Відповіді підготував Юрій Куцай. Дуже дякую йому за допомогу!
Питання 1
Поняття, зміст та загальні принципи господарської
діяльності. Обмеження в здійсненні господарської діяльності. Ліцензування,
патентування та квотування господарської діяльності.
Під господарською діяльністю розуміється
діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована
на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг
вартісного характеру, що мають цінову визначеність" (ст. З ГКУ). Важливою ознакою господарської діяльності є її
систематичність та виконання на професійній основі.
Підприємницька діяльність (підприємництво) - це
самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська
діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою
досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГКУ).
Загальними принципами господарювання в Україні є:
забезпечення
економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;
cвобода
підприємницької діяльності у межах, визначених законом;
вільний рух
капіталів, товарів та послуг на території України;
обмеження
державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю
забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у
підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та
безпеки суспільства і держави;
захист
національного товаровиробника;
заборона
незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
Обмеження щодо здійснення підприємницької
діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється
підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом (ч. 4 ст. 12
ГКУ).
Ліцензування, патентування певних видів
господарської діяльності та квотування - засоби
державного регулювання у сфері господарювання, спрямовані на забезпечення
єдиної державної політики в цій сфері та захисту економічних і соціальних
інтересів держави, суспільства та окремих споживачів (ст. 14 ГКУ).
Ліцензія - документ
державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання-ліцензіата на
провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом
визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з
ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом України "Про ліцензування
певних видів господарської діяльності".
У сферах,
пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням
інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном
готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними
засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері
грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування
підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.
Торговий патент - це державне свідоцтво, яке
засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької
діяльності впродовж встановленого строку.
Спеціальний торговий патент - це державне
свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок
оподаткування відповідно до закону.
У
необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг
(квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування
виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот
встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
Квотування експорту та імпорту здійснюється відповідно до Закону України "Про
зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р.
Питання 2.
Конкуренція у сфері господарювання. Природні монополії.
Відповідальність за недобросовісну конкуренцію.
Конкуренція
є одним з основних інструментів ринку. Держава підтримує конкуренцію як
змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним
досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі
та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при
цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на
ринку, (ст. 25 ГКУ).
Умови існування конкуренції:
наявність
майнової та організаційної незалежності постачальників товару в кількості,
достатній для виникнення змагальності між ними;
наявність
майнової та організаційної незалежності покупців:
достатня
кількість товарів для формування платоспроможного попиту і можливості їх
виробництва;
незалежні
дії постачальників та споживачів, відсутність штучного формування умов
реалізації товарів на ринку;
відсутність
економічних та інших перешкод у доступі до сировини, матеріалів та капіталів.
Контроль та нагляд за додержанням
антимонопольно-конкурентного законодавства здійснює Антимонопольний комітет
України.
Монопольне
становище суб'єкта господарювання схарактеризовано в ст. 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції".
Монопольне становище суб'єктів підприємництва на ринку визначається
Антимонопольним комітетом України в певній послідовності.
Виокремлюють
такі види монополістичних об'єднань:
за ступенем
охоплення економіки - чиста монополія (у масштабі певної галузі) та абсолютна
монополія (у масштабі національного господарства);
за
характером та причинами виникнення - природна монополія, легальна монополія,
штучна монополія.
Природна монополія - сфера економіки, що ефективно функціонує за умови, якщо
весь ринок охоплює лише один суб'єкт господарювання.
Види
природних монополій визначено в Законі України "Про природні
монополії" від 20 квітня 2000 р.
природна монополія - стан
товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку
є більш ефективним за умови відсутності
конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на
одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари
(послуги), що виробляються суб'єктами природних
монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими
товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку
менше залежить від зміни цін на ці
товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги) (далі -
товари);
Питання недобросовісної конкуренції регулюються
ГКУ та Законом України "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 р.
Відповідно
до ст. 32 ГКУ та ст. 1 цього Закону недобросовісною
конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торгівлі та
іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Види недобросовісних
конкурентних дій визначено Законі, зокрема Неправомірне використання позначень,
Неправомірне використання товару іншого виробника, Копіювання зовнішнього
вигляду виробу, Порівняльна реклама, тощо.
За скоєння
недобросовісних конкурентних дій передбачено різні види відповідальності:
господарсько-правова,
цивільно-правова,
кримінальна
адміністративна.
Норми, що
встановлюють відповідальність за недобросовісну конкуренцію, закладено в Законі
"Про захист від недобросовісної конкуренції" ,ГКУ.
Кримінально-правова відповідальність настає відповідно Кримінального кодексу
України.
Питання 3.
Суб'єкти господарювання. Утворення та державна реєстрація
суб'єкта господарювання. Установчі документи. Загальний порядок ліквідації.
Суб'єкти господарювання - учасники господарських відносин, які здійснюють
господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність
господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть
відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків,
передбачених законодавством (ст. 55
ГКУ).
До них
належать:
1)
господарські організації - юридичні особи, державні, комунальні та інші
підприємства, створені відповідно до Цивільного кодексу України, а також інші
юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в
установленому законом порядку;
2)
громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють
господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Суб'єкт господарювання може бути утворений за
рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу; за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом
заснування нового чи реорганізації вже наявного (наявних) суб'єктів
господарювання; за розпорядженням антимонопольних органів шляхом примусового поділу
(виділення) наявного суб'єкта господарювання (ст. 56 ГКУ).
Суб'єкт господарювання підлягає державній
реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку,
визначеному законом (ст. 58 ГКУ) - Закон
України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -
підприємців" регулює відносини, які виникають у сфері державної реєстрації
юридичних осіб, а також фізичних осіб - підприємців.
Установчими документами суб'єкта господарювання є
рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках,
передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання. Установчими документами підприємства називається комплект
документів встановленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і
діє як суб'єкт права. Під час розроблення проектів установчих документів
підприємств необхідно керуватися типовими нормативними актами.
Зміст установчих документів (статутів, установчих
договорів) господарських товариств регулюється статтями 4, 37, 51, 65,67 і 76
Закону України "Про господарські товариства", а також іншими нормативно-правовими документами в
залежності від організаційно правової форми суб'єкта господарювання (наприклад
ЗУ "Про акціонерні товариства").
Порядок ліквідації суб'єкта господарювання
здійснюється відповідно до закону.
Юридична
особа припиняється в результаті передання всього свого
майна, прав та обов'язків
іншим юридичним особам - правонаступникам у результаті
злиття, приєднання, поділу, перетворення (реорганізації) або
в результаті ліквідації за рішенням, прийнятим
засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом,
за судовим рішенням або за рішенням державних органів,
прийнятим у випадках, передбачених законом.
Для проведення державної реєстрації
припинення юридичної особи в результаті її ліквідації голова
ліквідаційної комісії, уповноважена ним особа або
ліквідатор після закінчення процедури ліквідації, передбаченої законом,
але не раніше закінчення строку заявлення вимог кредиторами
повинен подати державному реєстраторові документи, перелік
яких встановлено Законом.
Питання 4.
Види та організаційно-правові форми підприємств. Майно
підприємств. Об'єднання підприємств. Державні та комунальні підприємства.
Підприємство -
різновид господарської організації, самостійний суб'єкт господарювання,
створений компетентним органом державної влади або органом місцевого
самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих
потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної,
торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому
законодавством (ст. 62 ГКУ).
Види підприємств:
за ступенем
самостійності:
підприємства-власники
майна та підприємства - не власники майна;
за формами
власності:
приватні
підприємства, підприємства колективної власності, комунальні підприємства,
державні підприємства, підприємства, засновані на змішаній формі власності (ст.
63 ГКУ);
за способам
утворення (заснування) та формування статутного фонду
унітарні та
корпоративні.
Майно, що
використовується в процесі господарської діяльності підприємств, складають
виробничі і не виробничі фонди, а також інші цінності (спеціальні фонди,
грошові кошти), вартість яких відображаються на самостійному балансі
підприємства.
Джерелами формування майна підприємства є:
грошові та
матеріальні внески засновників;
доходи;
кредити
банків та інших кредиторів;
капітальні
вкладення і дотації з бюджетів;
майно; інші
джерела, не заборонені законодавством України.
Підприємства
мають право на добровільних засадах об'єднувати свою господарську діяльність
(виробничу, комерційну та інші види діяльності) на умовах і в порядку,
встановлених цим Кодексом та іншими законами.
За рішенням Кабінету Міністрів України або
органів, до повноважень яких належить управління державними або комунальними
підприємствами, можуть утворюватися об'єднання підприємств на умовах і в
порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законами.
Види
об'єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги щодо
здійснення ними господарської діяльності визначаються ГКУ, інші питання їх
діяльності регулюються законодавством України.
Державним підприємством відповідно до законодавства є підприємство, яке утворюється
компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі
відокремленого державного майна.
Відповідно до ст. 73 ГКУ державне унітарне
підприємство утворюється компетентним органом державної влади
в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності
зазвичай без поділу її на частки.
Комунальні унітарні підприємства складають окрему групу підприємств. Вони утворюються компетентним органом місцевого
самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної
власності і входить до сфери його управління.
Комунальне підприємство, відповідно до Закону створюється
на підставі рішення сесії відповідної ради.
Власниками
комунальних підприємств є територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у
містах або територіальні громади перелічених адміністративно-територіальних
одиниць, майно яких перебуває в управлінні районної або обласної ради (ст. 78
ГКУ).
Питання 5.
Поняття і види господарських товариств. Порядок їх створення
та державної реєстрації. Установчі документи. Припинення діяльності
господарських товариств. Надання адвокатом правової допомоги з цих питань.
Відповідно до ст. 79 ГКУ господарським
товариством є підприємство або інший суб'єкт господарювання,
створений юридичними особами та (або) громадянами шляхом об'єднання їх майна і
участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.
Господарські товариства можуть мати юридичний
статус підприємства (див. ст. 55, 62-72 ГКУ та Закон України
"Про господарські товариства") або
дочірнього підприємства (ст. 2 ГКУ).
Господарським
законодавством виділено п'ять видів господарських товариств:
акціонерне
товариство(діяльність регулюється Законом України "Про акціонерні
товариства" від 17 вересня 2008 року),
товариство
з обмеженою відповідальністю,
товариство
з додатковою відповідальністю,
повне
товариство,
командитне
товариство (ст. 80 ГКУ).
Поняття та види цих товариств визначено ст. 80
ГКУ.
Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал,
поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе
відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть
ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних
їм акцій.
Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений
на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе
відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники
товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних
з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний капітал якого поділений
на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе
відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову
солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково
кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.
Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до
укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені
товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями
товариства усім своїм майном.
Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства
підприємницьку діяльність і несуть за
його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном,
на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності
товариства лише своїми вкладами (вкладники).
Учасниками
повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише
особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.
Порядок
створення господарського товариства залежить від його виду. Проте в усіх випадках повинно бути рішення
засновників про створення товариства, підписаний установчий договір,
розроблений і затверджений (за потреби) статут.
Будь-яке
господарське товариство підлягає реєстрації як суб'єкт підприємницької діяльності
в органах державної реєстрації (ст. 58 ГКУ та Закон України "Про державну
реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців").
Відповідно до ч. 1 ст. 82 ГКУ та ч. 2 ст. 87 ЦКУ
установчими документами господарського товариства є установчим договір та
статут.
Установчий
договір - установчий документ для всіх видів господарського товариства (ст. 4
Закону "Про господарські товариства"). Статут розробляється й
затверджується під час створення AT, TOB, ТДВ (ст. 142,153 ЦКУ).
Чинним
законодавством передбачено обов'язкові вимоги до змісту установчих документів
господарських товариств (ст. 57, 82 ГКУ та ст 4 Закону "Про господарські
товариства").
Припинення діяльності господарського товариства
відбувається шляхом ліквідації або реорганізації, що можуть проходити за рішенням самого товариства або
компетентного органу (антимонопольних органів, господарського суду).
Питання 6.
Поняття підприємства колективної власності. Господарська
діяльність кооперативів. Загальні умови створення виробничого кооперативу та
припинення його діяльності. Членство у виробничому кооперативі.
Під підприємством колективної власності
визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної
власності засновника або засновників.
Колективним
підприємствам притаманні всі ознаки товариств за винятком внутрішньої
конструкції управління справами (ст. 93 ГКУ).
ГКУ передбачає такі види підприємств колективної
власності:
виробничі
кооперативи (ст. 95-110 ГКУ України);
підприємства
споживчої кооперації (ст. 111 ГКУ України);
підприємства
громадських та релігійних організацій (ст. 112 ГКУ України);
інші
підприємства, передбачені законом.
Виникнення підприємства колективної власності
пов'язано з добровільним об'єднанням майна їх засновників для досягнення тих чи
інших соціально-господарських цілей.
Створення
виробничого кооперативу, як і будь-якого іншого підприємства, належить до
юридичних актів. Виробничий кооператив вважається створеним і набуває статусу
юридичної особи з дня його державної реєстрації (ст. 95-110 ГКУ та Закон
України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних
осіб-підприємців").
Припинення
діяльності виробничого кооперативу відбувається за рішенням загальних зборів
членів кооперативу й полягає в його реорганізації та ліквідації.
Членами виробничого
кооперативу можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають статут
кооперативу та дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову участь в
діяльності кооперативу. Громадяни можуть бути одночасно членами виробничого
кооперативу та кооперативів інших типів (споживчих, житлових тощо). Вступ до
кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви громадянина та внесення
вступного та пайового внеску в порядку, визначеному статутом, та прийняття -
затвердженням загальними зборами.
Члену виробничого кооперативу належить безумовне
право виходу з його складу на підставі письмової заяви. Питання про вихід належить до компетенції загальних зборів.
Член кооперативу, який не додержується своїх зобов'язань перед ним, порушує
вимоги статуту, не виконує рішення органів управління кооперативу або своїми
діями завдає шкоду його інтересам, може бути виключений з його складу за
рішенням загальних зборів.
Членство у
виробничому кооперативі припиняється також у разі смерті члена кооперативу.
Спадкоємці отримують право на одержання паю та інших належних померлому виплат
у порядку та у строки, визначені Статутом кооперативу. За рішенням загальних
зборів вони можуть бути прийняті до виробничого кооперативу.
Питання 7.
Приватні підприємства. Поняття орендного, іноземного та
підприємства з іноземними інвестиціями.
Приватне підприємство - це підприємство, що діє
на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без
громадянства та його (їхніх) праці чи з використанням найманої праці, або на
основі приватної власності суб'єкта господарювання – юридичної.
Всі питання
організації та діяльності приватних підприємств слід вирішувати виходячи з
загальних норм Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України,
інших законів.
Державна
реєстрація приватного підприємства здійснюється в загальному порядку (ст. 58
ГКУ та Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних
осіб-підприємців"). На приватне підприємство поширюються загальні норми
щодо припинення діяльності суб'єкта господарювання (ліквідація та
реорганізація).
На теперішній час поняття орендного підприємства
у чинному законодавстві України не існує. Орендним
підприємством визнавалося підприємство, створене орендарем на основі оренди
майнового комплексу наявного державного або комунального підприємства чи
майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці)
цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.
Ст. З Закону України "Про режим іноземного
інвестування" від 19 березня 1996 р. передбачено можливість створення за
законодавством України унітарного або корпоративного підприємства, яке діє
тільки на власності іноземців - фізичних або юридичних осіб. Таке підприємство
є іноземним підприємством
Підприємство
з іноземними інвестиціями - підприємство (організація) будь-якої
організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України,
іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не
менше 10%. (Закон України "Про режим іноземного інвестування".
Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється Урядом АРК, обласними,
Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями протягом
трьох робочих днів після їх фактичного внесення.
Питання 8.
Поняття об'єднання підприємств. Види і організаційно-правові
форми об'єднань підприємств. Промислово-фінансові групи. Холдингові компанії.
Господарські об'єднання - це сукупність самостійних об'єктів господарювання, які
об'єднують свою виробничу, наукову, комерційну та іншу господарську діяльність
для захисту спільних інтересів, координації зусиль у вирішенні складних
технічних, технологічних, фінансових, соціально-економічних завдань, реалізації
цільових програм і проектів інвестиційного та науково-технічного характеру (ст.
70 ГКУ).
Види:
Залежно від
порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські
об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.
Організаційно-правові форми.
Господарські
об'єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші
об'єднання підприємств, передбачені законом.
Промислово-фінансова
група (на теперішній час поняття Промислово-фінансова група у чинному
законодавстві України не існує) є об'єднанням, яке створюється за рішенням
Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм
розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки
України.
Холдингова компанія - публічне акціонерне товариство, яке володіє, користується,
а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток,
паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що
перебувають у державній власності).
Законодавство
України про холдингові компанії складається з Закону України "Про
холдингові компанії в Україні", Цивільного кодексу України, Господарського
кодексу України, Закону України "Про акціонерні товариства", інших
законів та нормативно-правових актів, що регулюють діяльність холдингових
компаній та їх корпоративних підприємств (ст. 2 ЗУ "Про холдингові
компанії в Україні").
Державна
реєстрація холдингових компаній проводиться державним реєстратором у порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону України
"Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців"
та інших нормативно-правових актів.
Спеціально
уповноважений орган з питань державної реєстрації забезпечує ведення Державного
реєстру холдингових компаній України.
Питання 9.
Громадянин як суб'єкт господарювання. Особливості статусу
благодійних та інших неприбуткових організацій у сфері господарювання.
До суб'єктів господарювання належать фізичні
особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. Це найпростіша форма підприємництва, що здійснюється від свого імені та на свій ризик громадянами, які відповідають за всі наслідки такої
діяльності усім своїм майном, що належить їм на праві приватної власності і
на яке відповідно до цивільного законодавства може бути звернено стягнення
(перелік такого майна встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України).
Відповідно
до ст. 128 ГКУ громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення
ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця
без статусу юридичної особи відповідно. Громадянин-підприємець відповідає за
своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути
звернено стягнення.
Громадянин може здійснювати підприємницьку
діяльність:
безпосередньо
як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;
із
залученням або без залучення найманої праці;
самостійно
або спільно з іншими особами.
Особливості статусу благодійних та інших
неприбуткових організацій.
Юридичні
особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни можуть
утворювати благодійні організації (благодійні фонди, благодійні товариства,
благодійні установи тощо).
Відповідно до ст. 131 ГКУ юридичні особи, незалежно від форм власності, а також
повнолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації (благодійні
фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо).
Благодійна організація - недержавна організація,
яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспільства або окремих
категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності (ч. 2 ст. 131
ГКУ).
Правове
становище благодійних організацій та основні напрямки благодійної діяльності,
крім статті 131 ГКУ, регулюється Законом України "Про благодійну
діяльність та благодійні організації".
Частина 7 ст. 131 ГКУ містить посилання на закони України, що регулюють порядок
діяльності й визначають особливості господарсько-правового статусу
різноманітних неприбуткових організацій, правове становище яких не підлягає
спеціальному регулюванню Господарським кодексом України: житлово-будівельних кооперативів, адвокатських об'єднань, об'єднань
громадян, творчих спілок, релігійних організації, державних цільових фондів,
бюджетних установ, асоціацій, спілок та інших утворень.
Питання 10.
Правовий режим майна суб'єктів господарювання. Джерела його
формування. Підстави виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів
господарювання. Гарантії та захист їх майнових прав.
Основу правового режиму майна суб'єктів
господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право
власності та інші речові права - право господарського відання, право
оперативного управління.
Господарська
діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (право
володіння, право користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України.
Держава здійснює захист прав усіх суб'єктів права
власності й господарювання (ч. 3 ст. 13 Конституції України), а також забезпечує
рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання (ч. 4 ст. 133 ГКУ)
Основним речовим правом у сфері господарювання є
право власності (ст. 134 ГКУ).
Правовий
режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері
господарювання визначається законодавством України, а саме: Цивільним кодексом
України, Господарським кодексом України, Указом Президента "Про забезпечення управління
майном, що перебуває у загальнодержавній власності, у процесі його
приватизації", Законом України "Про місцеве самоврядування в
Україні", Законом України "Про передачу об'єктів права державної та
комунальної власності", Законом України "Про управління об'єктами
державної власності" тощо.
Джерела
формування майна, майнові права та майнові обов'язки суб'єктів господарювання
визначено ст. 140 ГКУ (майнові внески, доходи, тощо).
Майнові права суб'єктів господарювання
захищаються законом (ст. 147 ГКУ). Завдані збитки
суб'єкту господарювання внаслідок порушення його майнових прав відшкодовуються
в повному обсязі відповідно до закону (договором або законом може бути
передбачено відшкодування в іншому розмірі) (ч. 3 ст. 22 ЦКУ).
Способи захисту права власності та інших майнових
прав суб'єкта господарювання регламентовано ст. 20 ГКУ. Підстави припинення
права власності визначено ст. 346 ЦКУ.
Питання 11.
Використання природних ресурсів у сфері господарювання.
Особливості правового режиму використання природних ресурсів.
Відповідно до ч. 5 ст. 148 ГКУ природні ресурси
можуть надаватися суб'єктам господарювання для використання або придбаватися
ними у власність лише у випадках та порядку, передбачених законом. Законом
України "Про охорону навколишнього природного середовища" визначено два правові титули використання природних ресурсів
- право власності та право постійного і
тимчасового природокористування.
Право власності на природні ресурси - це система юридичних норм та інших правових засобів, які
регулюють правовідносини щодо землі, надр, вод, лісів, рослинного і тваринного
світу, об'єктів природно-заповідного фонду та забезпечують реалізацію
повноважень власників щодо володіння, користування і розпорядження цими
ресурсами.
Особливості права власності на землю визначено
Земельним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.
Земля та інші природні ресурси може надаватися
суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності (за плату або
на інших умовах) у користування на підставі спеціальних дозволів (рішень)
уповноважених державою органів (ст. 151 ГКУ).
Порядок
надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для
здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим
та іншим спеціальним законодавством.
Право природокористування - це система юридичних норм і засобів, спрямованих на
врегулювання відносин щодо ефективного використання, відновлення і охорони
природних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і
соціальних інтересів та законних прав суб'єктів природокористування. На праві
природокористування в Україні використовуються надра, води, ліси, об'єкти
тваринного, рослинного світів, природно-заповідного фонду, атмосферного
повітря, землі.
Процедури надання природних ресурсів у користування
врегульовано щодо кожного окремого ресурсу в актах ресурсного законодавства
(законах і кодексах).
Надання
природного ресурсу в користування передбачає вчинення низки послідовних дій:
подання
клопотання, його погодження, підготовка проекту виділення (надання) ресурсу,
погодження та експертиза, прийняття рішення про передачу ресурсу, визначення
меж ресурсу, що надається в натурі (на місцевості), видача правовстановлюючого
документа (укладання договору), реєстрація державних актів.
Права та
обов'язки суб'єктів господарювання щодо використання природних ресурсів
визначено законодавством.
Питання 12.
Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної
власності. Комерційна таємниця.
Право інтелектуальної власності - це право особи на
результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права
інтелектуальної власності, визначений цивільним та іншим законодавством (ст.
418 ЦКУ).
Загальні
умови захисту прав інтелектуальної власності визначено ст. 432 ЦКУ. Основою правового
регулювання відносин, пов'язаних з використанням у господарській діяльності та
охороною прав інтелектуальної власності є положення
статей 41, 42, 54 Конституції України, а також ст. 154 ГКУ.
Способи захисту прав інтелектуальної власності
судом визначено ст. 16,432 ЦКУ.
Право
інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок,
засвідчується патентом (ст. 156 ГКУ, Закони України "Про охорону прав на
винаходи і корисні моделі" та "Про охорону прав на промислові
зразки"), а право інтелектуальної власності на торговельну марку -
свідоцтвом.
Порядок
видавання свідоцтва України на знак для товарів і послуг, який є синонімом
торговельної марки, встановлено Законом України "Про охорону прав на знаки
для товарів і послуг".
Комерційна таємниця. Суб'єкт господарювання, що є володільцем технічної,
організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від
незаконного використання цієї інформації третіми особами, за умов, що ця
інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім
особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а
володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності (ст..162 ГКУ).
Питання 13.
Цінні папери, їх види, умови і порядок випуску. Державне
регулювання ринку цінних паперів. Корпоративні права, їх зміст. Здійснення
корпоративних прав держави. Реєстр корпоративних прав держави. Судова практика.
Цінні папери -
особливий вид майна суб'єктів господарювання (ч. 7 ст. 138 ГКУ).
Цінний папір - документ встановленої форми з
відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який
його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з
умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього
документа, іншим особам (ч. 2 ст. 163
ГКУ).
В Україні
випускаються й перебувають в обігу пайові,
боргові та інші цінні папери.
У сфері
господарювання використовуються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації
місцевих позик, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати, векселі,
інші види цінних паперів, передбачені законодавством.
Поняття,
види, а також умови й порядок випуску цінних паперів визначено законодавством,
зокрема Законом України "Про цінні папери та фондовий ринок"; Законом
України "Про інститути спільного інвестування; Законом України "Про
іпотеку"; Законом України "Про обіг векселів в Україні";
міжнародними угодами та іншими нормативними актами.
Реєстрація випуску цінних паперів, інформація про
їх випуск (емісія) та звіт про наслідки підписки на акції здійснюється
уповноваженими особами Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку
(НКЦПФР) або її територіальними органами відповідно до
встановленого порядку і є підставою для внесення випуску цінних паперів до
Загального реєстру випуску цінних паперів. Цінні
папери (або їх бланки) виготовляються лише на державних підприємствах, що мають
ліцензію.
Державне регулювання ринку цінних паперів - це
здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду
за ринком цінних паперів та їх похідних, запобігання зловживанням і порушенням
у цій сфері (Закон України "Про державне регулювання
ринку цінних паперів").
Державне регулювання ринку цінних паперів
здійснює НКЦПФР (національна комісія).
Корпоративні права - це права особи, частка якої визначається в статутному
капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на
участь цієї особи в управлінні господарською організацією, утримання певної
частки прибутку (дивідендів) організації та активів у разі ліквідації останньої
відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та
статутними документами. 167 ГКУ.
Корпоративні права держави. Відносини, пов’язані з управлінням корпоративними
правами держави, регулюються Законом України "Про управління об'єктами
державної власності", іншими законами України та нормативно-правовими
актами, прийнятими відповідно до них.
Питання 14.
Господарські зобов'язання, їх види, підстави виникнення.
Виконання та припинення господарських зобов'язань. Надання адвокатом правової
допомоги суб'єктам господарювання.
Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником
(учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, через які один суб'єкт
(зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію
господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого
суб'єкта або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у
тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її
обов'язку (ст. 173 ГКУ).
Виокремлюють такі види господарських зобов'язань:
майново-господарські
зобов'язання;
організаційно-господарські
зобов'язання.
Підставами
виникнення господарських зобов'язань є наявність юридичних фактів, тобто таких
дій та подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері
господарювання ( із закону, з акту управління господарською діяльністю, з
господарського договору та інших угод, внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або
суб'єктом господарювання, у результаті створення об'єктів інтелектуальної
власності ).
Майново-господарськими є цивільно-правові
зобов'язання, що виникають між учасниками господарських
відносин під час здійснення господарської діяльності (ст. 175 ГКУ). Суб'єктами майново-господарських зобов'язань
можуть бути як суб'єкти, визначені ст. 55 ГКУ, так і не суб'єкти
господарювання.
Організаційно-господарські зобов'язання виникають у процесі
управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом
організаційно-господарських повноважень, через які зобов'язана сторона повинна
здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну)
дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від
зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (кожна із сторін бере на себе й
виконує певні обов'язки та реалізує певні права, що конкретизуються й
деталізуються відповідно до конкретної ситуації") (ст. 175 ГКУ).
Соціально-комунальні зобов'язання передбачають обов'язок
суб'єктів господарювання за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів
відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою
працездатністю та організовувати їх професійну підготовку (див., наприклад,
ст. 34 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21
травня 1997 p.). Суб'єкти господарювання можуть брати на себе зобов'язання про
господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів
їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів
тощо з метою розв'язання місцевих проблем.
Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання є різновидом майново-господарських зобов'язань, оскільки виникають під час здійснення господарської
діяльності. Суб'єкт господарювання,
який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж
товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права
відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у
нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими,
крім випадків, передбачених законодавством, (ст. 178 ГКУ). Вони використовуються в тих сферах
господарювання, де їх наявність зумовлена об'єктивними технологічними
особливостями виробництва і реалізації товарів, виконання робіт, надання
послуг. Правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання встановлюються,
наприклад, постановами КМУ: "Правила надання послуг поштового
зв'язку", "Порядок постачання електричної енергії споживачам"
тощо.
Питання 15.
Істотні умови господарського договору. Загальний порядок
укладання господарських договорів. Галузі та види господарської діяльності.
Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин. Спеціальний
режим господарювання.
Загальний
порядок укладання господарських договорів встановлено законодавством. Договір вважається укладеним, якщо сторони у
належній формі досягли згоди зі всіх істотних умов (ст. 638 ЦКУ). Істотними є умови, визнані такими за законом
чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу
однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
При
укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі
погодити предмет, ціну та строк дії договору. Здійснення правового регулювання
господарських відносин повинно відбуватися з урахуванням специфіки галузі
господарювання й виду господарської діяльності, з якими пов'язуються відповідні
відносини, а також особливостей здійснення суб'єктами господарювання окремих
видів цієї діяльності (ст. 258, ч. 1,2
ст. 259 ГКУ).
Загальний порядок.
Господарський
договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного
сторонами. Допускається укладення
господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами,
факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження
прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні
вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Належність
суб'єкта господарювання до певної галузі визначається основним видом його
діяльності. Для віднесення суб'єкта
господарювання до відповідної категорії обліку визначаються основні, другорядні
та допоміжні види господарської діяльності.
Сукупність усіх виробничих одиниць, які
здійснюють переважно однакові або подібні види виробничої діяльності, складає
галузь (ст..261 ГКУ)
Відповідно до ст. 216 ГКУ учасники господарських
відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері
господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на
підставах і в порядку, передбачених
законодавством.
Види господарських санкцій:
відшкодування
збитків (ст. 225 ГКУ),
штрафні
санкції (ст. 230 ГКУ)
оперативно-господарські
санкції (ст. 235 ГКУ).
До
суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської
діяльності можуть застосовуватися адміністративно-господарські
санкції (ст. 217 ГКУ).
Спеціальний режим господарювання - це інститут господарського законодавства, який визначає особливий порядок здійснення господарської
діяльності на відповідній території, у відповідній галузі економіки або в
процесі здійснення господарського договору, який відрізняється від
загального режиму господарської діяльності, передбаченого законодавством, і вводиться для досягнення цілей, встановлених
державою.
Він
встановлюється:
на
державному кордоні;
у випадку
введення надзвичайного положення;
у випадку
введення військового положення;
на
територіях природно-заповідного фонду;
у вільних
економічних зонах;
на
територіях пріоритетного розвитку;
в окремих галузях економіки;
в процесі
здійснення відповідних господарських договорів.
Відповідно до ст. 401 ГКУ спеціальною
(вільною) економічною зоною вважається частина території України, на якій
встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий
порядок застосування та дії законодавства України.
Відповідно
до ст. 403 ГКУ на території України можуть створюватися спеціальні (вільні)
економічні зони різних функціональних типів:
вільні
митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні
парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристично-рекреаційні,
страхові, банківські тощо.
Окремі
економічні зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам
спеціальних (вільних) економічних зон.
Питання 16.
Зовнішньоекономічна діяльність та її правове регулювання.
Суб'єкти і види зовнішньоекономічної діяльності. Іноземні інвестори і види
іноземних інвестицій. Правова допомога адвоката у цих сферах.
Відповідно
до ст. 377 ГКУ зовнішньоекономічною є
господарська діяльність, яка в процесі
здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у
ст. 139 ГКУ, та/або робочою силою.
Правове
регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється на підставі розділу VII ГКУ, Митним Кодексом України та
ЗУ "Про зовнішньоекономічну діяльність" та інших
нормативно-правових актів.
Суб'єкти
зовнішньоекономічної діяльності визначено ст. З ЗУ "Про
зовнішньоекономічну діяльність". фізичні особи - громадяни
України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які
мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і
постійно проживають на території України; юридичні особи, зареєстровані як такі
в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території
України, спільні підприємства за участю суб'єктів
господарської діяльності України та іноземних суб'єктів
господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які
мають постійне місцезнаходження на території України; інші суб'єкти
господарської діяльності, передбачені законами України.
Відповідно до законодавства суб'єкти
зовнішньоекономічної діяльності мають право на здійснення будь-яких не
заборонених законом видів діяльності (ст. 379 ГКУ).
Перелік
видів зовнішньоекономічної діяльності наведено у ст. 4 вказаного Закону
(експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили, тощо).
Правові
засади інвестиційної діяльності на території України визначено Законом України
«Про інвестиційну діяльність". Критерієм віднесення інвестицій до
іноземних є здійснення таких інвестицій спеціальним суб'єктом - іноземним інвестором.
Іноземними інвесторами визнаються такі суб'єкти,
що здійснюють інвестиційну діяльність на території України:
юридичні
особи, утворені за законодавством іншим, ніж законодавство України;
іноземці та
особи без громадянства, які не мають постійного місця проживання на території
України;
міжнародні
урядові та неурядові організації;
інші
держави;
інші
іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, визначені законом (ст. 390 ГКУ).
Під видами
іноземних інвестицій розуміються види майнових цінностей (майна), які можуть
виступати іноземними інвестиціями (іноземної валюти, будь-якого рухомого
і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав, акцій, облігацій,
інших цінних паперів, а також корпоративних прав будь-яких прав
інтелектуальної власності).
Можливі
види іноземних інвестицій визначено ст. 2 Закону України "Про режим
іноземного інвестування".
Питання 17.
Система господарських судів України, їх компетенція і
підвідомчість. Міжнародний комерційний арбітраж. Робота адвокатів у таких
судах.
Система господарських судів України встановлена
Законом України "Про судоустрій і статус суддів". Господарське судочинство грунтується на дотриманні
встановлених правил судочинства, які вміщені в Господарському процесуальному
кодексі України та інших законах.
У своїй
діяльності господарські суди керуються Конституцію України, законами України,
загальновизнаними норми міжнародного права та міжнародних договорів.
Єдину
систему господарських судів України становить Вищий господарський суд України,
апеляційні господарські суди, місцеві господарські суди.
Місцевими
господарськими судами відповідно до ст. 21 Закону "Про судоустрій і статус
суддів" є господарський суд Автономної Республіки Крим, областей, м. Києва
і Севастополя.
Інститут підвідомчості використовується для
визначення кола справ, віднесених саме до ведення господарського суду, і
дозволяє відмежовувати їх від справ, віднесених до ведення інших судових
органів.
Підвідомчість
господарських справ визначається нормативними актами господарського
законодавства. Категорії спорів, підвідомчі та не підвідомчі господарським
судам визначено ст. 12 ГПК
(справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні
господарських договорів, справи про банкрутство, тощо).
Згідно ГПК
підвідомчий господарським судам спір може бути переданий сторонами на вирішення
третейського (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними її також спорів,
що виникають під час укладання, зміни та виконанні господарських договорів,
пов'язаних із задоволенням державних потреб.
Одним із
видів третейських судів в Україні виступає Міжнародний комерційний арбітраж,
який здійснює свою діяльність на підставі Закону України "Про третейські
суди" та Закону України "Про міжнародний комерційний
арбітраж".
Арбітражне
рішення, яке приймає Міжнародний комерційний арбітраж, незалежно від того, в
якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим.
Питання 18.
Досудове врегулювання господарських спорів: суть, значення,
порядок, строки, наслідки. Робота адвоката в таких справах. Судові витрати.
Досудове врегулювання господарських спорів - це сукупність заходів, що підлягають здійсненню
підприємствами та організаціями, права яких порушено, для безпосереднього
вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили
майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду.
Заходи
досудового врегулювання господарського спору сторони застосовують за
домовленістю між собою.
За
виключенням спорів, на які не поширюється вимога досудового врегулювання
господарських спорів (про визнання договорів недійсними, спори про стягнення
заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів
Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а
також на спори про звернення стягнення на заставлене майно).
Відповідно до ч. 3 ст. 5 ГПК Порядок досудового врегулювання спорів визначається цим
Кодексом, якщо інший порядок не встановлено чинним на території України
законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.
Ст. 6 ГПК передбачено, що претензія підписується
повноважною особою підприємства, організації або їх представником та
надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під
розписку. Зміст
претензії (її реквізити) подано в ч. 3 ст. 6 ГПК. Порядок її розгляду
регламентовано ст. 7 ГПК.
Судові витрати -
це витрати, пов'язані із розглядом та вирішенням справи в порядку
господарського судочинства, які покладаються на сторони, третіх осіб з
самостійними вимогами з метою їх відшкодування державі, спонуканням
заінтересованих осіб до врегулювання спорів відповідно до закону без втручання
суду.
Розмір судових витрат (судового збору)
встановлюється відповідно до Закону України "Про судовий збір".
Відповідно
до ст. 44 ГПК Судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають
сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом,
витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх
знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з
розглядом справи.
Розмір
судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати
встановлюються законом.
Питання 19.
Право на звернення до господарського суду. Форма та зміст
позовної заяви. Сторони і треті особи в господарському процесі, їх права та
обов'язки.
Згідно зі ст. 1 ГПК підприємства, установи, організації,
інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення
юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта
підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського
суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом
своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також
для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання
правопорушенням.
Відповідно
до ст. 261 ЦКУ право на позов виникає від дня, коли особа довідалася або
повинна була довідатися про порушення свого права або про особу, яка його
порушила.
Правила подання позовної заяви містять положення
про її форму (ч. 1 ст. 54 ГПК) та зміст (ч. 2 ст. 54 ГПК), порядок надсилання копії позовної заяви й доданих до неї
документів іншим особам (ст. 56 ГПК).
Згідно зі ст. 57 ГПК до позовної заяви додаються документи, які підтверджують
сплату судового збору у встановлених порядку й розмірі, відправлення
відповідачеві копії позовної заяви і доданої до неї документів; вжиття заходів
досудового врегулювання господарського спору з кожним із відповідачів у
випадках, передбачених ст. 5 ГПК, та інші.
Для правильного оформлення позову треба чітко (за
правилами ст. 55 ГПК) визначити ціну позову. У будь-якому спорі беруть участь, як мінімум, дві сторони.
Згідно зі ст. 2] ГПК сторонами в господарському процесі є позивач і відповідач.
Здебільшого сторонами господарського процесу є
юридичні особи. Вони наділені рівними процесуальними правами:
загальними (ст. 18 ГПК) та наданими тільки сторонам в господарському процесі
(ст. 22 ГПК). Відповідач має право визнати позов повністю або частково, подати
зустрічний позов. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою на будь-якій
стадії процесу. Досягнення сторонами мирової угоди оформлюється ними письмово й
затверджується ухвалою господарського суду, в якій вказується про припинення
провадження у справі.
Господарське процесуальне законодавство допускає
можливість участі у справі кількох позивачів та відповідачів (ст. 23 ГПК). Участь у господарському процесі третіх осіб зумовлена
багатосуб'єктністю матеріальних правовідносин. Є треті особи із самостійними
вимогами на предмет спору та без самостійних вимог на предмет спору.
Третя особа може вступити у справу на будь-якій
стадії господарського процесу, але до прийняття рішення. Треті особи, які
заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами й
мають усі обов'язки позивача (ст. 26 ГПК). Треті особи, які не заявляють
самостійних вимог на предмет спору, вступають у справу на стороні позивача чи
відповідача за власною ініціативою або можуть бути залучені за клопотанням
сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду. Такий вступ можливий до прийняття рішення господарським
судом.
Питання 20.
Докази у господарському процесі. Подання доказів. Робота
адвоката на цій стадії.
Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на
підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює
наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення
сторін (ст.32 ГПК), а також інші обставини, які мають значення для
правильного вирішення господарського спору.
Ці дані
встановлюються такими засобами:
письмовими
і речовими доказами, висновками судових експертів;
поясненнями
представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі.
Кожна
сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу
своїх вимог і заперечень.
Письмові
докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії.
Якщо для
вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений
витяг з нього.
Сторона або
прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання
про витребування господарським судом доказів.
Господарський
суд може витребувати докази також до подання позову як запобіжний захід .
Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що
грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі
всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Питання 21.
Розгляд господарських спорів у першій інстанції. Робота
адвоката під час судового розгляду господарських спорів. Виконання в Україні
рішень іноземних господарських судів. Виконання на території іноземних держав
рішень господарських судів України.
Спір має
бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня
одержання позовної заяви (ст.69 ГПК).
Спір про
стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено
господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної
заяви.
У
виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду
спору, господарський суд ухвалою може
продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.
Порядок
ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями
- суддею, головуючим у засіданні. Суддя оголошує склад господарського суду,
роз'яснює учасникам судового процесу їх права та обов'язки і сприяє у
здійсненні належних їм прав.
У засіданні
заслуховуються представники позивача і відповідача та інші особи, які беруть
участь у засіданні та складається протокол. Сторони та інші особи, які беруть
участь у справі, мають право ознайомитися з протоколами і протягом 5-ти днів
після їх підписання подавати письмові зауваження з приводу допущених у
протоколах неточностей або неповноти протоколу.
Якщо відзив
на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу
може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами. При вирішенні
господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або
частково) господарський суд приймає рішення. Рішення приймається господарським
судом за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та іншими учасниками
господарського процесу, а також доказів, які були витребувані господарським
судом, у нарадчій кімнаті.
Рішення іноземного суду, зокрема рішення
іноземних арбітражів, визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними
договорами України або за принципом взаємності за домовленістю з іноземною
державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.
Рішення іноземного суду може бути пред'явлено до
судового виконання в Україні протягом трьох років з набрання ним законної сили за винятком випадків, передбачених міжнародними угодами.
Клопотання
про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду відбувається
в порядку, передбаченому міжнародними договорами. Розглянувши подані документи
та вислухавши пояснення суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове
виконання рішення іноземного суду або про відмову заявленого клопотання. На підставі рішення іноземного суду та
ухвали про його примусове виконання, що набрало законної сили, відповідний суд
України видає виконавчий лист, який надається для виконання в порядку, встановленому
законодавством України та заходи примусового виконання рішення іноземного суду
проваджуються державними виконавцями.
Виконання на території іноземних держав рішень
господарських судів України здійснюється на підставі міжнародних угод,
учасником яких є Україна:
- Міжнародної
конвенції про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень
1958 р. та Угоди про порядок взаємного виконання рішень арбітражних,
господарських та економічних судів на території держав-учасниць Співдружності
1998 р.
Кожна
країна-учасник визнає арбітражні рішення як обов'язкові й приводить їх до
виконання згідно з процесуальними нормами тієї території, де визнається і
виконується рішення, на умовах, викладених у Конвенції (ст. 3). Відповідно до
ст. З Угоди між країнами Співдружності рішення компетентного суду, яке набрало
законної сили однієї країни, виконується на території іншої країни у
безспірному порядку.
Отже, всі рішення, які приймають господарські
суди України, підлягають безспірному виконанню на території інших країн у
порядку, визначеному міжнародним законодавством.
Питання 22.
Оскарження рішень та ухвал господарських судів. Строки,
порядок, наслідки. Перегляд рішень господарських судів за нововиявленими
обставинами та Верховним судом України. Виконання рішень господарського суду.
Робота адвоката на цих стадіях господарського процесу.
Господарським
процесуальним законодавством передбачено спеціальні стадії оскарження рішень,
ухвал, постанов господарських судів.
Перегляд
судом апеляційної інстанції рішень, які не набрали законної сили - найбільш
доступний та швидкий спосіб перевірки законності та обґрунтованості судових
актів.
Апеляційний суд перевіряє законність та
обґрунтованість рішення, ухвали місцевого господарського суду в повному обсязі
(ст. 101 ГПК).
Строк подання апеляційної скарги (10 днів на
рішення, 5 на ухвалу), її форма і зміст визначено ст. 93,94 ГПК.
Порядок розгляду справи господарським судом
апеляційної інстанції закріплено в ст. 99 ГПК.
У процесі
перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково
поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував
неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від
нього.
Апеляційна скарга на рішення місцевого
господарського суду розглядається у двомісячний строк, на ухвалу протягом
п'ятнадцяти днів.
За
результатами розгляду апеляційної скарги приймається постанова.
Провадження в касаційній інстанції призначено для
перевірки законності судових актів господарських судів України. Касаційна
скарга подається до Вищого господарського суду України через апеляційний
господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову.
Касаційна скарга може бути подана протягом
двадцяти днів з дня набрання судовим рішенням апеляційного господарського суду
законної сили.
Переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі
встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи
апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Касаційна скарга розглядається протягом 1 місяця
(рішення), 15 днів (ухвала).
За
наслідками розгляду касаційної скарги суд приймає постанову.
Перегляд рішення, ухвали, постанови
господарського суду за ново-виявленими обставинами є окремою стадією
господарського процесу. Його здійснює той самий суд, що прийняв рішення,
ухвалу, постанову. Порядок і строки перегляду рішень, ухвал,
постанов за нововиявленими обставинами регламентовано ГПК. За результатами перегляду рішення, ухвали, постанови приймається
рішення, постанова чи ухвала (ст. 114 ГПК), законність яких може бути
переглянута в загальному порядку.
Виконання судових рішень - це самостійний,
особливий інститут процесуального права. На підставі Закону "Про
судоустрій та статус суддів" та ГПК судовий акт господарського суду, що
набрав законної сили, підлягає виконанню на всій території України.
Невиконання
судових актів господарського суду тягне за собою відповідальність, передбачену
ГПК та іншими законодавчими актами України. Головними учасниками виконавчого
провадження є сторони: стягувач і боржник.
Накази про
стягнення грошових сум разом з рішенням, ухвалою, постановою видаються чи
надсилаються стягувачеві. Перелік
відомостей, які повинні бути зазначені у наказі, визначено ст. 117 ГПК. Вимоги
до їх оформлення й підписання подано в Інструкції з діловодства в господарських
судах, затвердженою наказом Голови Вищого господарського суду України від 10
грудня 2002 р. №75. У разі пропуску
строку для пред'явлення наказу до виконання з причин, визнаних господарським
судом поважними, пропущений строк може бути відновлено (ст. 119 ГПК).
Підстави
для повернення стягувачеві державним виконавцем наказу господарського суду без
його виконання передбачено Законом України "Про виконавче
провадження" (ст. 40) та ЦПК (ст. 371).
Порядок
відновлення втраченого наказу господарського суду визначено ГПК.
Комментариев нет:
Отправить комментарий