Ухилення від слідства в контексті можливості звільнення від кримінальної відповідальності

Доброго дня!

В цьому повідомленні хочу зібрати декілька нарисів з приводу звільнення від кримінальної відповідальності за строками давності (ст. 49 Кримінального кодексу).

Частина друга цієї статті передбачає, що перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від досудового слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ятнадцять років.

Під ухиленням від слідства розуміються будь-які умисні дії підозрюваного, обвинуваченого з метою уникнути кримінальної відповідальності за скоєний злочин, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (нез’явлення без поважних причин за викликом до слідчого або суду, недотримання умов запобіжного заходу, зміна документів, які посвідчують особу, зміна зовнішності, перехід на нелегальне становище, перебування в тайнику, імітація своєї смерті тощо).

Цікавим з цього питання є висновок Верховного суду України від 19.03.2015 року №5-1кс15. В цьому висновку ВСУ зазначив, що перебування особи за кордоном, зупинення слідства у зв’язку з його розшуком і пред’явлення обвинувачення через кілька років після скоєння злочину самі по собі не свідчать про ухилення від слідства.

Адже правоохоронні органи полюбляють зупиняти досудове слідство як би з метою розшуку підозрюваного, а насправді - з метою проведення необхідної слідчої роботи, а іноді, і слідчих дій, в разі якщо досудове розслідування не вкладається у передбачені КПК строки. Результати проведених під час зупинення досудового розслідування слідчих дій потім потрібно визнавати неналежними доказами.

Вам терміново потрібен адвокат по кримінальних справах? Дзвоніть за телефонами +38 096 288 04 61 чи + 38 063 046 97 46 (viber), або зверніться із листом за електронною адресою: advokat.a.ponomarenko@gmail.com. Консультація безкоштовна.

Перебування за кордоном, зупинення слідства у зв’язку з розшуком і пред’явлення обвинувачення через кілька років після скоєння злочину самі по собі не свідчать про ухилення особи від слідства. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 19 березня 2015 року №5-1кс15, текст якої друкує "Закон і Бізнес".

Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

19 березня 2015 року                      м. Київ                                                        №5-1кс15

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду у складі:

головуючого — Редьки А.І.,

суддів: Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В.,

Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кузьменко О.Т., Пивовара В.Ф.,Пошви Б.М., Скотаря А.М., Таран Т.С., Школярова В.Ф.,

за участю начальника відділу участі прокурорів Генеральної прокуратури в перегляді судових рішень у кримінальних справах, захисника Особи 1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою захисника Особи 1 про перегляд ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах ВС від 4.05.2006 щодо Особи 2,

УСТАНОВИЛА:

Вироком Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 22.02.2006 Особу 2, Інформація 1, такого, що не має судимості, засуджено за п.«г» ст. 93 Кримінального кодексу 1960 року на довічне позбавлення волі.

Особу 2 визнано винним у тому, що він керував злочинним співтовариством, Інформація 2, у складі якого 21.10.95 учинив умисні вбивства 

Особи 3, Особи 4 і Особи 5. Він наказав учасникам злочинного співтовариства вивезти цих осіб на територію плодового саду, розташованого ліворуч автошляху між селами Поштове і Казанка Бахчисарайського району АР Крим, де розпорядився розправитись із кожним потерпілим.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах ВС ухвалою від 4.05.2006 вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 22.02.2006 щодо Особи 2 залишила без змін.

У заяві захисник Особа 1 просить скасувати ухвалу касаційного суду від 4.05.2006 щодо Особи 2 та направити справу на новий касаційний розгляд з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень.

На думку заявника, суд касаційної інстанції витлумачив положення ст. ст. 4, 5, 12 і 49 КК і ст. ст. 71, 48 КК 1960 року в спосіб, що суперечить їх точному змісту, і допустив помилки в правозастосуванні щодо визначення тяжкості злочину, передбаченого ст. 93 КК 1960 року, та обчислення строків давності, після закінчення яких особа звільняється від кримінальної відповідальності за цей злочин.

Захисник зазначив, що згідно з ст. 71 КК 1960 року скоєний Особою 2 злочин, передбачений ст. 93 КК 1960 року, відносився до категорії тяжких, а суд, на порушення вимог ч. 2 ст. 4 та ч. 2 ст. 5 КК, класифікував його як особливо тяжкий, чим погіршив становище засудженого, і це вплинуло на правильність призначеного покарання. На обгрунтування неоднаковості в правозастосуванні захисник Особа 1 надав ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.02.2012, якою касаційний суд змінив вирок апеляційного суду про засудження осіб за вчинення у квітні 1996 та липні 1998 року умисних убивств при обтяжуючих обставинах і зазначив, що відповідно до ст. 71 КК 1960 року, яка діяла на момент скоєння діяння, злочин, передбачений ст. 93 КК 1960 року, визнавався тяжким, тому вказівка суду при призначенні покарання засудженим про скоєння ними особливо тяжких злочинів підлягає зміні на вказівку, що ці злочини є тяжкими.

На думку заявника, вирішуючи питання про застосування давності до Особи 2, касаційний суд дійшов хибного висновку, нібито останній ухилявся від слідства. При цьому як на підставу для зупинення строків давності суд послався на постанови слідчого про зупинення досудового слідства на арк. 91, 97 та 117 у т. 2 кримінальної справи і не застосував норми ст. 48 КК 1960 року і ст. ст. 5, 49 КК.

Захисник стверджував, що закон, який регулює питання давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 48 КК 1960 року) чи звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК), не пов’язує зупинення строків давності з постановами про зупинення слідства, а лише з умисними діями особи, спрямованими на

ухилення від слідства. У матеріалах справи щодо Особи 2 таких даних немає. Останній виїхав до Чеської Республіки у 1998 році, коли про його причетність до злочину ще не було відомо правоохоронним органам, мешкав там на законних підставах до затримання 24.04.2002 і не міг знати про обвинувачення та оголошення його в розшук в Україні.

Заявник уважає, що десятирічний строк давності, визначений п. 4 ч. 1 ст. 48 КК 1960 року, для притягнення Особи 2до кримінальної відповідальності за ст.93 КК 1960 року не зупинявся і не переривався, а сплинув 22.10.2005, тобто до набрання вироком законної сили, і суд мав вирішити питання про застосування/незастосування давності до Особи 2 за правилами п. 4 чч. 1 і 4 ст. 48 КК 1960 року або ч. 4 ст. 49 КК та в будь-якому разі не міг призначати довічне позбавлення волі, а мав замінити його позбавленням волі на певний строк.

На обгрунтування заяви захисник посилається на ухвали ВСС від 10.04.2014, 21.05.2013 і 15.11.2012.

В ухвалі від 10.04.2014 касаційний суд, посилаючись на постанову ВС від 5.09.2013, зазначив, що строк давності за умисне вбивство без обтяжуючих обставин, вчинене до 1.09.2001 і кваліфіковане за ст. 94 КК 1960 року, становить 10 років, а його кінцевий момент має настати до набрання вироком законної сили. Оскільки на момент постановлення вироку з моменту вчинення Особою 6 у грудні 1995 року зазначеного протиправного діяння минуло понад 10 років і в матеріалах справи відсутні дані про його ухилення від слідства або суду чи переривання строку давності скоєння нового злочину, вирок у частині засудження Особи 6 за ст. 94 КК 1960 року підлягає скасуванню зі звільненням його від кримінальної відповідальності за цією статтею на підставі ст. 48 КК 1960 року із застосуванням положень ст. ст. 5 і 49 КК у зв’язку із закінченням строків давності, а провадження у справі — закриттю.

В ухвалі від 21.05.2013 про зміну рішень нижчих судів, якими на підставі ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК засуджених було звільнено від покарань за ч. 2 ст. 27, ч. 3 ст. 358, чч. 2 і 3 ст. 358 і ч. 1 ст. 366 КК у зв’язку із закінченням строків давності, касаційний суд зазначив, що відповідно до положень ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня скоєння нею злочину і до набрання вироком законної сили минули певні строки давності й вона не ухилялася від слідства або суду та не скоїла нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого. Згідно з ст. 11-1 КПК 1960 року та роз’ясненнями постанови Пленуму ВС «Про практику звільнення особи від кримінальної відповідальності» від 23.12.2005 №12 таке звільнення є обов’язковим, за винятком випадку застосування давності, передбаченого ч. 4 ст. 49 КК. Касаційний суд констатував, що, оскільки на день постановлення вироку закінчились строки давності, в судовому засіданні особи визнали свою вину і просили звільнити їх від кримінальної відповідальності за вказані злочини, рішення суду про звільнення підсудних від покарання суперечило вимогам закону, тому ухвалив рішення про звільнення осіб за вказаними статтями від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК із закриттям справи в цій частині.

В ухвалі від 15.11.2012 касаційний суд, приймаючи рішення про скасування вироку із закриттям справи у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності щодо одних засуджених, які в суді заявили таке клопотання, та про його зміну щодо інших засуджених зі звільненням останніх від призначеного покарання на підставі ст.49 і ч. 5 ст. 74 КК, зазначив, що відповідно до ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня скоєння нею злочину і до набрання вироком законної сили минули визначені законом строки, які залежать від категорії тяжкості скоєного злочину. Оскільки на момент постановлення вироку з часу скоєння особами у період з 1994 до 1998 року злочинів, передбачених ст. 69 КК 1960 року, минуло понад 10 років, то строки давності притягнення цих осіб до кримінальної відповідальності сплинули. При цьому касаційний суд погодився з призначеним кожному із засуджених за вчинення в період 1994—1998 років умисних вбивств за обтяжуючих обставин і замаху на такий злочин як за тяжкі злочини покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк.

Судова палата у кримінальних справах ВС заслухала суддю — доповідача, захисника Особу 1, який просив задовольнити його заяву, пояснення прокурора про відмову в задоволенні заяви, дослідила матеріали кримінальної справи й матеріали провадження, обговорила вимоги, зазначені в заяві, та дійшла висновку про таке.

1. Відмінність у застосуванні норм закону про кримінальну відповідальність до зазначених, відповідно, в оспореному і порівнюваних судових рішеннях фактичних обставин суспільно небезпечних діянь дозволяє ВС провадити перегляд справи по суті заявлених у зверненні вимог на предмет законності та обгрунтованості оспореного рішення (п. 1 ч. 1 ст. 400-12 Кримінально-процесуального кодексу 1960 року — неоднакове застосування судом

касаційної інстанції однієї і тієї самої норми закону про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень).

Відповідно до положень ст. 400-11, п. 1 ч. 1 ст. 400-12, ч. 1 ст. 400-21, чч. 1 та 2 ст. 400-22 КПК перегляд оспореного рішення провадиться з огляду на ті фактичні обставини справи, які були встановлені й визнані доведеними судом першої інстанції, з достатністю та достовірністю яких погодився касаційний суд.

2. Предметом перегляду вказаної справи є неоднакове визначення категорії тяжкості злочину, передбаченого ст. 93 КК 1960 року, скоєного до набрання чинності КК, та обчислення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за цей злочин.

3. Норми щодо давності притягнення до кримінальної відповідальності, передбачені ст. 48 КК 1960 року, за своєю юридичною природою є складовою інституту звільнення від кримінальної відповідальності. За змістом п. 1 ч. 1 ст.400-12 КПК, їх застосування прямо передбачене як одне із застережень, що унеможливлює перегляд судом судових рішень за передбаченою ним підставою. Однак в даному конкретному випадку ці норми не пов’язані з дискреційними повноваженнями суду, оскільки визначення строків давності та особ­ливості їх обчислення грунтуються на формалізованих нормативних орієнтирах, які від правосвідомості конкретного суду не залежать. Із цього приводу суд висловив свою правову позицію в рішеннях від 23.01.2014 у справі №5-48кс13 і від 5.09.2013 у справі №5-6кс13.

4. Висновок про правильне застосування норми кримінального закону щодо вирішення питання про обчислення строків давності за вчинене до 1.09.2001 умисне вбивство викладено в рішенні суду від 5.09.2013 у справі №5-6кс13, а нормативними орієнтирами є чч. 2 і 3 ст. 4, ч. 3 ст. 5, чч. 1—3 ст. 49 КК та чч. 1—3 ст. 48, ст. 93 КК 1960 року, пп. 11, 18 розд. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» КК.

5. Зі змісту ч. 3 ст. 5 КК і порівняльного аналізу положень ст. 48 КК 1960 року та ст. 49 КК випливає, що, по-перше, строк давності за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, вчинене до 1.09.2001 і кваліфіковане за ст. 93 КК 1960 року, становить десять років; по-друге, для того, щоб у цьому разі можна було ставити питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за давністю, кінцевий момент вказаного строку мав настати до дня набрання законної сили вироком суду, яким особу засуджено за скоєння злочину. Будь-які процесуальні дії щодо притягнення особи до кримінальної відповідальності не зупиняють спливу строків давності. Така позиція узгоджується з принципом презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції, ч. 2 ст. 2 КК), захищає осіб, кримінальні справи щодо яких невиправдано довго перебувають в органах дізнання, досудового слідства й у суді.

Отже, строк давності за злочин, скоєний Особою 2 21.10.95, за загальним правилом, мав закінчитись 22.10.2005.

6. Відповідно до ч. 3 ст. 48 КК 1960 року перебіг давності зупиняється, якщо особа, яка скоїла злочин, ухилялася від досудового слідства або суду. Перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі час, який минув від моменту скоєння злочину до моменту, коли особа почала ухилятись від правоохоронних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню в строк давності, зазначений у законі. Зупинення спливу строку давності у випадку ухилення особи від досудового слідства або суду є посткримінальною санкцією, заходом кримінально-правового характеру, покликаним забезпечувати здійснення кримінального переслідування та реалізацію кримінальної відповідальності.

Під ухиленням від слідства або суду з погляду застосування ст. 48 КК 1960 року слід розуміти будь-які умисні дії, вчинені певною особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за скоєний злочин, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (нез’явлення без поважних причин за викликом до слідчого або суду, недотримання умов запобіжного заходу, зміна документів, які посвідчують особу, зміна зовнішності, перехід на нелегальне становище, перебування в тайнику, імітація своєї смерті тощо). Особою, яка ухиляється від слідства або суду, визнається відома цим органам особа (що підтверджується матеріалами кримінальної справи) як така, що скоїла певний злочин і вчинила дії з метою переховування місця свого перебування від слідства або суду. Давність персоніфікована, у зв’язку із чим про ухилення особи від слідства можна говорити лише тоді, коли слідство проводиться щодо конкретної особи. Зупинення перебігу строку давності можливе тільки щодо певної особи, обізнаної про те, що стосовно неї проводиться слідство. Із законодавчого положення про відновлення перебігу давності з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання випливає, що особу винного встановлено і здійснюються заходи, спрямовані на встановлення її місцезнаходження.

Відповідно, не визнається такою, що ухиляється від слідства або суду, невідома правоохоронним органам особа, яка скоїла злочин і переховується після цього, а також особа, хоч і відома компетентним органам, але причетність якої до скоєння злочину на момент її зникнення ще не встановлено.

При з’ясуванні, які дії особи мають визнаватись юридично значущим (а не просто фактичним) ухиленням від слідства або суду, треба враховувати, крім усього іншого, кримінально-процесуальний статус особи, яка скоїла злочин. Це має бути особа, яка в установленому порядку визнана підозрюваним або обвинуваченим та яка зобов’язана з’являтись до правоохоронних органів за викликом, перебувати в межах їх досяжності. Зазначена особа усвідомлює, що в неї вже виник юридичний обов’язок постати перед слідством або судом, однак вона ухиляється від виконання такого обов’язку. Разом з тим на особу, яка скоїла злочин, законодавством не покладається обов’язок самовикриття, а тому, якщо вона до моменту виникнення вказаного обов’язку, в порядку реалізації конституційного права на свободу пересування, змінила місце свого проживання (навіть з метою уникнення кримінальної відповідальності), про юридично значуще ухилення від слідства говорити не можна.

7. Виходячи із фактичного змісту наданих для порівняння судових рішень, суспільно небезпечне діяння, інкриміноване Особі 2, за характером дії, часом вчинення, датою набрання законної сили обвинувальним вироком, наявністю обставин, які можуть впливати на обчислення строків давності, караністю та належністю до однієї і тієї ж категорії злочинів за ступенем тяжкості є подібним до суспільно небезпечного діяння, щодо якого ухвалено порівнюване рішення від 10.04.2014.

До обох «подібних суспільно небезпечних діянь» — умисних убивств, за які засуджені Особа 2 й Особа 6, при вирішенні питання про давність притягнення до кримінальної відповідальності застосовані одні й ті самі норми кримінального закону, передбачені окремими частинами ст. 48 КК 1960 року. Саме на цю статтю міститься посилання й у мотивувальній частині ухвали Суду від 4.05.2006 і в мотивувальній частині ухвали ВСС від 10.04.2014. Разом з тим зазначені норми закону в оспореному рішенні й рішенні, наданому для порівняння, застосовані неоднаково, і це потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень.

Так, в ухвалі від 10.04.2014 визначено строк давності, який поширюється на скоєний Особою 6 злочин, вказано на його початковий і кінцевий моменти, що з урахуванням конкретних обставин справи дало касаційному суду підстави дійти правильного висновку про те, що строк давності вчиненого Особою 6 умисного вбивства сплив, і обгрунтовано звільнити його за цей злочин від кримінальної відповідальності.

У кримінальній справі щодо Особи 2 встановлено, що злочин він скоїв 21.10.95, а в 1998 році легально виїхав до Чехії. Після того як стало відомо про його причетність до злочину та висунуто обвинувачення за пп.«г», «ж», «з», «і» ст. 93 КК 1960 року, 28.11.2001 Особу 2 було оголошено в розшук. 24.04.2002 Особу 2 затримали правоохоронні органи Чеської Республіки в м. Празі, де він утримувався під вартою до екстрадиції в Україну 28.09.2005. Обвинувачення Особі 2 було пред’явлено 30.09.2005.

Касаційний суд, відмовляючи в закритті кримінальної справи за ст. 93 КК 1960 року у зв’язку із закінченням строків давності, мотивував своє рішення тим, що перебіг цих строків зупинявся, оскільки Особа 2 переховувався від слідства в Чеській Республіці, а після його затримання установлений ч. 3 ст. 48 КК 1960 року строк давності не минув. Як на доказ про ухилення Особи 2 від слідства касаційний суд послався на постанови слідчого від 12.12.2001 і 19.02 та 15.05.2002 про зупинення досудового слідства у зв’язку з оголошенням Особи 2 в розшук і неможливістю проведення подальших слідчих дій за відсутності обвинуваченого.

При цьому касаційний суд не визначив, який саме строк давності поширюється на вчинене Особою 2 умисне вбивство, та порядок його обчислення, не конкретизував, з яким юридичним фактом пов’язується кінець обчислення цього строку, не аргументував, чому вважає, що після скоєння злочину Особа 2 переховувався від слідства, хоча такий факт судом першої інстанції встановленим не був. Перебування Особи 2 з 1998 до 2005 року за кордоном, зупинення слідства у зв’язку з його розшуком і пред’явлення обвинувачення через кілька років після скоєння злочину самі по собі не свідчать про ухилення від слідства.

Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку, що норми про давність притягнення Особи 2 до кримінальної відповідальності за вчинене в жовтні 1995 року умисне вбивство Особи 3, Особи 4 і Особи 5 в ухвалі від 4.05.2006 застосовані неправильно, а тому рішення суду касаційної інстанції в цій частині є незаконним і підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий касаційний розгляд.

Касаційний суд має врахувати, що зміст ч. 4 ст. 48 КК 1960 року передбачає дискреційні повноваження суду — як вирішення питання про можливість застосування давності та закриття справи, так і призначення покарання на певний строк у разі, якщо суд не визнає за можливе застосувати давність.

8. Твердження заявника, що суд касаційної інстанції у своїй правовій позиції допустив помилку, погодившись із висновком суду першої інстанції при призначенні покарання Особі 2 за скоєння ним особливо тяжкого злочину, є безпідставними, оскільки ч. 1 ст. 25 КК 1960 року передбачала можливість визнання особливо тяжким злочином (як особливим різновидом тяжкого злочину) злочин, за який призначалося покарання понад 10 років позбавлення волі, а умисне вбивство при обтяжуючих обставинах відносилося саме до такого злочину.

У наданій для порівняння ухвалі від 16.02.2012 фактичні обставини суспільно небезпечних діянь, щодо яких ухвалено це рішення, попри подібність із фактичними обставинами діяння, вчиненого Особою 2, отримали інакшу кримінально-правову оцінку. З’ясування причин та умов такого застосування норм закону відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 400-12 і ч. 2 ст. 400-22 КПК 1960 року перебувають за межами предмета перегляду, у зв’язку із чим ВС позбавлений можливості висловити свою позицію щодо цього рішення. При цьому необхідно зазначити, що правова оцінка суспільно небезпечного діяння, наведена в порівнюваних рішеннях касаційного суду, не завжди є прикладом правильного застосування закону про кримінальну відповідальність.

Керуючись п. 15 розд. ХІ «Перехідні положення» КПК й ст. ст. 400-12, 400-20, 400-21, 400-22, 400-23 КПК 1960 року, Судова палата у кримінальних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву захисника Особи 1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах ВС від 4.05.2006 щодо Особи 2 скасувати, а справу направити на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною й не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій п.2 ч.1 ст.40012 КПК 1960 року.