Відповіді на блок питань "III. Конституційне право"

Тему підготовлена в рамках підготовки до адвокатського (кваліфікаційного) іспиту. Також є відповідна тема на моєму форумі. Долучайтесь ;-)
Відповіді підготував Юрій Куцай. Дякую йому за допомогу!
06.05.2017 Цей блок було оновлено з огляду на змінену програму підготовки до іспитів та змін до законодавства України. Також додані гіперпосилання до статей, по яких можна перейти безпосередньо до цієї статті на сайті Верховної Ради України.

Питання 1.

Конституція України про діяльність адвокатури. Механізми реалізації цих конституційних положень. Конституційне право на правову допомогу.

Відповідно до ст. 59Конституції України, кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Статтею ж 131-2 Конституції зазначено, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

Механізми реалізації цього конституційного положення встановлено Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 5 липня 2012 року, іншими законодавчими актами України, статутами адвокатських об'єднань. Адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Механізм реалізації конституційних положень щодо діяльності адвокатури функціонує через зміст, види, принципи адвокатської діяльності, права, обов'язки і відповідальність адвокатів. Конституцією прямо обумовлено виконання адвокатурою в судах та інших державних органах двох функцій - забезпечення захисту від обвинувачення та надання правової допомоги.

Адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, (що здобута в Україні, а також повна вища юридична освіта, здобута в іноземних державах та визнана в Україні в установленому законом порядку), володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років (стаж роботи особи за спеціальністю після здобуття нею повної вищої юридичної освіти), склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

На території України адвокатську діяльність може здійснювати адвокат іноземної держави при дотриманні процедур визначених Законом. Так, адвокат іноземної держави, який має намір здійснювати адвокатську діяльність на території України, звертається до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури за місцем свого проживання чи перебування в Україні із заявою про його включення до Єдиного реєстру адвокатів України. До заяви додаються документи, що підтверджують право такого адвоката на заняття адвокатською діяльністю у відповідній іноземній державі. Перелік таких документів затверджується Радою адвокатів України.

Несумісною з діяльністю адвоката є робота на посадах осіб, зазначених у пункті 1 частини першої статті 4 Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції" (наприклад до них відносяться народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад; державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування; військові посадові особи Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань; судді Конституційного Суду України, інші професійні судді, Голова, члени, дисциплінарні інспектори Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, службові особи секретаріату цієї Комісії, Голова, заступник Голови, секретарі секцій Вищої ради юстиції, а також інші члени Вищої ради юстиції, народні засідателі і присяжні (під час виконання ними цих функцій); особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, державної кримінально-виконавчої служби, органів та підрозділів цивільного захисту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, податкової міліції; посадові та службові особи органів прокуратури, Служби безпеки України, дипломатичної служби, митної служби, державної податкової служби); військова або альтернативна (невійськова) служба; нотаріальна діяльність; судово-експертна діяльність.

Вимоги щодо несумісності з діяльністю адвоката не поширюються на депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад (крім тих, які здійснюють свої повноваження у відповідній раді на постійній основі), членів Вищої ради юстиції (крім тих, які працюють у Вищій раді юстиції на постійній основі). У разі виникнення обставин несумісності, встановлених частиною першою цієї статті, адвокат у триденний строк з дня виникнення таких обставин подає до ради адвокатів регіону за адресою свого робочого місця заяву про зупинення адвокатської діяльності.

Адвокат має право займатися адвокатською діяльністю індивідуально, створювати адвокатське бюро (одноособово) або адвокатське об'єднання (декілька адвокатів).
Відповідно до ч. 4 ст. 131-2 Конституції України, виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

Питання 2.

Право громадян на працю. Правова допомога при захисті передбаченого Конституцією права на працю.

Ст. 43 Конституції України закріплює право кожного на працю.

Застосування у зазначеній конституційній нормі терміна “кожен” означає, що право на працю в Україні належить всім фізичним особам незалежно від наявності або відсутності у них громадянства України.

Право на працю має комплексний характер і включає в себе ряд можливостей для особи, а саме:

-своєю власною працею заробляти собі кошти на життя;

-вільно обирати або вільно погоджуватися на працю, якою особа заробляє собі на життя, а також на умови такої праці;

-працювати в належних, безпечних і здорових умовах праці;

-одержувати заробітну плату не нижчу від визначеного законом рівня;

-своєчасно одержувати винагороду за працю.

Конституційне право на працю дозволяє також вимагати від держави:

-створення рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності;

-створення умов, що сприяють повному здійсненню права на працю;

-реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Примусова праця не є формою реалізації права на працю, тому Конституція України забороняє її використання. Однак примусовою працею не вважається військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Конституційно забороняється також використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах навіть за наявності їх згоди на здійснення таких робіт.

Конституційне право на працю конкретизується в інших галузях права, й насамперед, у нормах трудового законодавства. Його основою є Кодекс законів про працю України, що був прийнятий ще у 1971 р. На створення реальних передумов здійснення права на працю спрямований, зокрема, Закон України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р. У ньому дається юридичне визначення понять “зайнятість населення”, “безробітний” та ін., а також закріплюються правові основи забезпечення трудової зайнятості населення та його захисту від безробіття в умовах ринкової економіки.

З метою забезпечення повної і безперешкодної реалізації конституційного права на працю адвокат може надавати правову допомогу в таких формах:

-консультації та роз’яснення з питань трудового законодавства, усні та письмові довідки, що стосуються питань трудового законодавства;

-складання заяв, скарг та інших документів правового характеру при вирішенні спорів у галузі трудового законодавства;

-посвідчення копій документів у справах стосовно порушення конституційного права на працю, в яких він бере участь;

-здійснення представництва при розгляді питань про порушення трудового законодавства;

-надання правової допомоги підприємствам, установам, організаціям з метою попередження порушень трудового законодавства.

Питання 3.

Конституційні гарантії захисту честі, гідності та ділової репутації особи. Механізм правової допомоги, що може бути надана адвокатом при захисті цих прав.

Через поняття “гідність” відображається суспільне уявлення про цінність певної особи, визначається її місце в ієрархії соціального стану даного соціуму. Всі права людини і громадянина виходять із принципу рівної гідності всіх людей. Гідність притаманна людині не лише протягом її життя, а й до її народження, а також після її смерті. Саме це обумовлює можливість юридичного захисту гідності не лише живої людини, а й особи, яка ще не народилась або вже померла.

Поняття “честь” розкриває ставлення людини до самої себе, ставлення до неї суспільства. Честь людини пов’язується з її конкретним місцем у суспільстві, родом її діяльності та моральними якостями, що визнаються за нею. Через поняття честі здійснюється оцінка людей, що знаходить відображення у тому числі в їх діловій репутації.

Ділова репутація полягає в оцінці професійних, ділових і моральних якостей особи, а також у передбаченні того, чого найімовірніше можна від неї чекати у майбутньому. Оточуючі оцінюють ділову репутацію особи на підставі її попередньої поведінки.

Велике особистісне і суспільне значення оцінки честі та ділової репутації особи підтверджується тим, що цим якостям приділяється увага в основних Законах сучасних держав, у тому числі й нашої країни.

Ч. 1 ст. 3 Конституції України визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Україні, а ст. 21 встановлює рівність усіх людей у їх гідності та правах. На розвиток цих положень ст. 28 Конституції України закріплює право кожного на повагу до його гідності та забороняє застосовувати покарання або поводження, що принижує гідність людини. У ст. 68 йдеться про обов’язок кожного неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Захист честі, гідності та ділової репутації здійснюється судом шляхом спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію громадянина. Цей порядок ґрунтується на відповідних положеннях ч.3 ст. 32 Конституції України, якими передбачається право кожного на спростування недостовірної інформації не лише щодо нього самого, а й стосовно членів його сім’ї. Крім цього, передбачається право не тільки на спростування недостовірних відомостей, а й на вилучення будь-якої інформації.

У судовій практиці право на спростування ще більш розширене: зацікавлена особа має право на судовий захист також у разі поширення недостовірної інформації щодо члена її родини або іншого родича, який помер.. Порядок спростування встановлюється судом. Щодо друкованих засобів масової інформації, то порядок спростування інформації чітко визначено у ст. 37 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, де, зокрема, встановлено: “Громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність”.

Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов’язана на вимогу заявника опублікувати спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу масової інформації або опублікувати його за власною ініціативою.

Спростування повинне бути набрано тим же шрифтом і розміщено під заголовком “Спростування” на тому ж місці шпальти, де містилося повідомлення, яке спростовується.

Під час здійснення правової допомоги щодо захисту честі, гідності, ділової репутації адвокат може:

- надавати відповідні консультації (письмові та усні);

- здійснювати захист у суді у справах про порушення прав громадян на честь, гідність, ділову репутацію;

- виступати представником осіб, честь, гідність, ділову репутацію яких порушено.

Питання 4.

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної особі органами державної влади та місцевого самоврядування. Здійснення адвокатом представництва громадян у цих справах.

Однією з ознак правової держави є взаємна відповідальність особи і держави. Це означає, що не лише особа підлягає юридичній відповідальності за порушення заборон або неналежне виконання обов’язків, а й держава та органи місцевого самоврядування у випадку їх незаконних діянь повинні нести юридичну відповідальність. Одним з механізмів такої відповідальності виступає право особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Це право закріплене у ч. 4 ст. 32 та у ст. 56 Конституції України.

Процедура відшкодування такої шкоди деталізована, перш за все, в главі 82 Цивільного кодексу України, що присвячена підставам та порядку відшкодування заподіяної шкоди. Наприклад, у ст. ст.1172–1176 Цивільного кодексу передбачається відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків, а також незаконними діями державних, громадських організацій і службових осіб при виконанні ними своїх обов’язків у галузі адміністративного управління.

Також необхідно звернути увагу на постанову Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01 листопад 1996 р. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”, п. 16 якої встановлює певні особливості реалізації статей Основного Закону при розгляді справ: “Суди мають суворо додержувати передбаченого у ст. 56 Конституції права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою відповідно до ст. 62 Конституції лише безпідставно засудженій особі в разі скасування вироку як неправосудного”.

Особливості відшкодування такої шкоди, процедурні підстави та порядок реалізації регулюється, крім Цивільного кодексу України, низкою відповідних законів:

ч. 8 ст. 9 Закону України від 18 лютого 1992 р. “Про оперативно-розшукову діяльність” (У випадках порушення прав і свобод людини або юридичних осіб в процесі здійснення оперативно-розшукової діяльності, а також у разі, якщо причетність до правопорушення особи, щодо якої здійснювались оперативно-розшукові заходи, не підтвердилась, Служба безпеки України, Державне бюро розслідувань, Національна поліція, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах охорони державного кордону, Управління державної охорони України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, розвідувальний орган Міністерства оборони України, розвідувальний орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону, Служба зовнішньої розвідки України, Національне антикорупційне бюро України зобов'язані невідкладно поновити порушені права і відшкодувати заподіяні матеріальні та моральні збитки в повному обсязі.).

ч. 3 ст. 35 Закону України від 25 березня 1992 р. “Про Службу безпеки України” тощо.

Необхідно зазначити, що така компенсація відбувається за рахунок Державного бюджету України або бюджетів органів місцевого самоврядування.

Виходячи із норм ст. 19 ЗаконуУкраїни “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, адвокати:

-дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства;

-складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами;

-подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб, виконують свої обов’язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства.

Питання 5.

Повноваження Конституційного Суду України. Форми звернення до Конституційного Суду України. Провадження в справах у Конституційному Суді України.

Ст. 1 Закону України "ПроКонституційний Суд України" відповідно до ч.1 ст. 147 Конституції України визначає Конституційний Суд як єдиний орган конституційної юрисдикції в державі.

Його рішення є остаточними: вони не можуть бути оскаржені. Діяльність Конституційного Суду ґрунтується на засадах незалежності та колегіальності, повноти й усебічності розгляду справ, гласності, обґрунтованості прийнятих рішень, рівноправності суддів, верховенства права (ст. 4 Закону України"Про Конституційний Суд України").

Відповідно до ст. 150 КонституціїУкраїни та ст. 13 Закону "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

а) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради АР Крим;

б) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;
в) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;
г) офіційного тлумачення Конституції України;

д) відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України.
е) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України.

До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади АР Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Для забезпечення незалежності Конституційного Суду України від будь-якого державного органу у формуванні його складу беруть участь Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України. Конституційний Суд України складається з 18 суддів, кожен з яких призначається на дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк, на суддів поширюються гарантії незалежності й недоторканності.

Першою стадією конституційного судочинства є конституційне звернення, що здійснюється у формі конституційного подання та конституційного звернення.

Згідно зі ст. 39 Закону України"Про Конституційний Суд України", конституційне подання - це письмове клопотання до Конституційного Суду України про визнання правового акта (його окремих положень) неконституційним, про визначення відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України, конституційності міжнародного договору або про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Конституційним поданням є також звернення Верховної Ради України про дачу висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України.

Конституційне звернення - письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичних осіб (ст. 42 Закону). Суб'єктами права є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Конституційне звернення так само, як і конституційне подання, складається з додержанням певних вимог

Питання 6.

Судова система згідно з Конституцією України. Основні засади судочинства. Правовідносини, на які поширюється юрисдикція судів.

Суди як органи судової влади повинні на рівних із законодавчою та виконавчою владою здійснювати свої повноваження (ст. 6 Конституції). Специфіка діяльності судів полягає в тому, що сама їх діяльність по застосуванню законів при розгляді конкретних справ (судочинство) відбувається у певних процесуальних формах, визначених законом. Розділ VIII Конституції України"Правосуддя" та Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року, визначають правове регулювання системи організації судової влади в Україні.

У частині З ст. 124 Конституції України зазначено, що судочинство здійснюється виключно судами.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Система цих судів відповідно до Конституції має будуватися за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.

Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України. Також, відповідно до закону, можуть діяти вищі спеціалізовані суди. З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди. Створення ж надзвичайних та особливих судів не допускається.

Відповідно з ч. 1 ст. 127 Конституції, правосуддя в Україні здійснюється суддями, одноособово чи колегіально. Також, у визначених законом випадках, правосуддя здійснюється за участю присяжних. 

Конституція у ст. 129 встановлює ряд основних засад здійснення правосуддя в Україні:

1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
2) забезпечення доведеності вини;
3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором;
5) забезпечення обвинуваченому права на захист;
6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
7) розумні строки розгляду справи судом;
8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення;
9) обов’язковість судового рішення.
Судова система, відповідно до ст. 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", систему судоустрою складають місцеві суди, апеляційні суди та Верховний суд України, який є найвищим судом в системі судоустрою. Для розгляду окремих питань, в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди, а саме (ст. 31 Закону): Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд.

Питання 7.

Право на житло згідно з Конституцією України. Надання адвокатом правової допомоги при захисті житлових прав.

Згідно ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Житловими приміщеннями або будинками, що були побудовані або придбані у встановленому законом порядку, громадяни володіють на підставі права приватної власності. Житлові приміщення, які отримані в інший спосіб (з державного або громадського фонду), надаються на основі договору найму житлового приміщення у безстрокове користування. Умови користування житловим приміщенням визначаються Житловим кодексом України. Громадяни України, які користуються державним житлом на умовах найму, можуть приватизувати займане ними житло у порядку, передбаченому Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 р.

Ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання.

Громадяни, які не мають власного житла, більше п'яти років на законних підставах зареєстровані за місцем проживання у гуртожитках та фактично проживають у них мають право на приватизацію житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад і можуть бути приватизовані або отримання соціального житла відповідно до Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» та Закону України «Про житловий фонд соціального призначення».

Адвокатська діяльність у цій сфері може здійснюватися за такими напрямками:

а) надання юридичних консультацій в сфері житлового права;

б) представництво інтересів юридичних або фізичних осіб під час виникнення спорів у галузі житлового або цивільного права;

в) захист інтересів юридичних або фізичних осіб у справах щодо незаконного позбавлення житла особи, незаконного обмеження прав на житло в аспекті порушення прав приватної, колективної, спільної сумісної власності на житло, питань реєстрації тощо;

г) надання консультацій або представництва інтересів зацікавлених осіб щодо питань приватизації.

Питання 8.

Конституційне право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб.

Основним механізмом такого забезпечення є судова система держави.

Згідно з ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Крім цього, кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Також кожному гарантується право звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, або звернутися із конституційною скаргою до Конституційного суду України.

Ст. 40 Конституції України передбачає право громадян направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Закріплення цих прав має характер засад діяльності держави в сфері охорони прав та свобод людини. Ці положення конкретизовані відповідними галузевими нормативно-правовими актами.

Правові підстави для виконання адвокатом доручень щодо захисту права осіб на оскарження в суді дії чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб визначаються галузевим процесуальним законодавством залежно від провадження (конституційне, кримінальне, цивільне, господарське та адміністративне).

У загальному розумінні підставами для здійснення адвокатом такого захисту є наявність документів або інших джерел інформації, які підтверджують факт неправомірних дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб. У деяких випадках, які врегульовані галузями публічного права, адвокат вступає в процес після початку провадження, ініціація якого є обов'язком держави. Процесуальною підставою для виконання адвокатом такої діяльності є доручення клієнта та наявність судового позову відповідного змісту.

Питання 9.

Конституційні принципи статусу суддів. Умови призначення на посаду та підстави звільнення з посади суддів.

До Конституційних принципів статусу суддів відносяться, зокрема: незалежність, недоторканість, професійність, безстроковість (крім випадків встановлених КУ та законами). 

Згідно із ст. 127 Конституції України на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою. При цьому необхідно враховувати побічні обмеження, які встановлює ч. 2 ст. 127 Конституції України: суддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.

Відповідно до ст. 126 Конституції України судді обіймають посади безстроково.

Повноваження судді припиняються у разі:
а) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;
б) припинення громадянства України або набуття суддею громадянства іншої держави;
в) набрання законної сили рішенням суду про визнання судді безвісно відсутнім або оголошення померлим, визнання недієздатним або обмежено дієздатним;
г) його смерті;
д) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді за вчинення ним злочину.
Звільняється ж суддя з посади у разі:

- неспроможності виконувати повноваження за станом здоров’я;
- порушення вимог щодо несумісності;
- вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді;
- подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;
- незгоди на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду;
- порушення обов’язку підтвердити законність джерела походження майна.

Цей перелік є вичерпним. Закінчення строку, на який обрано чи призначено суддю (п. 1), стосується лише суддів Конституційного Суду (див. питання 5). Відповідно до ст. 53 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", судді гарантується перебування на посаді судді до досягнення ним шістдесяти п’яти років, крім випадків звільнення судді з посади або припинення його повноважень відповідно до Конституції України та цього Закону

З метою забезпечення об’єктивності в діяльності суддів, усунення можливості будь-якого впливу на них з боку державних органів, громадських організацій і окремих громадян передбачено вимоги щодо несумісності. Так, відповідно до ст. 54 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", перебування на посаді судді несумісне із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом. Перебування на посаді судді також несумісне із наявністю заборони такій особі обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади в порядку, визначеному Законом України "Про очищення влади". Також суддя не може поєднувати свою діяльність із підприємницькою, адвокатською діяльністю, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу (крім викладацької, наукової чи творчої), а також входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. Особи, які є власниками акцій або володіють іншими корпоративними правами чи мають інші майнові права або інший майновий інтерес у діяльності будь-якої юридичної особи, що має на меті отримання прибутку, зобов’язані передати такі акції (корпоративні права) або інші відповідні права в управління незалежній третій особі (без права надання інструкцій такій особі щодо розпорядження такими акціями, корпоративними або іншими правами, або щодо реалізації прав, які з них виникають) на час перебування на посаді судді. Суддя може отримувати відсотки, дивіденди та інші пасивні доходи від майна, власником якого він є. До того ж, суддя не може належати до політичної партії чи професійної спілки, виявляти прихильність до них, брати участь у політичних акціях, мітингах, страйках. Перебуваючи на посаді, суддя не може бути кандидатом на виборні посади в органах державної влади (крім судової) та органах місцевого самоврядування, а також брати участь у передвиборчій агітації.

Питання 10.

Право на освіту та охорону здоров'я. Надання адвокатом правової допомоги при порушені цих прав.

Україна приєдналася до низки міжнародно-правових договорів, які фактично встановлюють загальносвітові стандарти прав і свобод людини. Одним з таких актів є Міжнародний пактпро економічні, соціальні та культурні права, прийнятий 16.12.1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікований указом Президії Верховної Ради Української PCP від 19.10.1973 р. № 2148-УШ (далі Пакт). Ст. 13 Пакту зобов'язує держави-учасниці визнавати права кожної людини на освіту.

Відповідно в Конституції України передбачено такі гарантії реалізації права на освіту, як: доступність (ст.24), обов'язковість і безоплатність повної загальної середньої освіти (ч. 2,3ст. 53), безоплатність вищої освіти (ч. 4 ст. 53) у межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб.

Право на освіту забезпечується розгалуженою мережею закладів освіти, відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей та інтересів громадянина, різними формами навчання. Вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки встановлюються державними стандартами освіти.

Ст. 12 Пакту передбачає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я. Це право людини відображено у ч. 1 ст. З Конституції України, де людина, її здоров'я проголошується однією з найвищих соціальних цінностей, та у ч. 1 ст. 49 Конституції України. Детальний зміст права на охорону здоров'я розкривається в ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19.11.1992.

Законодавством України визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров'я, зокрема громадянам України, які перебувають закордоном.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм (ч. 3 ст. 49).

Конституція визначає основний зміст і головні засоби забезпечення дійсності права на охорону здоров'я. Суттєві юридичні гарантії цього права містяться в низці законів України: Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року, Закон України "Про лікарські засоби" від 4 квітня 1996 року, Закон України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994 року, Закон України "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ" від 12 грудня 1991 року і Закон України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року.

Адвокат може виступати захисником громадян під час розгляду справ про порушення їх права на освіту та охорону здоров'я (медичне обслуговування), надавати їм консультації з питань прав на освіту та охорону здоров'я (медичне обслуговування), представляти інтереси громадян при розгляді цих питань в державних органах, а також складати заяви, скарги, запити та інші документи для різного роду проваджень з питань освіти та охорони здоров'я.

Питання 11.

Соціальні права громадян України. Правова допомога адвоката при порушенні соціальних прав громадян.

Відповідно до ст. 1 Конституції України наша держава проголошена державою соціальної спрямованості, що передбачає наявність належних механізмів соціального захисту громадян. Необхідно зауважити: якщо економічні права Конституція визнає за всіма людьми, то соціальний захист має адресний характер, ним можуть користуватись лише громадяни України.

Основні положення соціального захисту громадян викладені в ст. 46 Конституції України. Такий захист, перш за все, включає право громадян на матеріальне забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом. Доля цих категорій громадян значною мірою залежить від відрахувань працюючих до пенсійного фонду, від співвідношення працездатного і непрацездатного населення.

З правом на соціальний захист тісно пов’язане конституційне право громадян України на достатній життєвий рівень (ст. 48 Конституції України), це означає, що людина, яка на законних підставах знаходиться на території України, незалежно від того, є вона громадянином України чи ні, має право на достатнє харчування, одяг і житло. Таким чином, це право покликано забезпечувати людині умови, необхідні для її нормального існування.

Соціальний захист поширюється, насамперед, на громадян України, які внаслідок похилого віку або хвороби самі не можуть забезпечити собі нормальні умови життя. Крім цього, у передбачених законом випадках, право на соціальний захист виникає і в інших громадян. Певні особливості має соціальний захист окремих категорій громадян: військовослужбовців, ветеранів війни і праці, потерпілих від аварії на Чорнобильській АЕС тощо. Названі права дістають свого розвитку в інших статтях Конституції України, що закріплюють право на охорону здоров’я, соціальне забезпечення тощо.

Поряд із загальними заходами соціального захисту існують і надзвичайні. Прикладом останніх може бути Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 р.

Соціальний захист населення і право на достатній життєвий рівень забезпечуються переважно завдяки системі соціальної допомоги, тобто сукупності передбачених законодавством заходів, спрямованих на забезпечення громадян матеріальною допомогою в разі повної або часткової, постійної або тимчасової втрати працездатності, жінкам — у зв’язку з вагітністю й пологами, а також в інших випадках, коли людина потребує соціального захисту (наприклад, допомога у зв’язку з безробіттям, забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними виробами і засобами пересування, допомога багатодітним сім’ям тощо).

Однією з форм соціального забезпечення є соціальне страхування. Воно здійснюється у вигляді певних грошових виплат із спеціальних страхових фондів, які формуються з передбачених законом обов’язкових внесків підприємств, установ та організацій, приватних підприємців, обов’язкових відрахувань із заробітної плати працівників та дотацій з державного бюджету. Саме з цих фондів здійснюються виплати працівникам в разі втрати ними працездатності та в інших передбачених законом випадках.

Так, кожне підприємство перераховує до фондів соціального страхування певний відсоток виплаченої працівникам заробітної плати. Такі ж внески підприємств надходять і до Пенсійного фонду, куди здійснюють виплати із нарахованої заробітної плати всі працівники.

Конституційне положення про те, що громадяни мають право на соціальний захист у старості, на випадок хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника, визначає сутність пенсійного забезпечення, правові засади якого створені Законом України “Про пенсійне забезпечення”.

З метою надання державної допомоги громадянам, які цього потребують, законодавство України передбачає певну систему виплат. На відміну від пенсій виплати мають тимчасовий характер і надаються не всім, а лише особам, матеріальний стан яких не забезпечує їм мінімально необхідних умов для існування. Ті чи інші види соціальної допомоги встановлюються різними законодавчими актами: законами “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р., “Про основи соціальної захищеності інвалідів” від 21 березня 1991 р., “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р., “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 р., “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку” від 15 грудня 1995 р. та деякими іншими.

Зокрема, передбачаються виплати допомоги одиноким матерям при народженні дитини і по догляду за нею, інвалідам та ветеранам війни, окремим категоріям безробітних, інвалідів та громадян похилого віку.

Сьогодні, в умовах дестабілізації економіки, занепаду виробництва конституційна вимога належного соціального забезпечення залишається нереалізованою. Мінімальна пенсія лишається меншою за фізіологічний прожитковий мінімум. Тому нагальним завданням держави сьогодні є підвищення мінімального розміру пенсій, запровадження диференційованого підходу до призначення розміру пенсії в залежності від реального трудового внеску пенсіонера, трудового стажу та розміру його заробітної плати в останні роки роботи.

Система соціального захисту вимагає подальшого вдосконалення, пошуку різних джерел її фінансування. Удосконалення соціального захисту тих верств населення, які цього потребують, розвиток пенсійного законодавства — найважливіші функції демократичної, соціальної й правової держави.

Питання 12.

Громадянство України. Набуття та втрата громадянства. Нормативно-правові акти, що регулюють ці питання.
Громадянство України — це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Питання громадянства України регулюються Конституцією України, Законом України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. та міжнародними договорами України.

У ст. ст. 25 і 26 Конституції України та у ст. 2 чинного Закону України “Про громадянство України” закріплено загальні принципи громадянства нашої держави, які можна звести до таких основних положень:

а) громадянин України не може бути проти його волі позбавлений громадянства. Водночас невід’ємним є його право змінити своє громадянство з власної волі;

б) громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій держава навіть за умов учинення ним злочину за межами України й вимоги відповідної держави видати громадянина України для здійснення над ним акту правосуддя, видача його не допускається;

в)  Україна гарантує своїм громадянам піклування та захист у разі їх перебування за її межами. Це означає, що знаходячись за межами території України її громадянин у необхідних випадках може звертатись до дипломатичних представництв (посольств, консульств) України у цій державі, які зобов’язані надати йому відповідну допомогу;

г)   згідно зі ст. 4 Конституції України, в Україні існує єдине громадянство.

Відповідно до цього:

-          в нашій державі існує громадянство всієї держави і виключена можливість існування громадянства окремих адміністративно-територіальних одиниць (областей, районів) України;

-          - для України не має значення набуття її громадянином громадянства (підданства) іншої держави або декількох держав. Якщо особа, що є громадянином України, набуває ще й громадянство або підданство іншої держави або держав, у правових відносинах з Україною цей факт не матиме для цієї особи жодних правових наслідків і вона буде розглядатись виключно як громадянин нашої держави;

д)     Україна запобігає виникненню випадків відсутності громадянства. Це обумовлено тим, що правовий статус апатридів (осіб без громадянства) порівняно зі статусом громадян України суттєво обмежений. Вони не мають деяких прав та обов’язків, а тому не у змозі приймати активну участь у житті держави і суспільства та використовувати всі правові можливості для задоволення своїх законних прав та інтересів;

е)     всі питання, пов’язані з набуттям або втратою громадянства України вирішуються в індивідуальному порядку і згідно з встановленими законодавством процедурами. Відповідно до цього в Україні іноземцю чи особі без громадянства неможливо автоматично набути громадянство України внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком). Також неможливе автоматичне припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

ж)    усі громадяни України рівні перед законом незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України. Це означає, що не допускається обмеження або розширення прав одних громадян порівняно з іншими на підставі, наприклад, того, що одні є громадянами України за народженням, а інші раніше були громадянами іншої держави і набули громадянство України в порядку натуралізації;

з)     громадянство України зберігається у особи незалежно від місця її проживання, тобто постійне проживання громадянина України за межами території нашої держави автоматично не призводить до втрати громадянства України.

Конкретні підстави й порядок набуття та припинення громадянства України, компетенція державних органів, які беруть участь у вирішенні цих питань, регламентуються Законом України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р.

Згідно зі ст. 3 цього Закону громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України. Ці особи є громадянами України з 24 серпня 1991 р.; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на 13 листопада 1991 р. (момент набрання чинності раніше чинного Закону України “Про громадянство України”) проживали в Україні та не були громадянами інших держав. Ці особи є громадянами України з 13 листопада 1991 р.; особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис “громадянин України”, а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття. Ці особи є громадянами України з моменту внесення відмітки про громадянство України; особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Закон встановлює такі підстави набуття громадянства України: за народженням; за територіальним походженням; внаслідок прийняття до громадянства; внаслідок поновлення у громадянстві; внаслідок усиновлення; внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; внаслідок встановлення батьківства; за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Згідно із ст.  19 Закону України “Про громадянство України” громадянство України втрачається:

- якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує набуття ним іноземного громадянства;

- якщо іноземець набув громадянство України і не подав у передбаченому законодавством порядку документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

- якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

- якщо  особа набула громадянство  України  на підставі  ст. 9  цього  закону внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

- якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Прийняття рішень про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України, а також визначення порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання прийнятих рішень належить до компетенції Президента України.

Питання 13.

Державний устрій України. Формування парламенту, уряду, органів місцевого самоврядування. Президент України, його обрання. Повноваження Президента України.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Конституції України у нашій державі встановлено республіканську форму правління.

Згідно зі ст. ст. 6–7 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу,  виконавчу та судову.

Єдиним носієм суверенітету і джерелом влади в Україні визнається її народ, який формує єдиний у державі законодавчий орган — Верховну Раду та обирає главу держави — Президента.

Всі інші державні органи створюються Верховною Радою та Президентом, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу.

Ст. 2 Конституції України визначає, що за формою державного устрою вона є унітарною державою, тобто державою, у складі якої немає і не може бути якихось територіальних утворень, що мають ознаки державності.

Ст. 133 Конституції України встановлює таку систему адміністративно-територіального устрою нашої держави: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

Слід зазначити, що не кожен населений пункт є окремою адміністративно-територіальною одиницею. У сільській місцевості можливе об’єднання територій декількох невеликих населених пунктів (сіл) в одну адміністративно-територіальну одиницю.

У цій же статті Конституції України перелічені адміністративно-територіальні одиниці нашої держави вищого рівня: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. При цьому Конституція вказує на спеціальний статус у державі міст Києва й Севастополя. Цей статус повинен визначатися законами України про ці міста. На сьогодні день чинним є Закон України “Про столицю України — місто-герой Київ” від 15 січня 1999 р., але закон щодо міста Севастополя ще не прийнятий.

Конституція України (п. 13 ст. 92) встановлює, що територіальний устрій України визначається тільки законами України. До повноважень Верховної Ради України (п. 29 ч. 1 ст. 85 Конституції України) віднесено також утворення й ліквідацію районів, установлення та зміну меж районів, міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування та перейменування населених пунктів і районів.

Вибори — це процес в результаті якого певна сукупність людей шляхом голосування формує склад державного органу або місцевого самоврядування. 

В ході виборів громадяни здійснюють активне і пасивне виборче право.

Активне виборче право — це право громадян обирати склад органів державної влади та місцевого самоврядування.

Пасивне виборче право — це право громадян бути обраним до складу органів державної влади та місцевого самоврядування.

Формування парламенту, уряду, органів місцевого самоврядування

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.

Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється Законом України "Про вибори народних депутатів України" від 17 листопада 2011 року N 4061-VI.

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ (УРЯД) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України. Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку. Відставка Прем'єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів. Прем'єр-міністр України зобов'язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри.

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, депутати якої обрані на чергових виборах, становить п'ять років. Припинення повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради має наслідком припинення повноважень депутатів відповідної ради.

Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права обирають шляхом таємного голосування відповідно сільського, селищного, міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових виборах, становить п'ять років.

Чергові вибори сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних, міських голів відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень відповідної ради чи відповідного голови, обраних на чергових виборах.

Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом.

Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.

Президент України, умови обрання, його повноваження щодо набрання чинності законами

Термін “президент” походить від латинського “prаеsіdens”, ще означає “той, хто сидить попереду”, й застосовувався до головуючих на різних зборах. Першою державою, в якій запровадили посаду президента в сучасному її розумінні, тобто як посаду глави держави й виконавчої влади, були США, де цей пост засновано Конституцією 1787 р. В Європі посада президента вперше з’явилася у Франції та Швейцарії у 1848 р., а в XX століття — вже в багатьох країнах світу. Остання фаза цього процесу спостерігалася наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття, коли майже в усіх незалежних державах, що утворилися після розпаду СРСР, та в східній Європі було запроваджено пости президентів. У сьогоднішньому світі з числа більш як 180 країн — членів ООН понад 130 мають президента.

Таке повсюдне введення інституту президентства зумовлене низкою чинників, що визначають його роль у державному й суспільному житті країни. Перш за все, президент уособлює державу, представляє її в міжнародних зносинах.

В Україні пост Президента було запроваджено Законом УРСР від 5 липня 1991 р. В Конституції України посаді Президента присвячується спеціальний V розділ, що складається з одинадцяти статей, основний зміст яких полягає у такому.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень.

Порядок проведення виборів Президента України встановлюється Законом України "Про вибори Президента України".

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України. Президент України складає таку присягу:

"Я, (ім'я та прізвище), волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі".

Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів.

Одними з важливих повноважень Президента України є промульгація (підписання) законів, прийнятих Верховною Радою України. Ці повноваження визначаються п.п. 29-30 ст 106 Конституції України:

-          підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

-          має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

Відповідно до ч 2 ст. 94 Конституції України Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється ГоловоюВерховної Ради України і опубліковується за його підписом. Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Питання 14.

Обов'язки громадян України. Правова допомога адвоката у випадках притягнення громадян до відповідальності за порушення конституційних обов'язків.

Виходячи з принципу єдності прав і обов'язків, Конституція України закріплює не тільки права, а й обов'язки людини і громадянина. Конституційні обов'язки - законодавчо закріплені й забезпечені можливістю застосування заходів юридичної відповідальності вимоги, які висуваються до кожної людини й громадянина.

Деякі конституційні обов'язки поширюються лише на громадян України, а інші підлягають виконанню особою, що перебуває на території України, незалежно від того, є вона громадянином держави чи ні.

Найважливішими обов'язками громадян України є:

-       Захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України (ст. 65). Порядок здійснення цього обов'язку врегульовано низкою законів: Законом України "Про оборону України" від 06.12.1991, Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992, Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12.12.1991.

-    Шанувати державні символи України (ст. 65). Наруга над державними символами є злочином, передбаченим ч. 1 ст. 338 КК України.

-         Не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки (ст. 66). Природоохоронні відносини регулюються Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25.06.1991, ЗакономУкраїни "Про Червону книгу України" від 7 лютого 2002 року, а Розділ VIII (ст. 236-254) Особливої частини КК України визначає діяння, які є злочинами проти довкілля.

-      Додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68). Невиконання цього обов'язку передбачаються різноманітні санкції аж до найтяжчих.

-       Сплачувати податки і збори (ст. 67) в порядку і розмірах, передбачених законом. З метою забезпечення обґрунтованості стягнення податків і зборів з фізичних осіб Конституція України (ст. 67) закріпила обов'язок усіх громадян щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік.

Участь адвоката у справах щодо порушення громадянином конституційних обов'язків визначається галузевою належністю справи.

Питання 15.

Конституційні права людини і громадянина. Механізм реалізації цих прав. Захист прав людини і громадянина. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про посилення захисту прав та свобод людини і громадянина».

Найважливіші суб’єктивні права і свободи закріплюються у конституції (основному законі) держави і називаються основними або конституційними правами і свободами. В Конституції України вони розглядаються у Розділі ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”.

Найбільш теоретично і практично значущим є поділ основних прав і свобод на:

-          особисті (ст.ст. 27–35, 51–52 Конституції України);

-          політичні (ст.ст. 36–40 Конституції України);

-          економічні (ст.ст. 41–45 Конституції України);

-          соціальні (ст.ст. 46–49 Конституції України);

-          екологічні (ст. 50 Конституції України);

-          культурні (ст.ст. 53–54 Конституції України).

Можна навести такий перелік особистих прав і свобод людини і громадянина, закріплених у відповідних статтях Конституції України:

-          рівність перед законом (ст. 24 Конституції України);

-          право на життя (ст. 27 Конституції України);

-          повага до честі та гідності (ст. 28 Конституції України);

-          вільний розвиток особистості (ст. 23 Конституції України);

-          достатній життєвий рівень (ст. 48 Конституції України);

-          недоторканність особистості (ст. 29 Конституції України);

-          свобода (ст. 29 Конституції України);

-          недоторканність житла (ст. 30 Конституції України);

-          безпека (ст. 32 Конституції України);

-          вільне пересування та вибір місця проживання (ст. 33 Конституції України);

-          свобода світогляду (ст.ст. 11, 35 Конституції України);

-          право на правову допомогу (ст.ст. 29, 59 Конституції України);

-          захист своїх та чужих трудових прав та свобод (ст. 44 Конституції України);

-          право на захист свого та інших людей життя і здоров’я від протиправних посягань (ст. 27 Конституції України);

-          охорона законом особистого та сімейного життя (ст. 32 Конституції України);

-          вільний вступ до шлюбу (ст. 51 Конституції України);

-   таємниця листування, телефонних розмов та телеграфних повідомлень (ст. 31 Конституції України);

-          право на розвиток національної самобутності (ст.ст. 53, 11 Конституції України);

-   право на судовий захист та оскарження свого затримання (ст.ст. 29, 32 Конституції України).

Право людини на життя і повагу до її гідності проголошується всіма міжнародно-правовими актами щодо прав людини і майже всіма конституціями країн світу як невід’ємне право людини, що охороняється законом. “Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя” — визначає ст. 27 Конституції України.

До закріплених Конституцією політичних прав і свобод громадян України, належать:

-          право об’єднання в політичні партії, громадські організації та профспілки (ст. 36 Конституції України);

-          право на громадянство (ст.ст. 4, 25, 26 Конституції України);

-          свобода слова, думки, поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України);

-          свобода друку (поширення інформації) (ст. 34 Конституції України);

-     свобода проведення мітингів, зборів, походів і демонстрацій (ст. 39 Конституції України);

-          право обирати та бути обраним (ст. 38 Конституції України);

-     право брати участь в управлінні державою та громадськими справами (ст. 38 Конституції України);

-      право обговорювати та приймати закони та рішення загальнодержавного та місцевого значення (ст. 38 Конституції України);

-          право вносити до державних та громадських організацій пропозиції та запити (ст. 40 Конституції України);

-          право на погашення збитків, спричинених незаконними діями посадових осіб (ст. 62 Конституції України);

-          право на оскарження дій посадових осіб, установ, організацій і т. п. (ст. 55 Конституції України).

За змістом відповідних статей Конституції можна навести такий перелік соціально-економічних прав та свобод:

-          на приватну власність (ст. 41 Конституції України);

-  на користування природними та іншими об’єктами суспільної власності (ст. 13 Конституції України);

-          на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України);

-          на працю, на вибір професії та сфери діяльності (ст. 43 Конституції України);

-          на відповідні умови праці (ст. 43 Конституції України);

-          на справедливу оплату праці (ст. 43 Конституції України);

-          на соціальне забезпечення та захист (ст. 46 Конституції України);

-          на захист прав споживачів (ст. 42 Конституції України);

-          на страйки з приводу економічних та соціальних питань (ст. 44 Конституції України).

Відповідно до Конституції України, систему соціальних прав становлять:

-          право на відпочинок (ст. 45 Конституції України).

-          право на соціальний захист (ст. 46 Конституції України)

-          право на житло (ст. 47 Конституції України);

-          право на охорону здоров’я (ст. 49 Конституції України);

-          право на безпеку довкілля (ст. 50 Конституції України) (соціально-екологічне право).

За Конституцією України до культурних прав і свобод належать:

-          право на освіту (ст.ст. 43, 51, 53 Конституції України);

-          право на технічну, художню та наукову творчість (ст. 54 Конституції України);

-   право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54 Конституції України);

-          право  на  використання  здобутків  культури  та  мистецтва  (ст.ст.  11,  54 Конституції України).

До найважливіших міжнародних документів з прав людини належать:

Загальна декларація прав людини (1948);

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966);

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966);

Європейська конвенція про захист прав людини та фундаментальних свобод (1950);

Європейська соціальна хартія (1961);

Заключний акт Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (1975);

Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (1989);

Документ Копенгагенської наради конференції з людського виміру НБСЄ (1990) та інші документи.

Одним із різновидів правових гарантій прав і свобод людини та громадянина є гарантія його судового захисту.
Для відновлення та захисту своїх прав і свобод людина може звернутися до суду особисто або через свого представника. 

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року  №7«Про посилення судового захисту прав і свобод людини та громадянина»:

Вся діяльність суддів повинна підпорядковуватись захисту прав і свобод. Суди не вправi вiдмовити у судовому захистi прав та свобод людини i громадянина, у прийнятті скарг на рiшення, дiї чи бездiяльнiсть органiв державної влади, мiсцевого самоврядування, посадових i службових осiб з пiдстав, не передбачених Конституцiєю чи законом. При цьому слiд мати на увазi, що коло прав i свобод людини i громадянина, закрiплених Конституцiєю, не є вичерпним. Конституцiйне положення про те, що особа вважається невинуватою у вчиненнi злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку i встановлено обвинувальним вироком (ч.1 ст. 62 Конституцiї України), покладає на суди всю повноту вiдповiдальностi за правильне вирiшення кожної справи. Якщо ж неповнота або неправильнiсть дiзнання чи попереднього слiдства не потягла повернення справи на додаткове розслiдування, суд повинен реагувати на виявленi порушення закону окремою ухвалою (постановою) або порушити питання про притягнення винних у них посадових осiб до передбаченої законом вiдповiдальностi.
Згiдно з ч. 3 ст. 62 Конституцiї України обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. У зв'язку з цим судам при розглядi кожної справи необхiдно перевiряти, чи були докази, якими органи попереднього слiдства обгрунтовують висновки про виннiсть особи у вчиненнi злочину, одержанi вiдповiдно до норм КПК України. Якщо буде встановлено, що тi чи iншi докази були одержанi незаконним шляхом, суди повиннi визнавати їх недопустимими i не враховувати при обгрунтуваннi обвинувачення у вироку.
Оскiльки адмiнiстративний арешт також є передбаченим законом обмеженням прав людини, суди при розглядi справ про адмiнiстративнi правопорушення, за якi до особи може бути застосовано це стягнення, повиннi ретельно з'ясовувати як обставини правопорушення, так i данi про правопорушника i призначати такий арешт з наведенням вiдповiдних мотивiв лише тодi, коли iншi стягнення будуть малоефективними.

Враховуючи, що встановлений Конституцiєю України принцип незалежностi суддiв i пiдкорення їх тiльки законовi зобов'язує суди не допускати будь-якого втручання у вирiшення конкретних справ, суди повиннi за наявностi пiдстав вирiшувати питання про притягнення винних у такому втручаннi осiб до передбаченої законом вiдповiдальностi.

Для захисту прав i свобод громадян, а також професiйних iнтересiв суддiв судам слiд використовувати всi повноваження органiв правосуддя, передбаченi роздiлом VIII Конституцiї України.

Вiдповiдно до ст. 130 Конституцiї України фiнансування та належнi умови для функцiонування судiв i дiяльностi суддiв повинна забезпечити держава. Тому невиконання чи неналежне виконання цiєї конституцiйної норми вiдповiдними органами чи посадовими особами слiд розцiнювати як iстотне порушення конституцiйних засад незалежностi судової влади. При встановленнi таких фактiв суди мають у встановленому законом порядку порушувати питання про вiдповiдальнiсть посадових осiб чи про вiдповiднiсть законiв або iнших нормативних актiв, якими порушується названа норма, Конституцiї України.

Судам слiд неухильно виконувати вимоги закону про з'ясування причин порушень прав та свобод людини i громадянина, добиватися їх усунення шляхом постановлення окремих ухвал (постанов) та здiйснення дiйового контролю за їх виконанням. Разом з тим треба мати на увазi, що цi ухвали (постанови) повиннi грунтуватися на достовiрно встановлених фактичних даних.
Особливу увагу суди повиннi придiляти своєчасному й повному виконанню судових рiшень, оскiльки це має важливе значення для реального поновлення прав i свобод громадян.

Питання 16.

Випадки обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина. Порядок прийняття законів та набрання ними чинності.
У статті 64 Основного Закону зазначено: “Конституційні права і свободи людний і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків,, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 61, 52, 55, 56, 57, 58, 59. 60, 61. 62, 63 цієї Конституції”.

Цi положення є гарантією невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини, закріпленою у статті 21 Конституції України.

ТАКИМ ЧИНОМ, ВІДПОВІДНО ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ:

1. Конституційні права і свободи людини і громадянина дозволено обмежувати тільки у випадках, прямо передбачених Конституцією.

Такими обмеженнями може бути необхідність:

-          запобігти злочинові чи його перепинити;

-   врятувати життя людей та майна, здійснити безпосереднє переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину;

-         з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи;

-  забезпечити інтереси національної безпеки, територіальну цілісність, громадський порядок, економічний добробут;

-          забезпечити охорону здоров'я і моральність населення, захистити репутацію або права і свободи інших людей;

-          запобігти розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;

-          підтримати авторитет і неупередженість правосуддя тощо.

При цьому конкретні права і свободи громадян, за загальним правилом, мають такі ж конкретні підстави їх обмеження. Тому не може бути обмежене, скажімо, право на свободу світогляду і віросповідання необхідністю з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, а право на недоторканість житла — необхідністю запобігти розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.

Винятки iз цього правила стосуються прав іноземців і права на участь в політичних партіях і професійних спілках, оскільки в статтях 26 і 36 Конституції України вказано, що обмеження цих прав встановлюється Конституцією і законами України, а також права на невтручання в особисте і сімейне життя, оскільки це право згідно зі статтею 32 Конституції України та за змістом статей 23, 27. 29—32, 34—35, 37, 41, 43—44, 50—52, 54—55. 64—68 Конституції України може бути обмежене в багатьох випадках, передбачених Конституцією України. Останнє зрозуміло, адже особисте життя людини охоплює й можливість користуватися майже всіма конституційними правами і свободами.

2. Інші, крім зазначених вище, окремі обмеження прав і свобод можуть встановлюватися лише в умовах воєнного або надзвичайного стану та завжди мають визначено-тимчасовий характер.

У Конституції закріплюються вихідні позиції законодавчого процесу, тобто порядку діяльності, спрямованої на створення нового, а також на зміну чи скасування чинного закону. При цьому конституційно визначається коло суб’єктів, яким надається право законодавчої ініціативи — право офіційно вносити пропозиції щодо прийняття, зміни або скасування законів, які Верховна Рада зобов’язана розглянути по суті. При цьому парламент не зобов’язаний задовольняти висунену законодавчу ініціативу, але повинен її розглянути й прийняти відповідне рішення.

Згідно із ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України надано Президентові, народним депутатам України, Кабінетові Міністрів України. Якщо ж ідея щодо необхідності проведення певних законотворчих робіт виникає у інших суб’єктів, вони також можуть звертатися до Верховної Ради з відповідними пропозиціями, але ці звернення не будуть обов’язковими для розгляду в парламенті, на відміну від випадків, коли такі ідеї вносяться від імені суб’єктів, наділених правом законодавчої ініціативи.

Слід зазначити, що у Верховній Раді існує певна послідовність розгляду законопроектів, яка визначається відповідними планами законодавчих робіт. Тому від моменту висунення законодавчої ініціативи до її розгляду Верховною Радою іноді минає певний, нерідко досить тривалий, час. Але якщо Президент України кваліфікує свій законопроект як невідкладний, тоді цей документ розглядається Верховною Радою позачергово.

Прийнятий Верховною Радою України закон підписує її Голова й невідкладно направляє його Президентові України, який протягом 15 днів повинен вивчити закон, обравши одне з двох можливих рішень:

1) схвалити й підписати закон і тим самим узяти його до виконання та офіційно оприлюднити його текст;

2) накласти на закон вето, тобто відхилити й не підписувати його, а зі своїми вмотивованими та чітко сформульованими пропозиціями щодо вдосконалення закону повернути до Верховної Ради для повторного розгляду.

Якщо протягом 15 днів Президент не повернув закон до Верховної Ради, він вважається схваленим, має бути підписаний Президентом і офіційно оприлюднений. 

Якщо після відхилення Президентом цей закон при повторному розгляді Верховною Радою підтримаю не менш як двома третинами її конституційного складу, вето Президента вважається перебореним. У цьому випадку, незалежно від свого ставлення до закону, Президент зобов’язаний його підписати й офіційно оприлюднити. Офіційним оприлюдненням закону вважається його опублікування у “Відомостях Верховної Ради України” або в газетах “Урядовий кур’єр” чи “Голос України”. Опублікування тексту закону в інших виданнях має суто інформативне значення, не тягне за собою жодних юридичних наслідків, і на ці джерела не можна посилатися під час вирішення справ, які мають юридичне значення.

Закон набирає чинності через десять днів після його офіційного оприлюднення. Але якщо в самому законі зазначено інші строки, то саме вони й визначають дату набрання ним чинності за умови, що ця дата не буде встановлена раніше дня офіційного опублікування закону.

Питання 17.

Акти Кабінету Міністрів України, порядок їх прийняття та набрання ними чинності. Формування Кабінету Міністрів України, його повноваження.
Порядок організації та діяльності Кабінету Міністрів України визначається Розділом VI Конституції України.

Частина 1 ст. 113 Конституції України встановлює, що вищим органом у системі органів виконавчої влади нашої держави є Кабінет Міністрів України. Його основне призначення полягає в забезпеченні виконання Конституції і законів України та актів Президента України, систематичному контролі за дотриманням їх іншими органами виконавчої влади всіх рівнів та застосуванні необхідних заходів щодо ліквідації виявлених порушень.

Порядок формування Кабінету Міністрів України визначається ст. 114 Конституції України.

До складу Кабінету Міністрів України входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри.

Відповідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України. Сфера регулювання актів Кабінету Міністрів закріплюється в ст. 116 Конституції України і стосується управління найважливішими напрямами державного життя.

Відповідно до Конституції України Закон України "Про Кабінет Міністрів України" від 7 жовтня 2010 року визначає організацію, повноваження і порядок діяльності уряду. З

Закон визначає, що Кабінет Міністрів здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів АР Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом, Верховною Радою, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

У Законі визначено:

а) завдання, принципи організації діяльності уряду;

б) статус членів Кабінету Міністрів;

в) відносини Кабінету Міністрів з Верховною Радою України, місцевими державними адміністраціями, з Рахунковою палатою;

г) процедуру підготовки проектів актів Кабінету Міністрів;

ґ) принципи соціального та іншого забезпечення членів Кабінету Міністрів.

Питання 18.

Повноваження Прокуратури України відповідно до Конституції України, організація та порядок діяльності.

Організація та порядок діяльності прокуратури в Україні регулюється ст. 131-1 Конституції України та Законом України “Про прокуратуру” від 14 жовтня 2014 р. (з наступними змінами і доповненнями) та ряд інших законодавчих актів.

Відповідно до зазначених актів, прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який має першого заступника та чотирьох заступників, а також заступника - Головного військового прокурора. Призначається генеральний прокурор на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради України строком на шість років. Президент може звільнити Генерального прокурора з посади також зі згоди Верховної Ради України. Верховна Рада може висловити Генеральному прокуророві свою недовіру, що тягне його безумовну відставку та призначення нового Генерального прокурора. Також повноваження Генерального прокурора України припиняються у разі закінчення строку перебування на посаді.

Крім цього, Генеральний прокурор України звільняється з посади:
- у зв’язку з поданням заяви про дострокове припинення повноважень на адміністративній посаді за власним бажанням;
- на підставі подання Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів або Вищої ради правосуддя.

На прокуратуру України покладається виконання таких функцій (ст. 2 Закону):
1) підтримання державного обвинувачення в суді;
2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом;
3) нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

З метою реалізації своїх функцій прокуратура здійснює міжнародне співробітництво. На прокуратуру не може покладатися виконання функцій, не передбачених Конституцією України і Законом України “Про прокуратуру”.

З метою забезпечення незалежності прокуратури у здійсненні повноважень втручання органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій (рухів) та їх представників у діяльність прокуратури щодо нагляду за додержанням законів або розслідування діянь, що містять ознаки злочину, забороняється. З цією ж метою працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів.

Питання 19.

Захист прав і свобод людини судом. Принцип недоторканості у конституційному праві. Право на правову допомогу. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55 Основного закону). Конституція гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Стаття 29 Конституції України гарантує, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Стаття 59 Конституції України проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до ст. 131-2 Конституції України, для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

Доречно відмітити декілька ключових положень Постанови Пленуму Верховного суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року №9, а саме:

-      при розгляді кримінальних справ має суворо додержуватись закріплений у ч.1 ст. 62 Конституції принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. При цьому неприпустимо покладати на обвинуваченого (підсудного) доведення своєї невинуватості.

-          відповідно до ст. 59 Конституції кожен має право на захист від обвинувачення та на правову допомогу. Тому, розглядаючи кримінальну справу, суд у передбачених законом випадках має забезпечити обвинуваченому право на захист. 

-    визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 62 Конституції обвинувачення не може грунтуватись на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом. Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.

Питання 20.

Політичні партії, громадські організації, професійні спілки. Утворення та діяльність політичних партій та громадських організацій, згідно з Конституцією України.

Ст. 36 Конституції України закріплює право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами України.

Можливості обмеження прав іноземців в національному законодавстві передбачені багатьма міжнародно-правовими актами. Наприклад, ст. 16 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. має назву “Обмеження політичної діяльності іноземців” та надає право на встановлення таких обмежень відповідній державі.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Усі об’єднання громадян рівні перед законом.

Право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках надає громадянам України можливості:

-     вільно створювати різні за своїми цілями й завданнями політичні партії та громадські організації;

-          добровільно вступати в політичні партії та громадські організації й бути їх членом;

-    безперешкодно    провадити   діяльність,    спрямовану    на   досягнення    цілей політичних партій та громадських організацій;

-     користуватися правами й захистом, що випливають із членства в тій або іншій політичній партії чи громадській організації.

Водночас ст. 37 Конституції України накладає на це право принципові обмеження. З метою захисту національної безпеки й цілісності держави, створення найсприятливіших умов для зміцнення соціальної злагоди та цілковитої й безперешкодної реалізації прав та свобод людини і громадянина забороняються утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або фактичні дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, на порушення суверенітету й територіальної цілісності нашої держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

З метою запобігання перетворенню державного механізму на інструмент будь-якої політичної партії не допускаються створення і діяльність партійних організаційних структур в органах виконавчої та судової влади, у виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. 

Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Порядок реалізації цього права деталізується в Законі України “Про громадські об'єднання” від 23 березня 2012 р. Так, громадські об'єднання утворюються і діють на принципах добровільності, самоврядності, вільного вибору території діяльності, рівності перед законом, відсутності майнового інтересу їх членів (учасників), прозорості, відкритості та публічності. 
Утворення і діяльність громадських об'єднань, мета (цілі) або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки, забороняються. Також зазначено, що громадські об'єднання не можуть мати воєнізованих формувань.
Окремими законами регулюється діяльність політичних партій, релігійних організацій, непідприємницьких товариств, що утворюються актами органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, асоціацій органів місцевого самоврядування та їх добровільних об'єднань, саморегулівних організацій, організацій, які здійснюють професійне самоврядування, непідприємницьких товариств (які не є громадськими об'єднаннями), утворених на підставі інших законів.

Забороняється також створення і діяльність політичних партій, керівні органи чи структурні осередки яких перебувають за межами України.

Конкретні питання, пов’язані із створенням політичних партій, регламентуються Законом України “Про політичні партії в Україні”.

Питання 21.

Конституційні гарантії свободи вільного вираження поглядів, свободи совісті та мирних зібрань Конституційні гарантії свободи пересування та політичних прав.

Конституцією України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Законом можуть бути встановлені обмеження щодо реалізації цих прав, зокрема, в інтересах національної безпеки України, для захисту репутації та/або прав інших осіб, тощо.

Кожен має право на свободу світогляду та віросповідання. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Ніхто не може бути звільнений від виконання своїх обов’язків перед державою або відмовлятися від виконання законів за мотивами релігійних переконань, якщо інше не встановлено Конституцією та /або законами України.

Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких мають завчасно сповістити органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

В статті 33 Конституції України закріплено право кожного, хто перебуває на території України на законних підставах, на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень встановлених законом. 

Політичними правами є такі права громадян, які забезпечують їх можливість участі в політичному житті суспільства й держави.

Відповідно до Конституції України всім громадянам України надається право на участь в управлінні громадськістю та державними справами, право громадян на об’єднання, право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, політичні свободи і свободи пересування, думки, слова, тощо.
До політичних прав громадян України належать:
- право об’єднання в політичні партії, громадські організації та профспілки (ст. 36 Конституції України); 
- право на громадянство (ст.ст. 4, 25, 26 Конституції України);
- свобода слова, думки, поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України);
- свобода друку (поширення інформації) (ст. 34 Конституції України);
- свобода проведення мітингів, зборів, походів і демонстрацій (ст. 39 Конституції України);
- право обирати та бути обраним (ст. 38 Конституції України);
- право брати участь в управлінні державою та громадськими справами (ст. 38 Конституції України);
- право обговорювати та приймати закони та рішення загальнодержавного та місцевого значення (ст. 38 Конституції України);
- право вносити до державних та громадських організацій пропозиції та запити (ст. 40 Конституції України);
- право на погашення збитків, спричинених незаконними діями посадових осіб (ст. 62 Конституції України);
- право на оскарження дій посадових осіб, установ, організацій і т. п. (ст. 55 Конституції України).

Питання 22.

Основні положення конституційної реформи щодо здійснення представництва іншої особи в суді, а також захисту від кримінального обвинувачення виключно адвокатом. Незалежність адвокатури України.

2 червня 2016 року, в рамках судової реформи, було прийнято Закон України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", яким, в свою чергу, внесено ряд змін в тому числі в частині представництва іншої особи в суді, а також захисту від кримінального обвинувачення.
Так, Конституцію України було доповнено ст. 131-2, в якій, окрім всього іншого, зазначено, що виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.
Також, цим же Законом про внесення змін, Перехідні положення Конституції України були доповнені п. 16-1, в пп. 11 якого зазначено, що представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 1 січня 2019 року. Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 1 січня 2020 року.
Що стосується незалежності адвокатури, то, відповідно до ч. 2 ст. 131-2 Конституції України, вона гарантується. Щоправда, основний закон не розкриває, ким та чим вона гарантується. Щоб більш детально розкрити принцип незалежності адвокатури, необхідно звернутись до ст. 5 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", де зазначається, що адвокатура є незалежною від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб.