Права пацієнтів

Взято з http://zdorovjest.ru

     Рух за права людини у світі, не залишаючи поза увагою правового статусу пацієнта, набув свого значення з 1945 року, коли Хартія країн членів ООН підтвердила віру в ці фундаментальні права.

     Взаємини медичних фахівців і пацієнтів, включно до початку 70-х років ХХ ст., переважно були визначені правилами медичної етики. Проте надалі спостерігається зміщення акценту убік правових положень та зростанням уваги до цієї проблеми з боку міжнародної спільноти.

Міжнародне регулювання в галузі правового статусу пацієнта у цей період здійснювалося таким законодавством: Загальна Декларація прав людини (1948), Міжнародна конвенція громадянських і політичних прав (1966), Міжнародна конвенція економічних, громадянських і культурних прав (1966), Європейська конвенція з захисту прав людини та основних свобод (1950), Європейська соціальна хартія (1961).

     Поштовхом для розвитку в цій сфері послужила Європейська нарада з прав пацієнтів Європейського Регіонального офісу, що зібралася за сприяння ВООЗ в Амстердамі (1994), яка прийняла Європейську Декларацію про політику в галузі дотримання прав пацієнтів у Європі, яка не втратила свого значення навіть сьогодні і яка встановила загальноєвропейську схему дій та загальну стратегію з дотримання прав пацієнтів у Європейському регіоні.

     Закладені на нараді принципи, що стосуються правового становища пацієнта (повага прав людини і людських цінностей в охороні здоров’я, інформація про медичну допомогу і як нею найкраще скористатися, згода, конфіденційність і приватність лікування та організація медичної допомоги) служить орієнтиром для країн, які приводять національне законодавство у відповідність до європейських стандартів.

     Конституція України 1996 року врахувала основні принципи міжнародного права в цій сфері, що відповідно знайшло своє відображення в її положеннях [1, статті 27, 49].

Приєднавшись до міжнародної угоди з уніфікації законодавчих актів та рухаючись у цьому напрямі, в Україні було проведено велику роботу з гармонізації законодавства відповідно до міжнародних правових норм і з урахуванням досвіду європейських країн.

     В Україні з 1993 року діє Закон «Основи законодавства України про охорону здоров’я», в якому в дуже загальному вигляді змальовується правовий статус пацієнта.

     Після майже десятилітнього періоду пошуків правильного напряму реформи охорони здоров’я в 2001 році було прийнято «Концепцію реформи охорони здоров’я», яку хоча і не можна вважати досконалою, але це, безсумнівно, рух вперед.

     Про актуальність і необхідність розбудови цього напряму реформування галузі свідчать і три документи, які оприлюднені лише в першому півріччі 2004 року, а саме: доручення Президента України від 5 січня 2004 р. № 1-1/22 «Здійснити заходи з реформування системи охорони здоров’я … та поступового досягнення загальноєвропейського рівня соціального забезпечення і захисту населення», Програма діяльності Кабінету Міністрів України «Послідовність. Ефективність. Відповідальність», затверджена постановою Верховної Ради України від 16 березня 2004 р. № 1602-ІV та Стратегія економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції», затверджена Указом Президента України від 28 квітня 2004 р. № 493/2004.

     Правовий статус пацієнтів, як особливих суб’єктів договірних правовідносин з надання медичних послуг, залишається одним із специфічних та малодосліджених, водночас актуальних питань цивільно-правової доктрини.

     Не входячи в дискусію, залишаємося солідарними з тими дослідниками (Савицька А. М., Малеїна М. Н., Шевчук С. С. та ін.) [2, с. 31; 3, с. 29; 4, с. 14–17], які вказують на те, що визнання договірного цивільно-правового характеру відносин типу «лікувальна установа – пацієнт» більшою мірою забезпечує реалізацію права громадян на здоров’я, демократизацію відносин в сфері охорони здоров’я, перетворює громадян із безправних прохачів у повноправних суб’єктів відносин, підвищує відповідальність лікувальних установ за здоров’я пацієнтів.

     Визначаючи правовий статус пацієнта, аналіз чинного законодавства, дає змогу виокремити кілька груп прав та обов’язків пацієнта.

     До першої групи належать основні права та обов’язки договірного правовідношення: право на забезпечення кваліфікованою медичною допомогою, сюди ж можна віднести право повідомити необхідні відомості про стан свого здоров’я, право на лікарську таємницю, право вимагати роз’яснення діагнозу, методів лікування і можливих наслідків, право інформованої згоди, обов’язок у певних випадках оплатити надану медичну послугу.

     До другої групи входять права та обов’язки, які закріплені за окремими категоріями пацієнтів (право матері на перебування в стаціонарі з дитиною, яка потребує догляду, право на участь у медичному експерименті тощо).

     До Третьої групи належать права та обов’язки, які в договорі про надання медичних послуг є додатковими, виконують допоміжну функцію стосовно головного змісту зобов’язань (зберігання речей, харчування в стаціонарних лікувальних установах).

     Детальний аналіз усіх прав та обов’язків пацієнта не може бути наданий у межах цього дослідження, тому слід зупинитися на найбільш дискусійних та актуальних питаннях правового статусу пацієнта.

     Виходячи із змісту статей 6, 34 «Основ законодавства про охорону здоров’я», пацієнт має право на кваліфіковану медичну допомогу. В зв’язку з цим виникає необхідність розглянути саме поняття «кваліфікована медична допомога».

     Поняття «кваліфікація» визначається як ступінь і вид професійної підготовки працівника, наявність у нього знань, навичок, необхідних для виконання певної роботи і як характеристика певної роботи залежно від її складності, точності, відповідальності [5, с. 568].

     Таким чином, поняття кваліфікації характеризують і працівника, і його роботу.

     Щодо медичних працівників встановлені чіткі вимоги: наявність відповідної спеціальної освіти та відповідність єдиним кваліфікаційним вимогам [6, ст. 74].

     Поняття якості медичної допомоги поки що в літературі не знайшло чіткого визначення.

У міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права проголошено право кожної людини на вищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я. В ідеалі медична допомога може рахуватися кваліфікованою, якщо вона відповідає найвищому передовому рівню світової медичної науки та практики, за умови, що цей критерій застосовується у всіх випадках захворювання і щодо кожного хворого, проте є ряд об’єктивних причин економічного, організаційного, демографічного, територіального та іншого характеру від яких залежить рівень медичного обслуговування.

     Тому кваліфікованою слід вважати таку медичну допомогу, яку зобов’язана надати і (або) організувати конкретна лікувальна установа відповідно до її профіля і спеціальності персоналу, за ненадання якої (неналежне надання) вона несе відповідальність.

     Актуальним для цивільно-правової науки та медицини залишається питання інформованої згоди.

     Ще в 1914 р. Верховний суд США підтримав визначення про те, що хірург, який виконує операцію без згоди хворого, здійснює «фізичне насилля», а тому зобов’язаний відшкодувати шкоду. В 1947 Нюрнберзький Кодекс встановив, що експериментальне лікування людей без їхньої згоди є злочином. В основних кодексах норм поведінки і майже у всіх Європейських правових системах згода є обов’язковою вимогою [7, с. 35].

     У повсякденній медичній практиці під інформованою згодою розуміється добровільне прийняття пацієнтом курсу лікування або терапевтичної процедури після надання лікарем адекватної інформації. На практиці біомедичних дослідів інформована згода – можливість вибору між прийняттям пропозиції, зробленої дослідником або відмовою від неї. В обох випадках відповідь на пропозицію про згоду передбачає, дійсну здатність розуміти цю інформацію і компетентність з боку особи, якої це стосується [7, с. 37].

     До того ж суттєве дотримання таких принципів як персональної автономності, приватності, конфіденційності та кількість і час наданої інформації.

     Слід визнати, що поняття інформованої згоди знайшло своє відображення в Основах законодавства України про охорону здоров’я [5, ст. 43] та ЦК України [8, ст. 285], а принципи почали застосовуватися у відповідних законах (Про трансплантацію органів, Про боротьбу з туберкульозом, Про попередження захворювання на СНІД тощо), проте вона ще не стала основним принципом повсякденної медичної практики, про що свідчать відповідні соціологічні дані.

     Про плановані медичні втручання і їхні можливі впливи на організм пацієнта повідомлялося тільки 50,4 % опитаним, іншим 49,6 % респондентів це не повідомлялося взагалі, або не завжди, що відповідно суперечить законодавству України та міжнародним принципам [9, с. 45].

     Досі залишається дискусійним питання інформації про стан здоров’я та її обсягу.

     Своє законодавче закріплення ці положення знайшли в ЦК України (ст. 285) та Основах законодавства про охорону здоров’я (ст. 39).

     Протягом десятиліть це право не гарантувалося законом, і серед медичних працівників склалось стійке переконання, що у всіх критичних ситуаціях від хворого слід приховувати правду [10, с. 147].

     Пацієнти (незважаючи на однозначне вирішення цього питання в законі) досі не знають, як має вчинити лікар, якщо він встановив діагноз невиліковної хвороби. За даними соціологічних опитувань, 44 % респондентів вважають, що лікар зобов’язаний повідомити про це родичів, 27 % – хворого, 11 % – лікар сам може прийняти хворого, 11 % – не визначились, 7 % – лікар не повинен повідомляти про це нікому [11, с. 31].

     На нашу думку, пацієнту повинен надаватися повний обсяг інформації про стан його здоров’я і не обмежуватися ніякими факторами (такими наприклад, які знайшли своє відображення в п. 3 ст. 285 ЦК України ).

     Ця позиція пояснюється тим, що між лікарем і пацієнтом існують особливі довірливі відносини, які несумісні з приховуванням інформації чи обманом хворого; висловлення пацієнтом згоди на проведення певних дій (медичне втручання); необхідністю активного і свідомого союзу лікаря і пацієнта в боротьбі з хворобою; наявність бажання пацієнта здійснити певні дії щодо свого майна (заповіт, продаж тощо), оформлення шлюбних відносин, усиновлення тощо; не можна ігнорувати також стійку тенденцію у поглядах населення знати повну правду про своє захворювання (навіть у тяжких випадках).

     Суттєвому обов’язку лікувальної установи – збереження професійної таємниці, кореспондує відповідне право пацієнта на лікарську таємницю. Це положення міститься як в Основах законодавства про охорону здоров’я (ст. 40), так і в ЦК України (ст. 286), проте законодавчим визначенням проблеми, пов’язані із збереженням лікарської таємниці, не вичерпуються.

Виникає питання про збереження лікарської таємниці після смерті особи. У зв’язку з цим цікавою є думка відповідно до якої всі дані про хворобу, сімейне та інтимне життя померлого залишаються об’єктом лікарської таємниці з метою забезпечення охорони його доброго імені і репутації його родичів, проте можливе надання окремих даних, якщо це викликано інтересами рідних, близьких, спадкоємців померлого [2, с. 167–168]. Такої ж позиції дотримується, зокрема, судова практика Німеччини [12, с. 189–190]

     Обов’язок лікувальної установи (лікаря) берегти лікарську таємницю не повинен бути перепоною гласності з метою розвитку медичної науки [3, с. 67] .

     Досліджуючи питання правового статусу пацієнта, не можна залишати поза увагою права на відшкодування лікувальною установою шкоди завданої життю та здоров’ю.

Цивільно-правовий (договірний) характер відносин, які складаються між пацієнтом та лікувальною установою, робить можливим застосування до вказаних відносин глави 63 ЦК України «Послуги. Загальні положення». Цей факт став поштовхом для думки, що висловлюється в літературі деякими авторами [4, с. 17] про можливість застосування до цих відносин Закону України «Про захист прав споживачів».

     Неприйнятність цієї позиції зумовлюється тим, що предметом медичних послуг є такі особисті немайнові блага, як життя і здоров’я, а тому застосування Закону України «Про захист прав споживачів», предметом регулювання якого є відносини, що виникають з приводу придбання, замовлення, використання товарів (робіт, послуг) для власних побутових потреб [13, ст. 3], вважається неможливим.

     Неприпустимо, «юридично не коректно» застосовувати одні і ті ж норми до регулювання відносин з надання медичних послуг та, наприклад, послуг зв’язку, цієї ж позиції дотримуються суди, яка знаходить своє відображення у відповідних рішеннях [14, с. 93].

     Відносини, які виникають при наданні медичних послуг, потребують спеціального, особливого окремого регулювання.

     Доцільно правовий статус пацієнта визначити спеціальним законом про права пацієнтів, на зразок того, що є в країнах європейського співтовариства та з урахуванням усіх європейських стандартів у цій сфері.

     В Україні активно обговорюється питання прийняття цього закону, є його проект, та вже зараз можна вказати на наявні в ньому недоліки.

     Висловлюється думка, що цей закон повинен прийматися тільки в комплексі із захистом прав медичних працівників. Бажання мати в Україні об’єднаний закон про захист прав пацієнтів і медичних працівників, чого немає в жодній країні світу, яка прийняла закони і хартії про права пацієнтів, сам по собі характерний факт.

     Однак найбільші труднощі чекають у майбутньому, якщо, звичайно, закон про права пацієнтів в Україні буде все-таки прийнято, – це реалізація його принципів у системі охорони здоров’я й українському суспільстві.

     На жаль, демократизація охорони здоров’я в Україні – процес складний, і поки ще перебуває в зародковому стані. Але від того, залежить майбутнє всієї охорони здоров’я, якщо керуватися тим, що Україна прагне стати демократичною, правовою державою, а відповідно і повноправним членом Європейського співтовариства.

Література:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30 – Ст. 141.
2. Савицкая А. Н. Возмещение ущерба, причиненного ненадлежащим врачеванием. – Львов: Вища школа, 1982. – 195с.
3. Малеина М. Н. Человек и медицина в современном праве. Учебное и практическое пособие. – М.: БЕК, 1995. – 272 с.
4. Шевчук С. С. Правовое регулирование возмездного оказания медицинских услуг: реалии и перспективы. – Ставрополь: Сев-Кав.ГТУ; Ставропольсервисшкола, 2001. – 232 с.
5. Большая Советская Энциклопедия. – М., 1973. – Т.11. – С.568.
6. Основи законодавства України про охорону здоров’я // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4. – Ст. 19.
7. Глуховський В. В. Права пациента и значение информированного согласия в медицинской практике.// Медико-социальные проблемы семьи. – 2002. – № 1. – Т. 7. – С. 33–37.
8. Цивільний кодекс України в редакції від 16 січня 2003 року. Офіційне видання. – К.: Парламентське видавництво, 2003. – 352 с.
9. Глуховський В.В. Проблеми прав пацієнта з погляду українського суспільства (результати соціологічного дослідження) // Медичний вісник України. – 1999. – № 14. – С. 43–49.
10. Вересаев В. Записки врача. – М. – 1936. – С. 147.
11. Данные социологической службы «Мониторинг» // Центр Plus. – 1994. – № 28. – С. 28–32.
12. Neue Justiz. – 1996. – № 6. – S. 189–190.
13. Закон України «Про захист прав споживачів» із змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 23. – Ст. 182.
14. Диванчиков А. Дело Г. против геникологического центра // Главный врач. – 1996. – № 6. – С. 91–94.

Взято з офіційного сайту видавництва "Юстиніан"