Відповіді підготував Юрій Куцай. Дуже дякую йому за допомогу!
Питання 1.
Завдання Сімейного кодексу України
Завдання Сімейного
кодексу України. Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті
немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст
особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей,
усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів. Регулювання
сімейних відносин здійснюється з метою: зміцнення сім'ї як соціального
інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов'язку перед
батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудови сімейних відносин на
паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і
підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного
та фізичного розвитку. Сімейний кодекс України є основним джерелом сімейного
права України.
Питання 2.
Загальні принципи регулювання сімейних відносин
Загальні принципи регулювання сімейних відносин сформульовані
у ст. 7 СК. Сімейні відносини регулюються СК України та іншими
нормативно-правовими актами. Крім того, сімейні відносини можуть бути
врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.
Сімейні відносини
регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору
інтересів їх учасників та інтересів суспільства.
Регулювання сімейних
відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх
учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного
втручання у сімейне життя.
Учасник сімейних
відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,
статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального
походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими
ознаками.
Жінка та чоловік мають
рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї.
Дитина має бути
забезпечена можливістю здійснення її прав, які встановлені Конституцією
України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними правовими актами,
визнаними в Україні. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з
максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів
сім'ї.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості,
добросовісності та розумності, відповідно до моральних
засад суспільства.
Кожен учасник сімейних
відносин має право на судовий захист.
Питання 3.
Здійснення сімейних прав і виконання сімейних обов'язків.
Захист сімейних прав та інтересів
Здійснення сімейних прав - це реалізація
учасниками сімейних правовідносин тих можливостей, які закладено у належних їм
суб'єктивних сімейних правах.
Деякі права учасників сімейних правовідносин є одночасно і
їхніми обов'язками:
батьки не лише мають право на особисте виховання дитини (ст.
151 СК), але й зобов'язані виховувати дитину з врахуванням інтересів дитини,
поважати права дитини та її людську гідність (ст. 155 СК).
Учасник сімейних
правовідносин здійснює свої права і виконує сімейні обов'язки самостійно.
Сімейні права дитини чи особи, дієздатність якої обмежено, можуть здійснювати
батьки, опікун, піклувальник (ч. 1 ст. 14 СК).
Низка сімейних прав та
обов'язків здійснюється та виконується під контролем органу опіки та
піклування, ст. 56 ЦКУ встановлює, що органами опіки та піклування є районні,
районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі органи
міських, районних у містах, сільських, селищних рад.
Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу
опіки та піклування вчиняти певні правочини щодо ЇЇ майнових прав (ч. 2 ст. І
77 СК).
Учасники сімейних
правовідносин можуть домовитися між собою про порядок здійснення належних їм
прав та обов'язків, зокрема укласти договір щодо здійснення батьківських прав
та виконання обов'язків тим із них, хто проживає окремо від дитини (ч. 4 ст.
157 СК).
Захист сімейних прав
має місце тоді, коли суб'єктивні сімейні права порушуються, не визнаються або
оскаржуються. Суб'єктами права на захист сімейних прав та інтересів є самі
учасники сімейних відносин. Сімейне законодавство покладає обов'язок щодо
захисту сімейних прав та інтересів таких осіб на інших громадян. Захист прав та інтересів дитини здійснюють
її батьки (ст. 154 СК). Якщо ж
суб'єктивні права дитини порушують її законні представники, то дитина може
самостійно звернутися за захистом своїх прав до органу опіки та піклування, інших
органів державної влади, а після досягнення 14 років - до суду (ст.ст. 18,152
СК).
У межах
юрисдикційної форми захисту сімейних прав існує адміністративний
(шляхом звернення із заявою до органу опіки та піклування) і судовий порядок.
Участь органів опіки та піклування є обов'язковою при розгляді судом усіх
справ, пов'язаних із вихованням дитини, спорів щодо визначення місця проживання
дитини, справ про позбавлення батьківських прав і поновлення у батьківських
правах (ч. 4 ст. 19 СК).
Способи захисту сімейних прав та інтересів визначено у ч. 2
ст. 18 СК.
СК передбачає 4 випадки застосування інституту позовної
давності (ч. 2 ст. 72 СК; ч. 2 ст. 129 СК; ч. 3 ст. 138 СК; ч.3 ст. 139 СК).
Сучасна судова практика
ставить перед адвокатом завдання вирішення низки нових актуальних питань
сімейних спорів, наприклад: яким чином поділити не лише побутове майно, але й
акції, паї чи частки в капіталі, або які особливості має шлюб, поділ майна,
стягнення аліментів з іноземця.
Питання 4.
Шлюб, його укладення і розірвання. Права та обов'язки
подружжя. Ведення справ, пов'язаних з розірванням шлюбу.
Шлюб - сімейний союз жінки і чоловіка, зареєстрований у
державному органі реєстрації актів цивільного стану (ч. 1 ст. 21 СК).
Умови вступу до шлюбу можуть бути поділені
на позитивні і негативні (ст.ст 25,26 СК). Шлюб вважається укладеним з часу
його державної реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану. Шлюб
породжує статус подружжя, комплекс особистих немайнових та майнових прав і
обов'язків подружжя.
Кожен з подружжя має право на звернення до уповноваженого
державного органу (РАЦСу чи суду) із заявою про розірвання шлюбу.
СК передбачає два випадки, коли розірвання шлюбу є можливим у
спрощеному порядку, тобто через орган РАЦСу:
за спільною заявою
дружини та чоловіка, які не мають дітей (малолітніх, неповнолітніх) (ст. 106
СК);
за заявою одного з
подружжя, якщо другий з подружжя визнаний безвісно відсутнім або визнаний
недієздатним, або засуджений за скоєння злочину до позбавлення волі на строк не
менше 3 років (ст. 107 СК).
У Сімейному кодексі
містяться істотні зміни норм, що стосуються розірвання шлюбу судом. Кодекс
поділяє судові справи про розірвання шлюбу на дві категорії:
1) справи про
розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, яке має неповнолітніх дітей (ст.
109 СК): таке подружжя разом із спільною заявою про розірвання шлюбу можуть
подати суду проект договору про виховання дитини і договору про утримання
дитини;
2) справи про
розірвання шлюбу за відсутності взаємної згоди подружжя (ст. 110 СК). Процесуальним
документом, який порушує провадження такої справи, є позов одного з подружжя
про розірвання шлюбу.
Важливим є питання про момент припинення шлюбу у разі його
розірвання:
у разі розірвання шлюбу
судом шлюб вважаться припиненим у день набрання чинності рішенням суду про його
розірвання;
у разі розірвання шлюбу
державним органом РАЦСу шлюб припиняється у день винесення ним відповідної
постанови (ст. 114 СК).
У справах, пов'язаних
із розірванням шлюбу, місія адвоката є багатогранною. Він повинен допомогти
своєму клієнту з'ясувати Його дійсні наміри, їх мотивацію, застерегти його від
поспішних висновків та вчинків. На прохання клієнта адвокат складає позовну
заяву про розірвання шлюбу, виступає його представником у суді. Водночас з
вимогою про розірвання шлюбу у позовній
заяві можуть міститися вимоги про поділ майна, про присудження аліментів на
дітей або на дружину (чоловіка), а також про визначення місця подальшого
проживання дитини. Адвокат може використовувати всі доступні заходи для
примирення.
Питання 5.
Визнання шлюбу недійсним: підстави, порядок та правові
наслідки. Спори, пов'язані з цими питаннями, юридична допомога адвоката
Недійсність шлюбу - це правова санкція, яка застосовується до
подружжя внаслідок порушення ними встановлених законом умов укладення шлюбу і
яка передбачає втрату таким шлюбом правової сили.
Конкретний перелік
підстав недійсності шлюбу визначений у законодавстві й має вичерпний характер.
СК поділяє всі шлюби, укладені з порушенням вимог закону, на
три категорії:
1) це так звані
абсолютно недійсні шлюби (зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в
іншому зареєстрованому шлюбі. між особами, які є родичами прямої лінії
споріднення, а також між рідними братом і сестрою, зареєстрований з особою, яка
визнана недієздатною);
2) шлюби, які
визнаються недійсними судом (ст. 40 СК) на тій підставі, що шлюб є фіктивним
або шлюб було зареєстровано без вільної взаємної згоди жінки чи чоловіка;
3) шлюби, які можуть
бути визнані судом недійсними, зокрема зареєстровані між двоюрідними братом та
сестрою, з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для
другого з подружжя і (або) їхніх нащадків, тощо.
Право на звернення до
суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші
особи, права яких порушені у зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун,
піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та
піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка
визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена. На позов про
визнання шлюбу недійсним не поширюється строк позовної давності. Шлюб може бути визнаний недійсним і після
його розірвання, а також у разі смерті дружини або чоловіка (ст. 43 СК).
Визнання шлюбу
недійсним тягне за собою припинення всіх майнових та особистих немайнових прав
і обов'язків, що виникли раніше під дією презумпції право згідності шлюбу й
передбачені законом для осіб, які перебувають у шлюбі. Визнання шлюбу недійсним
не впливає на обсяг взаємних прав і обов'язків матері та батька, які перебували
у такому шлюбі, та їхніх дітей.
У Сімейному кодексі
визначені загальні та спеціальні наслідки недійсності шлюбу, зокрема Якщо
протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається таким, що
належить їм на праві спільної часткової власності, розмір часток кожного з них
визначається відповідно до їхньої участі у придбанні цього майна своєю працею
та коштами, Якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації
шлюбу, вона має право: на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної
сумісної власності подружжя; аліменти, тощо.
У справах про визнання
шлюбу недійсним місія адвоката полягає у перешкоджанні надходженню до суду
позовів про визнання шлюбу недійсним з підстав, не передбачених Сімейним
кодексом. Адвокат повинен надати допомогу у визначенні допустимих доказів та у
їх збиранні, але в даному разі адвокат не може схиляти сторони до примирення,
оскільки мова йде про вчинення ними обома або одним із них протиправної
поведінки. З недійсністю шлюбу може бути пов'язана вимога щодо виселення з
житла (квартири, будинку) того, з вини кого цей шлюб було зареєстровано.
Питання 6.
Особисті немайнові права і обов'язки подружжя. Пленум
Верховного Суду України про практику застосування законодавства при розгляді
справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ
спільного майна подружжя.
Відносини між
подружжям, врегульовані нормами права, можуть бути двох видів:
особистими немайновими;
майновими.
Глава 6 "Особисті немайнові права та обов'язки
подружжя" визначає такі права подружжя:
Право на материнство і
право на батьківство.
Право жінки на
материнство може бути реалізовано, за нормальних обставин, завдяки статевим
стосункам з її чоловіком, а небажання чоловіка мати дитину або нездатність його
до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 49 СК). Відмова
жінки від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути
причиною розірвання шлюбу за ініціативою чоловіка (ч. 2 ст. 50 СК).
Право на материнство і
право на батьківство можуть бути реалізовані жінкою та чоловіком також за
допомоги застосування методів штучної репродукції людини (ст. 123 СК).
Право дружини, чоловіка
на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань.
Право дружини, чоловіка
на фізичний і духовний розвиток, прояв своїх здібностей, на створення умов для
праці і відпочинку.
Право дружини та
чоловіка на зміну прізвища.
Право на розподіл
обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї.
Усі найважливіші питання сімейного життя мають вирішуватися
подружжям спільно, на засадах рівності (ч. 2 ст. 54 СК, ч. 1 ст. 51 Конституції
України).
Право на особисту свободу, передбачене ст. 33 Конституції України,
Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання
в Україні" від 11 грудня 2003 р., ст. 29 ЦК. Право дружини і чоловіка
на особисту свободу передбачає також право припинити шлюбні відносини шляхом
ініціювання розірвання шлюбу.
Примушування до
припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі
примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного
насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу (ч. 4 ст.
56 СК), може бути підставою для кримінальної відповідальності.
Порушення особистих
немайнових прав і обов'язків подружжя є підставою для застосування до порушника
певних санкцій. Порушення особистих немайнових прав і обов'язків подружжя може
призводити також до застосування засобів захисту і відповідальності,
передбачених конституційним і адміністративним правом. Вирішуючи питання про
захист особистого немайнового права, слід також керуватися положеннями ст. 275
і ст. З ЦК.
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України
"Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на
шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна
подружжя" при розгляді справ, які виникають у зв'язку з укладенням,
припиненням шлюбу, а також з інших сімейних відносин, необхідно виходити з
положень Конституції України, норм СК, Цивільного процесуального кодексу
України (далі - ЦПК), Закону України від 23 червня 2005 р. N 2709-ІУ "Про
міжнародне приватне право" та інших нормативно-правових актів, що
регулюють сімейні відносини. Дана постанова складається із 31 пункту рекомендацій
стосовно вирішення окремих питань, що виникають під час розірвання шлюбу,
визнання його недійсним та поділу спільного майна подружжя. У постанові
визначений перелік документів, які необхідно досліджувати суду при вирішенні
справ по суті. Також окремі рекомендації стосовно положень про поділ спільного
майна подружжя, так цікавим положенням є, наприклад, при вирішенні спору про
поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК в
окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя,
враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси
неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір
аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного,
духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне
значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя
не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив
спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один
із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього
господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу
(ч. 1 ст. 60 СК).
Рішення суду повинно
містити мотиви та обґрунтування відступу від засади рівності часток подружжя у
їхньому спільному майні.
Інтереси неповнолітніх
дітей, непрацездатних повнолітніх дочки, сина або другого з подружжя, що
заслуговують на увагу, можуть враховуватися судом при визначенні способу поділу
спільного майна в натурі й у тому разі, коли суд не відступив від засади
рівності часток.
Також цією постановою
скасовуються пункти 1-12, 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від
12 червня 1998 р. N 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про
шлюб та сім'ю України".
Питання 7.
Право особистої власності подружжя. Спільна сумісна
власність подружжя. Ведення адвокатом справ щодо поділу спільного майна
подружжя.
Майно подружжя поділяється на майно, яке є його спільною
сумісною власністю, та майно, яке закон називає особистою приватною власністю
кожного з них. Відносини власності подружжя регулюються не тільки сімейним,
але й цивільним законодавством, зокрема нормами книги З ЦК "Право
власності та інші речові права".
Особиста приватна власність кожного з подружжя - це і майно,
яке належить лише одному з подружжя і на яке не поширюється сімейно-правовий
принцип спільності майна подружжя (ст. 57 СК). Майно, набуте нею, ним до шлюбу; за час
шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; за час
шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто житло, набуте нею, ним за
час шлюбу внаслідок його приватизації речі індивідуального користування, в тому
числі коштовності, премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті
заслуги.
Спільною сумісною
власністю подружжя є майно, набуте подружжям за час шлюбу. Подружжя мають рівні
права на майно, набуте ними за час шлюбу, і в тому випадку, коли один із них не
мав самостійного заробітку (доходу) з поважних причин (ч. 1 ст. 60 СК). У сімейному праві існує презумпція
спільності майна подружжя (ч. 2 ст. 60 СК).
Суб'єктний склад
спільної сумісної власності подружжя обмежений. Об'єктний склад спільної
сумісної власності подружжя спеціально визначений у ст.ст. 61, 62 СК. Подружжя
можуть укласти між собою договір, у якому визначать порядок здійснення своїх
прав щодо володіння, користування (ч. 2 ст. 66 СК) і розпорядження спільним
майном (ст. 65 СК). Однак ця презумпція наявності згоди одного з подружжя може
бути спростована.
Для того, щоб суд
задовольнив позов, позивач має довести, що угода істотно порушує його/її
інтереси і що його дружина чи чоловік діяли недобросовісно. Ще одна особливість
визнання таких угод недійсними зазначена в порядку ч. 2 ст. 65 СК.
Щодо розпорядження
особливо важливими та цінними об'єктами спільного майна подружжя законодавець
встановив додаткові правила. Для укладення одним із подружжя договорів, які
потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, а також
договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана
письмово (ч. 3 ст. 65 СК),
Поділ спільного майна
подружжя є найпоширенішою підставою припинення права спільної сумісної
власності подружжя. Закон не пов'язує можливість поділу спільного майна
подружжя з обов'язковим попереднім розірванням шлюбу. Поділ спільного майна подружжя здійснюється добровільно або в судовому
порядку.
Добровільний порядок передбачає укладення подружжям
відповідної цивільно-правової угоди (ч. 2 ст. 69 СК та ч. 4 ст. 372 ЦК).
Договір про поділ житлового будинку,
квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині,
чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
Судовий порядок здійснення поділу здійснюється за позовом одного з подружжя
(колишнього подружжя) або за вимогою третіх осіб.
Адвокат разом із своїм
клієнтом має чітко визначити зміст його майнового інтересу, має допомогти
своєму клієнтові зібрати докази, які доводять наявність інших підстав для
збільшення його частки у спільній власності. За певних умов єдиним способом
урегулювання конфлікту між співвласниками може бути визначення судом режиму
користування спільним майном.
Питання 8.
Права та обов'язки подружжя з утримання один одного.
Провадження адвокатом справ зі стягнення аліментів на утримання одного із
подружжя
У Сімейному кодексі закріплено; подружжя повинне матеріально
підтримувати одне одного.
Особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, можуть
формалізувати свої зобов'язання щодо взаємного утримання шляхом укладення
аліментного договору, який може визначати умови, розмір та строк виплати
аліментів (ст. 78 СК), зобов'язання подружжя утримувати один одного можуть бути
передбачені також у шлюбному договорі (ст. 99 СК).
За відсутності
аліментного договору (або положень про аліментне зобов'язання в шлюбному
договорі) той із подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріального
утримання, має право вимагати виплати аліментів через суд від другого з
подружжя.
Обов'язок подружжя по
утриманню, як уже зазначалося, може здійснюватися у добровільному, примусовому
та договірному порядку. Однак способи надання такого утримання визначені
законом. Під способом надання утримання слід розуміти погоджену сторонами або
встановлену судом натуральну або грошову форму утримання. Якщо утримання
здійснюється у добровільний спосіб, то, як правило, питання стосовно форми
надання такого утримання не виникає. Договірний режим надання утримання прямо
залежить від досягнутого сторонами договору компромісу і можливий як в
грошовій, так і натуральній формі. Причому можливий симбіоз, тобто поєднання
грошової і натуральної форми. Власне у цих правовідносинах все залежить від
згоди сторін.
Дружина чи чоловік
можуть звернутися до адвоката з різними проханнями, які випливають із
аліментних правовідносин. Йдеться про складання таких позовних заяв:
1) про стягнення
аліментів під час вагітності дружини;
2) про стягнення
аліментів тому з подружжя, з ким проживає дитина до досягнення нею 3-х років;
3) про Стягнення
аліментів тому з подружжя, з ким проживає дитина-інвалід;
4) про стягнення
аліментів на користь того з подружжя, хто є непрацездатним і потребує
матеріальної допомоги (стягнення аліментів може тривати довічно);
5) про стягнення
аліментів тому з подружжя, хто став непрацездатним упродовж 1 року після
розірвання шлюбу;
6) про стягнення
аліментів тому з подружжя, хто є працездатним, але потребує соціальної
реабілітації у зв'язку з розірванням шлюбу (право на аліменти може існувати
лише упродовж 3-х років з часу розірвання шлюбу);
7) про збільшення або
зменшення розміру аліментів, присуджених судом за попереднім рішенням, якщо
матеріальний та (або) сімейний стан стягувана чи платника аліментів змінився.
Розмір аліментів може
бути визначений судом у частці від заробітку відповідача та (або) у твердій
грошовій сумі. Допомагаючи визначити позивачеві зміст (суму) позовної вимоги,
адвокат має брати до уваги реальні матеріальні можливості відповідача,
враховуючи наявність інших осіб, яких він зобов'язаний утримувати відповідно до
закону
Питання 9.
Шлюбний договір: його зміст, порядок укладення, правове
значення, внесення змін в умовах договору, розірвання. Визнання шлюбного
договору недійсним. Використання адвокатом шлюбного договору при розірванні
шлюбу
Сімейний кодекс (глава
10) забезпечив детальне регулювання умов шлюбного договору. Основне значення
шлюбного договору полягає в тому, що він урегульовує майнові відносини подружжя
відповідно до їх волі, з урахуванням їхніх особистих поглядів на
взаємовідносини в сім'ї.
Шлюбний договір укладається в письмовій формі і нотаріально
посвідчується (ст. 94). Шлюбний договір є консенсуальним
договором: якщо шлюбний договір укладено подружжям, то він набирає чинності у
день його нотаріального посвідчення; якщо шлюбний договір укладається
сторонами, які лише мають намір одружитися (є нареченими), то він вважається
правочином з відкладальною умовою і почне діяти лише з моменту реєстрації
шлюбу.
СК вперше передбачено
можливість зміни умов шлюбного договору і встановлено вимоги щодо форми угоди
про це (ч. 2 ст. 100 СК). Одностороння зміна умов шлюбного договору не
допускається. Шлюбний договір може бути змінено подружжям. Угода про зміну
шлюбного договору нотаріально посвідчується.
Шлюбний договір може бути змінений на вимогу одного з
подружжя за рішенням суду, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси
непрацездатних дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають
істотне значення (ч. 3 ст. 100 СК).
Дія шлюбного договору, як і будь-якого іншого договору, може
бути припинена. Чинне законодавство передбачає дві підстави його припинення:
відмова подружжя від
шлюбного договору шляхом подання до нотаріуса заяви про це (ст. 101 СК) і
розірвання шлюбного договору на вимогу одного з подружжя за рішенням суду з
підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання
(ст. 102 СК).
Шлюбний договір може
бути визнаний недійсним за рішенням суду (параграф 2 Глави 16 - "Правові
наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону"
Цивільного кодексу України). Шлюбний договір може бути нікчемним і
оскаржуваним. Питання щодо недійсності шлюбного договору може виникнути також у
разі, якщо не дотримано законодавчої вимоги щодо його форми, або його зміст
суперечить положенням українського законодавства та моральним засадам суспільства.
Наприклад, подружжя при укладенні шлюбного договору знехтували положеннями ст.
93,94 СК України і врегулювали в ньому порядок реалізації не лише своїх
майнових, а й особистих немайнових прав та не посвідчили договір нотаріально.
Суд може визнати
шлюбний договір недійсним повністю або частково. Якщо шлюбний договір визнано
недійсним частково, в решті частин він збереже свою дію. Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину
не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо є
можливість припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього
недійсної частини.
Якщо укладено шлюбний
договір, то судді й адвокатові, розглядаючи будь-який майновий спір, слід
керуватися його умовами. Адвокат на боці позивача може порекомендувати йому
відмовитися від позову про розірвання шлюбу, якщо у зв'язку з розірванням шлюбу
для нього відповідно до шлюбного договору можуть настати наслідки, до яких він
у цей момент не готовий.
Відповідачеві у справі
про розірвання шлюбу і поділ майна адвокат може порадити звернутися до суду із
зустрічною позовною заявою про внесення змін до шлюбного договору чи про
визначення його недійсним.
Питання 10.
Права та обов'язки матері, батька і дитини. Виявлення
походження дитини
Юридичним фактом, на основі якого виникають права і обов'язки
батьків та дітей, є встановлене у законному порядку походження дитини від
батьків. У Сімейному кодексі міститься цілий комплекс норм, які
визначають майнові та немайнові права й обов'язки батьків щодо дітей.
Основними актами, які визначають в Україні зміст прав дитини,
крім Сімейного Кодексу, є Конвенція ООН про права дитини від 20.11.1989 та
Закон України "Про охорону дитинства" від 26.04.2001.
Дитина може самостійно
реалізувати свої права лише у тих випадках, які передбачені законодавством (ч.
4 ст. 152 СК, ч. 2 ст. 29 ЦК, ч. 2 ст. 148 СК, ч. 1 ст. 295 ЦК).
Батьки зобов'язані невідкладно, але не пізніше одного
місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в органі
державної реєстрації актів цивільного стану. Батьки
зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей,
любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки
зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний
розвиток. забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти,
готувати її до самостійного життя.
На відміну від
повнолітніх осіб, реалізація прав дитини найчастіше пов'язана з поведінкою її
законних представників. Ступінь та межі участі законних представників у
здійсненні прав дитини визначені законом і залежать від таких обставин (ст. 35
ЦК, ч. ч. 1,2 ст. 232 СК).
На дітей покладено
обов'язок піклуватися про батьків та надавати батькам матеріальну допомогу. Діти звільняються від обов'язку утримувати
матір, батька, які були позбавлені батьківських прав щодо них і ці права не
були поновлені (ч. 2 ст. 202 СК). Крім цього, дочка, син можуть бути
звільнені судом від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати
участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько свого часу
ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків.
Визначення походження дитини від матері здійснюється на
підставі лікарського документа про народження дитини певною жінкою.
Визначення походження дитини від батька залежить від наявності чи відсутності
шлюбу між її матір'ю та батьком. Реєстрація народження провадиться при
пред'явленні медичного Свідоцтва про народження, паспорта або паспортних
документів, що посвідчують особи батьків (одного з них) та Свідоцтва про
одруження батька і матері дитини. Презумпція
батьківства чоловіка матері дитини зберігається також упродовж 10 місяців після
припинення шлюбу або визнання його недійсним (ч. 2 ст. 122 СК).
Судова процедура встановлення батьківства відбувається за
правилами позовного або окремого провадження (ч. 3 ст. 128 СК).
Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують
походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України (ч. 2 ст.
128 СК). Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно
оцінювати з урахуванням положень ст. 212 ЦПК. Оскільки умови та порядок
визнання батьківства визначено законом, то в справах цієї категорії суд не може
визнавати мирові угоди. Заявниками у цій категорії справ можуть бути дитина,
яка досягла повноліття, а також особи, які за законом уповноважені звертатися
ДО суду за захистом суб'єктивних прав дитини.
Розглядаючи справи про
визнання батьківства, материнства та стягнення аліментів, слід брати до уваги постанову Пленуму Верховного Суду України
від 15 травня 2006 р. "Про застосування судами окремих норм Сімейного
кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення
аліментів".
Питання 11.
Спори про визнання батьківства чи про оспорювання батьківства.
Якщо батько і мати дитини не перебувають у зареєстрованому
шлюбі і батько дитини відмовляється подати заяву про реєстрацію батьківства,
має місце визнання батьківства в судовому порядку. Судова процедура визнання
батьківства відбувається за правилами позовного або окремого провадження.
Позов про визнання батьківства може бути поданий матір'ю
дитини, тією особою, яка вважає себе батьком дитини (ч. 3 ст. 128 СК), самою
дитиною, яка досягла повноліття, опікуном, піклувальником дитини.
Суд може визнати батьківство
у будь-який час після народження дитини. Це пов'язано з тим, що на позови про визнання батьківства не
встановлюється строк позовної давності.
Винятком є ситуація,
передбачена у ст. 129 СК:
особа, яка вважає себе
батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття чи народження дитини
перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право упродовж 1 року від дня, коли
вона дізналася або могла дізнатися про своє батьківство, пред'явити до її
чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого
батьківства.
За винятком тих
випадків, коли позов про визнання батьківства подає сама особа, яка вважає себе
батьком дитини, відповідачем у справах про визнання батьківства є вірогідний
батько дитини. Позов про визнання батьківства може бути поданий і до
недієздатної чи неповнолітньої особи.
Підставою для визнання
батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної
особи, зібрані відповідно до ЦПК України (ч. 2 ст. 128 СК). До позовної заяви
долучається Свідоцтво про народження дитини, у якому має бути запис батька за
прізвищем матері.
Адвокат має право заявити клопотання про призначення
різноманітних судових експертиз, зокрема графічної, медичної для визначення
моменту зачаття та доношеності дитини, а також про призначення експертизи ДНК, зокрема й у примусовому порядку
(ст. 146 ЦПК).
Презумпція батьківства
зумовлює виникнення у особи, яка безпідставно записана батьком дитини, права
оскаржити цей запис.
Оскарження батьківства - це процес заперечення особою, яка
записана батьком дитини, факту її походження від нього, шляхом звернення до
суду з позовом про виключення його імені як батька з актового запису про
народження дитини.
Розглядаючи справу про
оскарження батьківства, слід брати до уваги постанову Пленуму Верховного Суду України
"Про застосування судами окремих норм Сімейного Кодексу України при
розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" від
15 травня 2006 року.
Оскарження батьківства можливе тільки після реєстрації
народження дитини і до досягнення нею повноліття, однак у разі її смерті не
допускається (ст. 136 СК).
Оскаржити батьківство
мають право:
особа, яка записана
батьком дитини в Книзі реєстрації народжень (ст. 136 СК);
жінка, котра народила
дитину в шлюбі (ст. 138 СК).
Визначено перелік осіб,
які не мають права оскаржувати своє батьківство (ч. 5 ст. 136 СК).
Предметом доказування у
справах про оскарження батьківства є відсутність кровного споріднення між
особою, записаною батьком і дитиною.
Причому кожна сторона
зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх
вимог і заперечень (ч. 1 ст. 60 ЦПК України). Важливе значення в процесі
доказування має висновок експерта. За
результатами проведення судово-біологічної (генетичної) експертизи із
застуванням методики генотипоскопії (аналізу ДНК) експерти можуть визначити
батьківство із ймовірністю до 99,9 відсотків або дійти висновку про його
виключення. Дійти висновку про
виключення батьківства можливо і на підставі судово-імунологічної експертизи
(експертизи крові), або судово-медичної експертизи, яка б визначила здатність
особи до зачаття дитини. Однак, експертиза ДНК, на сьогодні, є найбільш
ефективним доказом, що підтверджує наявність чи відсутність батьківства особи
щодо дитини.
Важливою новелою СК є
те, що він передбачає можливість вирішення не лише батьківства, але й
материнства. Ст. 139 СК встановлює два
випадки оскарження материнства. У разі народження дитини в результаті
імплантації зародка, зачатого подружжям, в організм іншої жінки, або зародка,
зачатого чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, - в організм його
дружини (ч. 2, 3 ст. 123 СК) материнство не може бути оскаржено.
Для вимог про оскарження материнства жінкою, котра записана
як матір дитини, позовної давності не встановлено, а для вимог жінки про
визнання її материнства позовна давність становить один рік і її перебіг
починається із дня, коли жінка дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю
дитини.
Питання 12.
Особисті немайнові права та обов'язки батьків і дітей.
Підстави позбавлення батьківських прав. Ведення адвокатом таких справ у суді
Взаємні права та обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на
походженні дітей від них, засвідченому Свідоцтвом про народження.
Немайнові обов'язки
батьків:
обов'язок забрати
дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я;
зареєструвати
народження дитини в державному органі РАЦСу (ст. 144 СК);
мають права та
обов'язки щодо виховання дитини (ст. 150 СК).
Законодавство дозволяє батькам укласти договір про здійснення
батьківських прав та виконання обов'язків тим із них, хто проживає окремо від
дитини (ч. 4 ст. 157 СК). Спори щодо участі у вихованні
дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, можуть вирішуватися в
адміністративному або судовому порядку.
На стадії розлучення,
задовольняючи позов про розірвання шлюбу між подружжям, які мають спільних
неповнолітніх дітей, суд роз'яснює сторонам, що той із батьків, хто проживатиме
окремо, має право і обов'язок брати участь у вихованні дітей, а той із батьків,
з ким залишаються діти, не може перешкоджати йому в цьому.
Санкцією до батьків чи одного з них може бути позбавлення
батьківських прав.
Підставою для позбавлення батьківських прав є склад
правопорушення, передбачений ст. 164 СК. (не забрали
дитину з пологового будинку, жорстоко поводяться, ухиляються від обов’язків по
вихованню, є хронічними алкоголіками/наркоманами). Провадження у справах про
позбавлення батьківських прав має певні особливості. Ця категорія справ
розглядається виключно за участю органу опіки та піклування (ч. 4 ст. 19 СК),
який подає суду письмовий висновок щодо можливих варіантів розв'язання спору,
враховується думка дитини (ч. 2 ст. 171 СК).
Позов щодо позбавлення батьківських прав можуть подати лише
ті особи, які передбачені у ст. 165 СК.(один з батьків, опікун..).
Водночас з позбавленням
батьківських прав суд може за вимогу позивача або за власною ініціативою
вирішити питання про аліменти на дитину (ч. 2 ст. 166 СК). Якщо дитина
проживала з тим із батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд вирішує
питання про можливість їхнього подальшого проживання в одному житловому
приміщенні. Суд може постановити рішення про виселення того батьків, хто
позбавлений батьківських прав, з житлового приміщення, у якому він проживає з
дитиною. Важливою гарантією дотримання прав дитини є положення ч. 6 ст. 167 СК.
Зазвичай мати (батько),
позбавлені батьківських прав, не мають права відвідувати дитину, оскільки це
може негативно вплинути на дитину і завдати їй додаткових душевних страждань. Винятком з цього правила є ст. 168 СК.
Адвокат, який бере
участь у справі на боці позивача, має допомогти йому визначитися щодо
доцільності подання позову про позбавлення батьківських прав батька, матері чи
обох батьків та щодо позитивного результату, який позивач може одержати з точки
зору насамперед інтересів дитини, допомогти позивачеві вибрати предмет позову.
Адвокат на боці відповідача може клопотати про застосування до нього такого
заходу впливу, як попередження, або лише про відібрання дитини без позбавлення
його батьківських прав, якщо є надія на його виправлення.
Позбавлення батьківських прав можливе і щодо усиновлювача,
який був записаний батьком дитини (ст. 242 СК).
Питання 13.
Майнові права батьків та дітей. Роздільне майно батьків та
дітей. Право загальної сумісної власності батьків та дітей
Батьки та діти наділені
цивільною правоздатністю, тому як суб'єкти правовідносин вони можуть мати
різноманітні майнові права та обов'язки. Вони можуть бути учасниками договірних
зобов'язань або співвласниками.
Майнові права дитини та
батьків регулюються не тільки сімейним (Глава 14 СК), а й цивільним
законодавством.
Можливості дитини щодо
володіння, користування та розпорядження майном залежать від її віку і обсягу
дієздатності, визначені ст. 31, 32 ЦК.
Порядок укладення договорів за участю неповнолітніх має свої
особливості. Якщо їх своєчасно не врахувати, то такий договір може бути
в подальшому визнаний недійсним. Законом України від 2 червня 2005 р. "Про
внесення змін до ст. 177 Сімейного кодексу України і ст. 32 Цивільного кодексу
України" ст. 177 СК було доповнено важливими правилами про те, що батьки малолітньої дитини не мають право без
дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових
прав.
Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою
дитиною перерахованих правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування.
Батьки і діти, які спільно проживають, можуть бути
самостійними власниками майна (ч. 1 ст. 173 СК).
При вирішенні спору між батьками та малолітніми і неповнолітніми дітьми, які
спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю
батьків. Ця норма закріплює правову презумпцію, яка може бути застосована,
зокрема при поділі майна батьків дитини. Ст. 174 СК за дитиною визнано право
власності на речі, придбані батьками чи одним із них для забезпечення її
розвитку, навчання та виховання.
З огляду на логіку і
загальні засади Сімейного кодексу України даною статтею встановлюється режим
індивідуальної власності батьків і дітей або режим права власності кожного
члена сім'ї. Дане положення загалом не є чимось особливими і таким, що
притаманне тільки сімейному праву. Оскільки роздільність власності батьків і
дітей витікає, зокрема з положень ст. 31,32 ЦК України (в частині можливості
бути стороною дрібних побутових правочинів та права бути учасником
(засновником) юридичних осіб та розпоряджатися доходами) і загалом із
загального поняття цивільної правоздатності. Разом з тим конкретизація на рівні
СК України має свою спеціальну мету - визначення режиму майна, що
використовується батьками і дітьми, які проживають спільно. Адже доволі часто
разом проживають не тільки батьки і малолітні (неповнолітні) діти, але й діти,
у яких є свої сім'ї, однак в силу матеріального становища вони не можуть
придбати (взяти в найм) житло для роздільного проживання.
Батьки та діти можуть володіти майном на праві спільної
часткової власності. Підставою для цього може бути прийняття ними спадщини за
заповітом. Малолітня дитина може
мати право спільної сумісної власності щодо приватизованої квартири. Членом
сім'ї, а, отже, і співвласником може бути й дитина (ст. 368 ЦК).
Майнові права можуть
здійснюватися дитиною самостійно, відповідно до обсягу її цивільної
дієздатності та її батьками, опікунами, усиновлювачами й іншими законними
представниками.
Питання 14.
Аліментні обов'язки батьків стосовно дітей. Порядок
стягнення аліментів, розмір, участь батьків у додаткових витратах на дитину.
Ведення адвокатом справ, які виникають із спорів про стягнення аліментів на
неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних дітей.
Аліментні зобов'язання батьків і дітей є аліментними
зобов'язаннями першої черги. Обов'язок з виплати аліментів на
дітей несуть як повнолітні, так і неповнолітні батьки. Обов'язки батьків з утримання дітей є рівними (ст. 141 СК). За
наявності підстав, передбачених законодавством, суд може позбавити батька,
матір дитини чи обох батьків батьківських прав, однак це не звільняє батьків
від обов'язку утримувати дитину.
Сімейне законодавство України встановлює три види зобов'язань
батьків щодо своїх дітей:
Зобов'язання з
утримання неповнолітніх дітей виникає за наявності сукупності з таких умов:
родинного зв'язку між батьками й дитиною; неповноліття дитини; відсутність
підстав для звільнення батьків від сплати аліментів, за винятком обставин,
передбачених ст. 188. Підстава для
звільнення батьків від сплати аліментів передбачена ч. 1 ст. 190 СК.
Зобов'язання батьків з утримання
непрацездатних повнолітніх дітей виникає за сукупності таких юридичних фактів:
родинний зв'язок між батьками і дитиною; повноліття дитини; непрацездатність
дитини; нужденність (потреба матеріальної допомоги) дитини; можливість батьків
надавати матеріальну допомогу (ст. 198 СК). Сімейний кодекс вперше передбачає збереження права на аліменти за повнолітньою
працездатною дитиною, яка продовжує навчання і не може самостійно
забезпечити себе необхідними засобами існування, до досягнення 23-річного віку
(ст. 199 СК).
Зобов'язання батьків
брати участь у додаткових витратах на утримання дітей може бути зумовлене
особливими обставинами (ст. 185 СК). Сума компенсації додаткових витрат може
сплачуватися разово або періодично. Додаткові витрати можуть фінансуватися
наперед (ч.2 ст. 185 СК). Укладення одним із батьків договору про припинення
права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме
майно не звільняє його від обов'язку брати участь у додаткових витратах на
дитину (ч. 3 ст. 190 СК). Батьки можуть виконувати свій обов'язок зі сплати
аліментів добровільно (ст. 189 і ч. 2 ст. 109 СК) і примусово (на підставі
межового рішення). Розмір аліментів може бути визначений або у частці від
заробітку (доходу) матері, батька дитини та (або) у твердій грошовій сумі.
Аліменти присуджуються з дня подання позовної заяви до суду.
Відносини, які
виникають у сім'ї між батьками й дітьми, передбачають взаємність і
добровільність. Якщо діти не погоджуються добровільно надавати допомогу і
матеріальну підтримку своїм батькам, то законодавець
зобов'язує повнолітніх дітей утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують
матеріальної допомоги. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 15
травня 2006 р. роз'яснено, що обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати
своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги (ст. 202
СК), не є абсолютним. Визначаючи розмір аліментів на непрацездатних батьків,
слід враховувати можливість отримання ними матеріальної допомоги від інших
дітей, до яких не пред'явлено позову про стягнення аліментів, а також від
дружини, чоловіка та своїх батьків (ч. 2 ст. 205 СК).
Беручи до уваги
положення ст. 182 СК щодо обставин, які враховуються судом при визначенні
розміру аліментів, справи про стягнення аліментів на дітей із легких
перетворилися у доволі складні. Адвокат має допомогти позивачеві у зборі
необхідних документів та у визначенні адекватного розміру аліментів, на які
претендує позивач.
Адвокат на боці
відповідача має потурбуватися про докази, які засвідчують високий рівень
матеріального забезпечення дитини, хворобу відповідача, наявність у нього інших
осіб, яких він за законом також зобов'язаний утримувати. Якщо йдеться про
справу щодо стягнення аліментів повнолітній дитині, яка продовжує навчання,
адвокат на боці позивача має докласти зусиль до спростування аргументів
відповідача про те, що син чи дочка мають самі піклуватися про забезпечення
можливості навчання, працюючи у другій половині дня чи у вихідні. Адвокат на
боці відповідача може зібрати докази несумлінного навчання, аморальної
поведінки, в тому числі вживання наркотиків чи зловживання алкоголем сином або
донькою.
Питання 15.
Усиновлення: поняття, порядок оформлення усиновлення. Особи,
які можуть стати усиновителями, правові наслідки усиновлення. Усиновлення дітей
громадян України іноземними громадянами Правова допомога адвоката
Усиновлення - це акт, породжений рішенням суду, який полягає
у прийнятті усиновлювачем особи у свою сім'ю на правах сина чи дочки.
СК встановлює особливі правила щодо усиновлення:
дитини, яку не забрали
з пологового будинку (ч. 1 ст. 209 СК);
дитини, яку було
знайдено (ч. 2 ст. 209 СК);
усиновлення братів і
сестер (ч. 1 ст. 230 СК);
повнолітньої особи (ч.
2 ст. 208 СК).
Процедура усиновлення регулюється ст. 251-255 ЦПК України.
Необхідними умовами
усиновлення є згода всіх передбачених законом осіб: самої дитини чи
повнолітньої особи, яка усиновлюються (ст. 218 СК), батьків дитини або осіб,
які замінюють (ст. 217 СК), дружини (чоловіка) усиновлювача.
Сімейне законодавство
називає лише декілька випадків, коли усиновлення може бути здійснене без згоди
батьків, якщо вони:
невідомі;
визнані безвісно
відсутніми;
визнані недієздатними;
позбавлені батьківських
прав (ст. 219 СК).
Для усиновлення дитини, позбавленої батьківського піклування,
необхідно також одержати згоду її опікуна або піклувальника (ст. 221 СК),
закладу охорони здоров'я або навчального закладу, в якому перебуває дитина (ст.
222 СК).
Суд розглядає справу
про усиновлення дитини за обов'язковою участю заявника, органу опіки та
піклування, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює
факт усиновлення. Перелік обставин, які мають істотне значення і які
обов'язково мають бути враховані судом при ухваленні рішення про усиновлення,
визначено ст. 224 СК
У процесі усиновлення можуть бути виконані спеціальні дії,
спрямовані на збереження таємниці усиновлення (ч. 1 ст. 229 СК, ст ст. 228,
230, 231 СК, ч. 3 ст. 254 ЦПК).
За розголошення таємниці усиновлення передбачено кримінальну
відповідальність (ст. 168 КК). Особа, яка була
усиновлена, має право після досягнення нею 14 років на одержання інформації
щодо свого усиновлення (ч. 3 ст. 226 СК).
Кодекс встановлює цілу
низку вимог, яким має відповідати особа, яка бажає усиновити дитину.
Ст. 212 СК визначає перелік осіб, що не можуть бути
усиновлювачами. Якщо особи, які не перебувають у шлюбі між собою,
проживають однією сім'єю, суд може ухвалити рішення про усиновлення ними дитини
(ч. 4 ст. 211 СК). Якщо дитина має лише
матір (батька), вона не може бути усиновлена чоловіком (жінкою), з яким ЇЇ мати
(батько) не перебуває у шлюбі.
Якщо такі особи
проживають однією сім'єю, суд може ухвалити рішення про усиновлення ними дитини
(ч. 5 ст. 211 СК).
З моменту усиновлення
виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою,
яка усиновлена, та усиновлювачем і його родичами за походженням (ч. 3 ст. 232
СК). За певних умов СК (ч. 2 ст. 232)
допускає "неповне усиновлення".
Усиновлення дітей громадян України іноземними громадянами.
Джерелами регулювання цього питання є акти внутрішнього законодавства України (ст. 283-287 СК, ст. 251-255 ЦПК, ст. 69
Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23.06.2005, Про
затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду
за дотриманням прав усиновлених дітей затверджений Постановою КМ України від 08
жовтня 2008 р.) і міжнародні акти, ратифіковані Україною (Декларація прав дитини 1959 р., Конвенція
про права дитини 1989 р., Декларація про соціальні та правові принципи стосовно
захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі на виховання та їх
усиновленні на національному і міжнародному рівнях 1986 р., Європейська
конвенція "Про усиновлення дітей (переглянута)" від 27 листопада 2008
р.). Усиновлення іноземцями дитини, яка є громадянином України і проживає
на її території, здійснюється в декілька етапів.
Прийнявши доручення на
ведення справи про усиновлення, адвокат має уважно вивчити умови життя і
виховання дитини, взаємовідносини між нею та потенційними усиновлювачами. На
стадії підготовки справи про усиновлення до розгляду в суді адвокат має
допомогти своєму клієнтові-заявникові зібрати передбачені законодавством
України документи, перевірити, чи було запитано думку дитини (ч. 1 ст. 218 СК).
При веденні справи про усиновлення адвокат надає суду докази того, що саме його
довіритель може створити дитині кращі умови для життя та виховання. У разі
відмови суду в усиновленні дитини заявником адвокат може написати апеляційну
скаргу.
Питання 16.
Недійсність усиновлення. Відміна усиновлення. Правові
наслідки цих дій
Недійсність усиновлення - наслідок недотримання вимог закону при
постановленні судом рішення про усиновлення. Підставою для цього може бути відсутність згоди рідних матері, батька
дитини, згоди дитини, подання фіктивних документів, а також фіктивність
усиновлення (ст. 236 СК). Усиновлення визнається недійсним не шляхом
скасування рішення суду, яким усиновлення було здійснене, а в спеціальному
судовому процесі.
Скасування усиновлення - результат невиконання усиновлювачем
своїх батьківських обов'язків. Підставою для цього
може бути жорстоке поводження з дитиною, аморальна поведінка, яка може справити
негативний вплив на духовний розвиток дитини, тривале спільне не проживання з
дитиною та інші обставини, які засвідчують невідповідність усиновлення
інтересам усиновленої особи або усиновлювача.
Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду і за
відсутності у діях усиновлювача протиправної поведінки (п. 2 ч. 1 ст. 238 СК).
Справи про скасування
усиновлення, як і справи про визнання усиновлення недійсним, вирішуються в
порядку позовного провадження з обов'язковою участю органу опіки та піклування
(ч. 4 ст. 19 СК).
Вітчизняне
законодавство не встановлює строку позовної давності для вимог про скасування
усиновлення. Скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною
повноліття (ч. 2 ст. 238 СК), виняток можливий лише в тому разі, якщо
протиправна поведінка усиновленого або усиновлювача загрожує життю, здоров'ю
усиновлювача, усиновленого чи інших членів сім'ї.
Рішення суду про
скасування усиновлення не мас зворотної сили і з моменту набрання чинності
припиняє на майбутнє права та обов'язки, що виникли у зв'язку з усиновленням
між дитиною та усиновлювачем і його родичами.
Дитина може бути передана за бажанням батьків або інших
родичів їм, а якщо це неможливо, - органові опіки та піклування (ч. 3 ст. 239
СК).
Якщо усиновлення скасовано на тій підставі, що воно
суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання, і після
скасування усиновлення дитина не повертається батькам, то за нею зберігається
право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала після усиновлення
(ч. 4 ст. 239 СК). У разі скасування усиновлення деякі права усиновленої дитини
та обов'язки усиновлювача можуть бути збережені за рішенням суду.
Після набрання чинності
рішенням суду про скасування усиновлення, як і після набрання чинності рішенням
суду про визнання усиновлення недійсним, суд у місячний строк зобов'язаний
надіслати копію рішення державному органу реєстрації актів цивільного стану за
місцем реєстрації народження дитини, який на підставі рішення суду про
скасування усиновлення або визнання його недійсним вносить відповідні зміни до
актового запису про народження дитини. Альтернативою скасування усиновлення є
позбавлення усиновлювача батьківських прав (ст. 242 СК).
Питання 17.
Опіка та піклування над дітьми. Діти, над якими встановлюється
опіка та піклування. Порядок оформлення опіки та піклування. Правова допомога в
таких справах.
Опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами і
дітьми, позбавленими батьківського піклування.
Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти
років, а піклування - над
дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опіка,
піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також
судом.
Опіка і піклування є
інститутом цивільного права.
ЦК регулює загальні питання
опіки та піклування: завдання опіки та піклування (ст. 55), коло фізичних осіб,
над якими встановлюється опіка чи піклування (ст. 58, 59), порядок встановлення
опіки та піклування (ст. 60-62), призначення опікуна (піклувальника), їхні
права та обов'язки (ст. 63-74), припинення опіки і піклування (ст. 75-77).
Положення СК
відображають специфіку опіки та піклування, що встановлюються над
неповнолітніми особами. У СК визначено загальні засади участі органу опіки та
піклування у захисті сімейних прав та інтересів (ст. 19), встановлено систему
органів, на які покладається безпосереднє ведення справ щодо опіки та
піклування (ст. 215), закріплено норми про опіку та піклування над дітьми як
правову форму влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування (Глава 19
СК). До відносин опіки та піклування над дітьми, які не врегульовані СК, слід
застосовувати норми ЦК (ст. 8, ч. 3 ст. 243, ч. 4 ст. 249, ст.250,ст.251).
Орган опіки та
піклування контролює умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено
опіку чи піклування (ст. 246 СК).
Права та обов'язки опікуна і піклувальника дитини визначено у
ст. 249 СК.
Опікун (піклувальник) повинен:
проживати разом з
підопічним (п. 2 ч. І ст. 248 СК і ст. 71 ЖК);
дбати про підопічну
особу і забезпечити її доглядом;
відповідати за
поведінку підопічної особи;
піклуватися про
утримання підопічного (ст. 265, 267, 268, 269 СК);
виконувати обов'язки з
опіки та піклування щодо дитини безоплатно (ч. 5 ст. 249 СК).
Опікуни та
піклувальники є законними представниками своїх підопічних.
Ст. 70 ЦК забороняє піклувальникам давати підопічним згоду на
укладення договорів, в яких піклувальник або його близькі родичі, дружина
(чоловік) зацікавлені особисто. Опікун не має права без одержання попереднього дозволу органу опіки та
піклування вчиняти певні правочини (ст. 71 ЦК та ч. 3 ст. 17 Закону України
"Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р.).
Опіка і піклування
припиняються у разі:
передачі дитини батькам
чи усиновлювачам (ч. 1 ст. 76 ЦК, ч. 1 ст. 163, ч. 4 ст. 232 СК);
набуття неповнолітнім
підопічним повної цивільної дієздатності: після досягнення 18 років (ч.1ст. 34
ЦК), реєстрації неповнолітньою особою шлюбу (ч. 2 ст. 23 СК, ч. 2 ст. 34 ЦК),
надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. 35 ЦК);
разі смерті
опікуна/піклувальника;
за досягнення
малолітньою дитиною 14 років встановлена над нею опіка припиняється і особа,
яка виконувала обов'язки опікуна, стає піклувальником (ч. 2 ст. 76 ЦК);
звільнення опікуна і
піклувальника від їхніх повноважень відповідно до ст. 75 ЦК.
Опіка встановлюється
над малолітніми особами (дітьми, які не досягли 14 років) і над неповнолітніми
особами віком від 14 до 18 років. Опіка
та піклування можуть бути встановлені лише над дітьми, які залишилися без
батьківського піклування (ч. 1 ст. 243 СК).
Відповідно до Закону
України "Про охорону дитинства" до категорії таких дітей належать:
діти, які залишилися
без піклування батьків у зв'язку з позбавленням батьків батьківських прав (ст.
164-169 СК), відібранням дитини у батьків без позбавлення батьківських прав
(ст. 170 СК), визнанням батьків безвісно відсутніми, оголошенням їх померлими,
відбуванням покарання в місцях позбавлення волі, перебуванням їх під вартою на
час слідства, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої
батьківські обов'язки;
підкинуті діти;
діти, батьки яких
невідомі;
діти, від яких
відмовилися батьки (ст. 143 СК);
безпритульні діти.
Особи, яким стало
відомо про неповнолітніх дітей, які залишилися без батьківського піклування,
зобов'язані повідомити про це органи опіки і піклування за фактичним
місцезнаходженням таких осіб. Опіка та піклування над дітьми можуть
установлюватися судом або органом опіки та піклування (ст. 60,61 ЦК, ч. 3 ст.
243 СК). Встановлення опіки та піклування пов'язане з певним строком. До
призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування здійснює той орган,
який має прийняти рішення про встановлення опіки (піклування). Ч. 4 ст. 63 ЦК,
ст. 171 СК та ч. 3 ст. 244 СК передбачають, що призначаючи опікуна для
малолітньої особи та піклувальника для неповнолітньої особи, слід враховувати
бажання дитини.
Юридична допомога
адвоката може полягати в наданні консультацій щодо підстав та порядку
призначення і припинення опіки та піклування, складанні відповідних заяв.
Питання 18.
Патронат над дітьми
Патронат - одна із альтернативних форм виховання дитини, яка
залишилася без батьківського піклування, до досягнення нею повноліття.
За договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину-сироту або
дитину, позбавлену батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи
(патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату,
встановлену домовленістю між патронатним вихователем та органом опіки і
піклування.
Правовою основою патронату є договір про патронат, який
укладається між патронатним вихователем та органом опіки і піклування (гл. 20
СК).
На передачу дитини у
сім'ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого
віку, що може її висловити (ст. 12 Конвенції ООН про права дитини, ст. 171, 253
СК). Патронатним вихователем, як і опікуном, може бути лише повнолітня
дієздатна особа, інтереси якої не суперечать інтересам дитини.
За договором про патронат, патронатний вихователь отримує
плату за надані послуги. Якщо проаналізувати даний
договір, то можна дійти висновку, що патронатний вихователь бере на себе
обов'язок по вихованню, який частково включає и навчання дитини-сироти або
дитини, позбавленої батьківського піклування, створення належних
житлово-побутових та інших умов для розвитку та соціалізації цієї дитини.
Договір про патронат є строковим, він діє, за загальним правилом, до досягнення
дитиною повноліття (18 років). На відміну від такої форми влаштування
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, як прийомна сім'я,
договір про патронат автоматично не продовжується у разі, якщо дитина
навчається у навчальному закладі 1-4 рівня акредитації до досягнення нею 23
років або завершення навчання.
Основні обов'язки
патронатного вихователя - виховувати дитину у своїй сім'ї, забезпечити її
житлом, одягом, харчуванням, створити дитині умови для навчання, фізичного і
духовного розвитку, захищати права та інтереси дитини. На відміну від опікуна,
патронатний вихователь виконує свої обов'язки платно.
Ч. 1 ст. 256 СК
передбачає можливість відмови від договору про патронат вихователя або дитини,
яка досягла 14 років, без зазначення наявних для цього причин. Незалежно від
того, яка зі сторін договору ініціювала його припинення, до призначення дитині
нового вихователя або передання дитини іншій особі, навчальному закладові,
закладові охорони здоров'я або соціального захисту патронатний вихователь
зобов'язаний піклуватися про дитину.
Договір про патронат
може бути розірваний за взаємною згодою сторін або за рішенням суду в разі
невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися
стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором (ч. 2 ст. 256
СК).
Через відсутність
фінансування патронат практично не застосовується. Включення до СК Глави 20і
"Прийомна сім'я" та Глави 202 "Дитячий будинок сімейного
типу", як прогнозується, зведе нанівець значення інституту патронату.
Питання 19.
Особисті немайнові права та обов'язки інших членів сім'ї та
родичів. Допомога адвокатів і вирішення спорів про участь діда, баби, прабаби
та прадіда, братів та сестер, мачухи, вітчима у вихованні дитини
СК сприяє зміцненню
сімейних та родинних відносин.
Норми, спрямовані на
регулювання особистих немайнових прав та обов'язків цих членів сім'ї і родичів,
регламентовано гл. 21 СК. Ч. 4 ст. 259 СК підтверджує природне право
повнолітніх братів і сестер брати участь у вихованні своїх неповнолітніх братів
і сестер, незалежно від місця їхнього проживання.
Баба, дід, прабаба,
прадід мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у
їх вихованні.
Відповідним правами і обов'язками закон наділяє рідних братів
і сестер, серед яких:
повнорідні (брат і
сестра, які мають спільних батька І матір) та неповнорідні: (єдинокровні, що
мають спільного батька, але різних матерів;
єдиноутробні (мають
спільну матір, але різних батьків). Особистим немайновим правом як право на
спілкування закон наділяє лише рідних братів і сестер, тобто двоюрідні брати і
сестри такого права не набувають в силу того, що згідно ч. 4 ст. 2 СК України
вони не є учасниками сімейних відносин.
Брати та сестри, зокрема ті, які не проживають разом, мають
право на спілкування. З положення цієї норми випливає, що досить часто трапляються
випадки роздільного проживання братів і сестер, внаслідок припинення шлюбних
відносин між батьками чи з інших причин, а тому закріплення цього права
сприятиме законним інтересам його носіїв.
Положення СК покладають юридичний обов'язок на матір, батька,
бабу, діда чи інших осіб, з якими проживають неповнолітні брати і сестри
сприяти їхньому спілкуванню. Виходячи з цього, зобов'язанні
особи повинні зробити усе можливе для створення усіх належних умов для
спілкування братів і сестер. Більше того, вони зобов'язані повідомити своїх
вихованців про наявність у них брата, сестри та допомогти розшукати останніх.
Законодавець, поряд із правом на спілкування братів і сестер
наділяє повнолітнього брата, сестру правом брати участь у вихованні своїх
неповнолітніх братів і сестер, незалежного від місця їх проживання.
Це свідчить про прагнення законодавця захистити родинні відносини та сприяти
дитині у одержанні виховання не лише від батьків, діда і баби, але й від
дієздатного брата, сестри, до думки і поради, якого неповнолітня особа, може
прислухатись навіть краще, ніж до повчання матері чи батька.
У разі порушення вказаного права, особа може звернутися до
органу опіки і піклування та суду за його поновленням.
Це випливає із загальних положень сімейного законодавства.
Сімейний кодекс вперше на рівні законодавчого акту визнав за
мачухою та вітчимом право на виховання пасинка і падчерки, які з ними
проживають (ст. 260 СК).
Прийняття чужої дитини
у свою сім'ю передбачає:
надання дитині статусу
члена сім'ї;
наділення фактичного
вихователя дитини відповідними права та обов'язками (ст. 261, 249, 262 СК).
Дід, баба, повнолітні
брати й сестри, мачуха і вітчим, фактичний вихователь дитини наділені правами
процесуального представництва відповідно щодо онуків, неповнолітніх братів та
сестер, пасинка і падчерки, дитини, яка виховується в сім'ї фактичного
вихователя.
Особисті немайнові
права діда, баби, повнолітніх братів і сестер, мачухи і вітчима, фактичних
вихователів дитини є "зворотними" (обов’язок піклуватися про бабу,
діда…)(ст,264СК).
Дід, баба, повнолітні
брат та сестра, мачуха і вітчим мають право звернутися до суду з позовом про
передачу дитини на їхнє виховання, якщо мати чи батько дитини неналежно
ставляться до виконання своїх обов'язків, або з позовом про усунення перешкод у
спілкуванні з дитиною та у її вихованні, якщо особи, з якими дитина проживає,
чинять такі перешкоди. Для задоволення позову адвокат має допомогти позивачеві
зібрати відповідні докази, просити суд призначити психологічну експертизу,
заслухати думку самої дитини, якщо вона за віком та станом здоров'я може її
висловити.
Питання 20.
Обов'язки з утримання інших членів сім'ї та родичів. Розмір
аліментів, що стягується з інших членів сім'ї та родичів, строки їх стягнення.
Правова допомога.
Обов'язок із утримання покладається на інших
членів сім'ї та родичів у тому разі, коли неможливо одержати аліменти від осіб,
які зобов'язані їх сплачувати в першу чергу. Тому аліментні зобов'язання за участю інших членів сім'ї та родичів
називаються додатковими або субсидіарними.
Залежно від суб'єктного
складу, ці аліментні зобов'язання поділяються на декілька груп:
1) між бабою, дідом та
онуками (ст.ст. 265,266 СК);
2) між братами і
сестрами (ст. 267СК);
3) між мачухою,
вітчимом, падчеркою і пасинком (ст.ст. 268,270 СК);
4) між дитиною та
особою, в сім'ї якої вона виховувалася (ст. Ст. 269,271 СК).
Визначення розміру
аліментів, що стягуються з інших членів сім'ї та родичів має багато спільного з
правилами аліментування дітей та подружжя, ст.
272 СК України містить правило щодо визначення розміру аліментів, що
стягуються з інших членів сім'ї та родичів на дітей і непрацездатних
повнолітніх осіб, які потребують матеріальної допомоги у частці від заробітку
(доходу) або у твердій грошовій сумі. За такого формулювання стягнення
аліментів одночасно і в частці від заробітку (доходу) і в твердій грошовій сумі
даною статтею не передбачається. При цьому, якщо платник аліментів має
нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за
наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або
одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Розмір
аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, піддягає відповідній
індексації. Частка заробітку (доходу), яка буде стягуватися з інших членів
сім'ї та родичів як аліменти на дітей і непрацездатних повнолітніх осіб, які
потребують матеріальної допомоги, визначається судом.
При визначенні розміру
аліментів суд бере до уваги матеріальний та сімейний стан платника та
одержувача аліментів.
Коло
аліментнозобов'язаних осіб другої черги є досить широким, тому можлива
ситуація, коли одна особа вправі претендувати на одержання аліментів з боку
декількох членів родини одночасно. Вихідним пунктом у вирішенні питання
визначення розміру аліментів у такому випадку є встановлення загального розміру
аліментів, необхідного для утримання особи, управомоченої на їх одержання.
Розрахована в такий спосіб сума аліментів розподіляється між усіма
аліментнозобов'язаними особами в залежності від їх матеріального і сімейного
стану. При цьому слід наголосити, що закон не згадує про рівність членів родини
у розподілі тягаря сплати аліментів. Тому вирішальне значення у визначенні
величини стягуваних аліментів має не кількість аліментнозобов'язаних осіб, та
матеріальний і сімейний стан кожного з них. Слід враховувати, що формулювання
частини другої ст. 272 було змінено Законом "Про внесення змін до
Сімейного кодексу України щодо збільшення розміру аліментів на дітей" від
22.09.2005. Згідно цих змін сукупний
розмір аліментів, що підлягає стягненню, не може бути меншим, ніж 30 відсотків
прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Допомога адвоката у справах про стягнення аліментів з інших
членів сім'ї та родичів може полягати в забезпеченні принципу рівномірного
розподілу аліментних зобов'язань між членами сім'ї і дотримання ч. 2 ст. 272
СК. Адвокат, який представляє особу, до якої подано позов про
стягнення аліментів, повинен обмежити її від того, щоб весь тягар аліментування
було покладено лише на неї, тоді як інші члени сім'ї від нього звільняються.
Непростим є питання про те, яким чином визначити розмір аліментів, що мають
сплачувати аліментнозобов'язані особи другої черги.
Адвокат також має
пам'ятати, що встановлений глави 22 СК перелік субсидіарних аліментних
зобов'язань є вичерпним. Адвокат повинен пояснити, що така особа може взяти на
себе обов'язок з утримання за добровільною угодою з тією людиною, яка потребує
матеріальної допомоги, однак цей обов'язок слід розглядати вже як елемент
зобов'язання, що випливає з договору дарування, ренти, довічного утримання чи іншого
договору, який прямо не передбачений ЦК.
Питання 21.
Застосування законів іноземних держав та міжнародних
договорів в Україні.
Відповідно до ст. 13 СК вважаються частиною національного
сімейного законодавства України міжнародні договори, що регулюють сімейні
відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Фактично дана норма відтворює положення ст. 9 Конституції України, відповідно
до якої чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Міжнародним договором
вважається укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом
міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того,
міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах. Міжнародний договір може мати різні назви -
договір, згода, конвенція, пакт, протокол тощо. Незалежно від назви такий
документ буде мати статус міжнародного договору.
Порядок укладення,
виконання та припинення міжнародних договорів України встановлюється Законом
України "Про міжнародні договори України". Відповідно до положень ст.
9 цього Закону міжнародні договори підлягають ратифікації, яка здійснюється
шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст
міжнародного договору. Закон про ратифікацію приймається Верховною Радою
України.
В разі невідповідності
окремих положень Сімейного кодексу України або інших актів сімейного
законодавства правилам міжнародного договору, застосовуються правила
відповідного міжнародного договору України. Тобто міжнародні договори України
мають пріоритет перед національним законодавством. Разом з тим, до сімейних
відносин не можуть бути застосовані міжнародні договори, якщо вони суперечать
Конституції України (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1
листопада 1996 року N 9 "Про застосування Конституції України при
здійсненні правосуддя").
До основних міжнародних
договорів, яким має відповідати сімейне законодавство України, можна віднести
Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 р.; Міжнародний пакт про
економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 р.; Конвенцію про
права дитини від 20 листопада 1989 р. та ін.
Особливо слід виділити
такий міжнародний договір України, як Конвенція країн - учасниць СНД про
правову допомогу у правових відносинах по цивільних, сімейних та кримінальних
справах.
Питання 22.
Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб
без громадянства.
Особливості
застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без громадянства
встановлено лише Розділом 6 СК та Законом України "Про міжнародне приватне
право".
Позиція законодавця
зводиться до регулювання лише найбільш важливих питань сімейних відносин за
участю іноземного елемента. Аналізуючи систематизацію у зазначеному розділі СК
України норм, їх можна звести до переліку норм стосовно усиновлення починаючи
зі ст. 282 по ст. 287 СК. Відповідно до
Ст. 282 СК усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України,
але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або
дипломатичному представництві України. Якщо усиновлювач не є громадянином
України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл
центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
усиновлення та захисту прав дітей.
Усиновлення іноземцем
дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на
території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання
дозволу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у
сфері усиновлення та захисту прав дітей. Усиновлення іноземцем в Україні
дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах,
встановлених главою 18 СК.
Дитина, яка є громадянином України, може бути усиновлена
іноземцем, якщо вона перебуває не менш як один рік на обліку в центральному
органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері усиновлення та
захисту прав дітей, і досягла п'яти років.
Усиновлення може бути
здійснено до закінчення зазначеного строку, а також до досягнення дитиною п'яти
років, якщо у випадках передбачених ч. 2 ст. 283.
Дитина може бути
усиновлена іноземцем, якщо не виявилося громадянина України, який бажав би її
усиновити або взяти на виховання до себе в сім'ю.
Переважне право на усиновлення дитини - громадянина України
мають іноземці, які є:
родичами дитини;
громадянами держав, з
якими Україна уклала договір про надання правової допомоги.
На усиновлення дитини
іноземцем потрібна згода центрального органу виконавчої влади, що реалізує
державну політику у сфері усиновлення та захисту прав дітей.
Усиновлення іноземцями
провадиться за умови забезпечення дитині прав в обсязі не меншому, ніж це
встановлено законами України. Усиновлена дитина має право на збереження своєї
національної Ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших
міжнародних договорів. Усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в
Україні, здійснюється громадянами України або іноземцями, які проживають в
Україні, на загальних підставах (ст. 284 СК).
Сімейним кодексом
передбачені обмеження стосовно права іноземця на таємницю усиновлення дитини,
яка є громадянином України, зокрема:
- за відсутності
договору про надання правової допомоги між Україною та державою громадянина
усиновлювача, якщо у тій державі усиновлення не є таємним.
- Усиновлення дитини,
яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна
не має договору про надання правової допомоги, і якщо ця особа в Україні
постійно не проживає, не є таємним.
Питання усиновлення в
Україні іноземцем дитини, яка є іноземцем або особою без громадянства
регулюються ст. 286 СК.
Комментариев нет:
Отправить комментарий