їх правового статусу. Так, повним обсягом прав щодо набуття землі у власність наділено громадян України, тобто вони можуть мати у власності будь-які землі, якщо це дозволяє Земельний кодекс. Згідно із ч. 1 ст. 81 Земельного кодексу, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;
в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
г) прийняття спадщини;
ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Відповідно, іноземці та особи без громадянства мають вужчий обсяг прав на землю. Згідно із ч. 2 ст. 81 Земельного кодексу, їм дозволено набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовано об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. А відповідно до ч. 4 ст. 81 Земельного кодексу, іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть мати на праві власності землі сільськогосподарського призначення, а якщо такі землі вони успадкували, то протягом року вони підлягають відчуженню.
Що стосується юридичних осіб, то тільки ті із них можуть мати у власності землю, які самі засновані на праві приватної власності. Юридичні ж особи, які засновані на комунальній чи державній власності, можуть отримувати земельні ділянки лише на праві постійного користування (ст. 92 Земельного кодексу).
Згідно із ч. 1 ст. 82 Земельного кодексу, юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного капіталу;
в) прийняття спадщини;
г) виникнення інших підстав, передбачених законом.
Вужчими за юридичних осіб, заснованих громадянами України або юридичними особами України, правами на землю наділені іноземні юридичні особи. Як і іноземні громадяни, іноземні юридичні особи в разі отримання в спадщину земель сільськогосподарського призначення, повинні здійснити їх відчуження протягом року (ч. 4 ст. 82 Земельного кодексу). А відповідно до ч. 2 ст. 82 Земельного кодексу, вони можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:
а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;
б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.
Спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначених частинами першою та другою цієї статті, та в порядку, встановленому цим Кодексом для іноземних юридичних осіб (ч. 3 ст. 82 Земельного кодексу).
Також, земельним законодавством можуть визначатися певні спеціальні вимоги до суб'єктів права власності на землю. Так, відповідно до ст. 130 Земельного кодексу, покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути:
а) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва;
б) юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва.
Територіальні громади, які реалізують свої права через органи місцевого самоврядування. Таким суб'єктам землі належать на праві комунальної власності. в якій, зокрема, перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності, а також земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування (ч. 2 ст. 83 Земельного кодексу).
Згідно ч. 3 ст. 83 Земельного кодексу, земельні ділянки державної власності, які передбачається використати для розміщення об'єктів, призначених для обслуговування потреб територіальної громади (комунальних підприємств, установ, організацій, громадських пасовищ, кладовищ, місць знешкодження та утилізації відходів, рекреаційних об'єктів тощо), а також земельні ділянки, які відповідно до затвердженої містобудівної документації передбачається включити у межі населених пунктів, за рішеннями органів виконавчої влади передаються у комунальну власність.
До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:
а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);
б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;
в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;
г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;
ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;
д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування;
е) земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів;
є) землі під об'єктами інженерної інфраструктури міжгосподарських меліоративних систем, які перебувають у комунальній власності (ч. 4 ст. 83 Земельного кодексу).
Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі (ч. 5 ст. 83 Земельного кодексу):
а) передачі їм земель державної власності;
б) відчуження земельних ділянок для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;
в) прийняття спадщини або переходу в їхню власність земельних ділянок, визнаних судом відумерлою спадщиною;
г) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.
Держава, яка реалізує свої права на землю через відповідні державні органи. Відповідно до ч. 1 ст. 84 Земельного кодексу, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Згідно ж ч. 4 цієї статті, До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:
а) землі атомної енергетики та космічної системи;
б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;
в) землі оборони;
г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;
ґ) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;
д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;
е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;
є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;
ж) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами;
з) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності;
і) земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
ї) землі під об'єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем, які перебувають у державній власності.
Держава набуває права власності на землю у разі (ч. 5 ст. 84 Земельного кодексу):
а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
в) прийняття спадщини;
г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;
ґ) конфіскації земельної ділянки;
Іноземні держави, відповідно до ст. 85 Земельного кодексу, можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.
Права власників земельних ділянок перелічені в ч. 1 ст. 90 Земельного кодексу, і складаються з прав:
а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;
б) самостійно господарювати на землі;
в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;
г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Порушені ж права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Обов'язки ж власників земельних ділянок наведені в ч. 1 ст. 91 Земельного кодексу і складаються з обов'язків:
а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;
б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
в) своєчасно сплачувати земельний податок;
г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;
е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем;
ж) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф.
Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Її власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодексом та іншими законами України.
Захист прав на землю врегульовано в главі 23 Земельного кодексу. Так, згідно із ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Зокрема, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:
а) визнання прав;
б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;
в) визнання угоди недійсною;
г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;
ґ) відшкодування заподіяних збитків;
д) застосування інших, передбачених законом, способів (зокрема, передбачених ст. 16 Цивільного кодексу).
Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження (ч. 1 ст. 154 Земельного кодексу).
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (ч. 1 ст. 155 Земельного кодексу).
2. Право і види власності на землю. Спільна сумісна власність на землю. Порядок і умови отримання землі у приватну власність.
Відповідно до ч. 1 ст. 78 Земельного кодексу. право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (ч. 3 ст. 373 Цивільного кодексу).
Земельна ділянка, відповідно до ч. 1 ст. 86 Земельного кодексу, може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).
Тобто, видами права власності на землю є спільна часткова та спільна сумісна власність.
Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає (ст. 87 Земельного кодексу):
а) при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;
б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;
в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;
г) за рішенням суду.
Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, відповідно до ст. 88 Земельного кодексу здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.
Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.
Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації.
Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.
Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.
При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.
Земельна ділянка, згідно ст. 89 Земельного кодексу, може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам, якщо інше не встановлено законом.
У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:
а) подружжя;
б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;
в) співвласників жилого будинку;
г) співвласників багатоквартирного будинку.
Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.
Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки, крім випадків, установлених законом.
Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.
Порядок набуття права власності на землю наведений в главах 19 - 21 Земельного кодексу. Так, суб'єкт права власності на землю набуває прав на неї шляхом:
1) Передачі земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи земельних ділянок комунальної власності у державну власність. яка здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених Земельним кодексом. Також варто мати на увазі, що деякі види земель не можуть передаватись до державної чи комунальної власності (ч. 2 та 3 ст. 117 Земельного кодексу).
2) Безоплатної передачі у власності громадян України шляхом:
- приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
- одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
- одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом.
Норми безоплатної передачі земельної ділянки, відповідно до ст. 121 Земельного кодексу, становлять:
а) для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;
б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара;
в) для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара;
г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара;
ґ) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара;
д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.
3) Набуття права на земельну ділянку за давністю користування (ст. 119 Земельного кодексу). Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.
4) Переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду (ст. 120 Земельного кодексу). У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
5) Продажу земельних ділянок або прав на них на підставі цивільно-правових договорів, яке може відбуватися у вигляді продажу земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (ст. 127 Земельного кодексу), продажу земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам (ст. 128 Земельного кодексу) або іноземним державам чи іноземним юридичним особам (ст. 129 Земельного кодексу), набуття прав на землі сільськогосподарського призначення (ст. 130 Земельного кодексу) або набуття прав на земельні ділянки на підставі інших угод (ст. 131 Земельного кодексу).
6) Продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах. Так, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою статті 134 Земельного кодексу.
3. Позбавлення права власності на землю і на право користування землею. Порядок розгляду спорів.
Підстави припинення права власності і права користування на земельну ділянку наведені в статтях 140 та 141 Земельного кодексу відповідно. Їх умовно можна розділити на:
- добровільні (добровільна відмова власника або користувача від права на земельну ділянку; припинення юридичної особи чи смерть фізичної особи; відчуження земельної ділянки за рішенням власника);- примусові (використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; конфіскації земельної ділянки; примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк).
Позбавлення права власності та права користування землею, тобто примусове припинення прав на земельну ділянку, конкретизоване в ст. 143 Земельного кодексу.
У разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля складають протокол про порушення та видають особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля відповідно до закону накладають на таку особу адміністративне стягнення та повторно видають вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк.
У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор сільського господарства, державний інспектор з охорони довкілля звертаються до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою (ст. 144 Земельного кодексу).
Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за Земельним кодексом не може перебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права (ст. 145 Земельного кодексу).
Конфіскація земельної ділянки (ст. 148 Земельного кодексу) здійснюється виключно за рішенням суду та у випадках, обсязі та порядку, окремо встановлених законом. Так, відповідно до ч. 2 ст. 52 Кримінального кодексу, конфіскація майна є додатковим видом покарання. Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються (ст. 59 Кримінального кодексу). Приклад такого покарання наведено в ст. 354 Кримінального кодексу.
Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності (ст. 147 Земельного кодексу) здійснюється лише на підставі окремого закону, а саме - Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності".
Порядок вилучення земельних ділянок конкретизовано в ст. 149 Земельного кодексу. Так, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених Земельним кодексом.
Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.
Відповідно до ст. 158 Земельного кодексу, спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, вирішує виключно суд.
4. Органи, які розглядають земельні спори. Строки і порядок їх вирішення. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ».
5. Плата за землю. Земельний податок. Застава земельних ділянок і земельні торги. Спори з цих питань і порядок їх вирішення.
6. Приватизація землі. Спори з цих питань і порядок їх вирішення.
7. Підстави припинення прав на землю та вилучення земельних ділянок. Розгляд спорів із цих питань.
8. Відшкодування збитків у зв'язку з викупом та примусовим відчуженням земельних ділянок: порядок, розміри, умови, спори з приводу відшкодування збитків.
9. Відповідальність за порушення ветеринарно-санітарних норм. Види цієї відповідальності. Органи, уповноважені розглядати справи про право порушення у галузі ветеринарної медицини, порядок розгляду.
10. Правове регулювання використання ядерної енергії та відповідальність за порушення у цій галузі.
11. Правове регулювання захисту людини від впливу іонізуючого випромінювання, відшкодування завданої шкоди.
12. Правове регулювання використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду.
13. Вирішення спорів у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів.
14. Відповідальність фізичних і юридичних осіб за шкоду, заподіяну лісовому господарству, її компенсація та відшкодування.
15. Водокористування: суб'єкти, види і порядок. Відповідальність за порушення водного законодавства.
16. Вирішення спорів із питань використання й охорони вод і відтворення водних ресурсів.
17. Відповідальність за порушення водного законодавства.
18. Правовий статус територій, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Юридичний захист громадян, які проживають на цій території, їхні пільги, гарантії.
19. Правовий статус громадян, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Правова допомога цій категорії громадян.
20. Правове регулювання використання надр в Україні. Надання надр у користування, права і обов'язки користувачів надр. Плата за користування надрами.
21. Вирішення спорів із питань користування надрами. Відповідальність за порушення законодавства про надра.
22. Правове регулювання використання водойм в Україні. Спори з цих питань.
Комментариев нет:
Отправить комментарий