 |
| Взято з сайту booklya.com.ua |
Статтю взято з сайту видавничої організації "Юстиніан" за цим посиланням.
Автор: Матвєєв Петро, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Навчально-наукового інституту права та психології Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук
1. Завдання Сімейного кодексу України
Сімейний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 10 січня 2002 р., є основним джерелом сімейного права України. Завдання СК полягає у врегулюванні сімейних відносин.
СК України складається з таких розділів:
Розділ 1 «Загальні положення» визначає завдання СК і засади регулювання сімейних відносин, містить визначення основних термінів, які використовуються в тексті закону, регулює питання здійснення сімейних прав, виконання сімейних обов’язків і захисту сімейних прав.
Розділ 2 «Шлюб. Права і обов’язки подружжя» встановлює умови вступу до шлюбу, порядок його укладення, припинення й визнання недійсним, регулює особисті немайнові й майнові відносини подружжя.
Розділ 3 «Права та обов’язки матері, батька і дитини» встановлює порядок визначення походження дитини, регулює особисті немайнові й майнові відносини між дитиною і її батьками.
Розділ 4 «Влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування» закріплює норми усиновлення, опіки, піклування, патронату. Законом України від 23 лютого 2006 р. «Про внесення змін до Сімейного кодексу України» цей розділ доповнено також главою 201 «Прийомна сім’я» і главою 202 «Дитячий будинок сімейного типу». Раніше ці дві форми влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, регулювалися окремими підзаконними нормативними актами.
Розділ 5 «Права та обов’язки інших членів сім’ї та родичів» врегульовує особисті немайнові й майнові відносини між бабою, дідом, онуками, правнуками, братами, сестрами, мачухою, вітчимом, пасинком і падчеркою.
Розділ 6 «Особливості усиновлення дітей громадянами України, які проживають за її межами, та іноземцями» врегульовує питання, пов’язані з усиновленням іноземцями дитини, яка є громадянином України, і з усиновленням дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні. Усі інші види сімейних відносин за участю іноземців регулюються Законом України «Про міжнародне приватне право», який набув чинності 1 вересня 2005 року, іншими нормативно-правовими актами й міжнародними договорами (наприклад Конвенцією про стягнення аліментів за кордоном, укладеною у м. Нью-Йорк 20 червня 1956 р.)
Розділ 7 «Прикінцеві положення» визначає набуття чинності Сімейного кодексу й положення, відповідно до яких нормативно-правові акти мають відповідати положенням Кодексу. Також визначається, що Розділ V «Акти громадянського стану» Кодексу про шлюб та сім’ю України зберігає чинність у частині, яка не суперечить Сімейному кодексу, до прийняття спеціального закону. Сама процедура державної реєстрації актів громадянського стану в Україні регулюється Наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року №52/5 «Про затвердження Правил державної реєстрації актів громадянського стану в Україні».
2. Загальні принципи регулювання сімейних відносин
Загальні принципи регулювання сімейних відносин сформульовані у ст. 7 СК. До них належать:
Врегулювання сімейних відносин СК й іншими нормативно-правовими актами. Можливість урегулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин за допомогою закону має свою межу, за якою лежить сфера особистих, інтимних відносин, які не можуть бути предметом законодавчої регламентації. СК надає можливість укласти шлюбний договір, аліментний договір, договір про місце проживання спільної дитини й про форму участі кожного з батьків у її вихованні.
Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням конституційного права жінки, чоловіка, інших членів сім’ї на таємницю їхнього особистого життя, на свободу, на недопустимість свавільного втручання в сімейне життя.
Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень, зокрема за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних й інших переконань, етнічного й соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними й іншими ознаками. У Сімейному кодексі
упроваджено повну рівність у правах і обов’язках жінки й чоловіка, виключено законодавчі привілеї, які мала жінка як дружина й матір. Наприклад, передбачений ч. 2 ст. 110 СК мораторій на розірвання шлюбу стосується не лише чоловіка, але й жінки; ст. 86 СК надано чоловікові право на аліменти у зв’язку з проживанням з ним малолітньої дитини. Норми Сімейного кодексу утверджують своєрідне верховенство прав дитини. Дитині надані нові права, зокрема право на протест, право на самостійне звернення до суду по досягненні чотирнадцятирічного віку.
Кожен учасник сімейних відносин, права чи інтереси якого порушено, не визнано чи оскаржено, має право на судовий захист. В окремих випадках спір може бути вирішений органом опіки й піклування, але використання цієї несудової процедури не є обов’язковою передумовою звернення до суду.
3. Здійснення сімейних прав і виконання сімейних обов’язків. Захист сімейних прав й інтересів. Провадження адвокатом справ, які випливають із сімейних відносин
Здійснення сімейних прав – це реалізація учасниками сімейних правовідносин тих можливостей, які закладені в належних їм суб’єктивних сімейних правах. Деякі права учасників сімейних правовідносин є одночасно і їхніми обов’язками: батьки не лише мають право на особисте виховання дитини (ст. 151 СК), але й зобов’язані виховувати дитину з урахуванням інтересів дитини, поважати права дитини і її людську гідність (ст. 155 СК). Учасник сімейних правовідносин здійснює свої права й виконує сімейні обов’язки самостійно. Сімейні права дитини чи особи, дієздатність якої обмежено, можуть здійснювати батьки, опікун, піклувальник (ч. 1 ст. 14 СК).
Деякі сімейні права й обов’язки здійснюється й виконується під контролем органу опіки й піклування. ст. 56 ЦКУ встановлює, що органами опіки й піклування є районні, районні в містах Києві й Севастополі державні адміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки й піклування вчиняти певні правочини щодо її майнових прав (ч. 2 ст. 177 СК). Учасники сімейних правовідносин можуть домовитися між собою про порядок здійснення належних їм прав і обов’язків, зокрема укласти договір про здійснення батьківських прав і виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини (ч. 4 ст. 157 СК).
Захист сімейних прав необхідний, коли суб’єктивні сімейні права порушуються, не визнаються або оскаржуються. Суб’єктами права на захист сімейних прав та інтересів є самі учасники сімейних відносин. Сімейне законодавство покладає обов’язок захищати сімейні права й інтереси таких осіб на інших громадян. Захист прав й інтересів дитини здійснюють її батьки (ст. 154 СК). Якщо ж суб’єктивні права дитини порушують її законні представники, то дитина може самостійно звернутися за захистом своїх прав до органу опіки й піклування, до інших органів державної влади, а після досягнення 14 років – до суду (ст.ст. 18, 152 СК).
У межах юрисдикційної форми захисту сімейних прав існує адміністративний (шляхом звернення із заявою до органу опіки та піклування) і судовий порядок. Участь органів опіки й піклування є обов’язковою при розгляді судом усіх справ, пов’язаних із вихованням дитини, спорів про визначення місця проживання дитини, справ про позбавлення батьківських прав і поновлення в батьківських правах (ч. 4 ст. 19 СК). Способи захисту сімейних прав й інтересів визначені в ч. 2 ст. 18 СК.
СК передбачає чотири випадки застосування інституту позовної давності (ч. 2 ст. 72 СК; ч. 2 ст. 129 СК; ч. 3 ст. 138 СК; ч. 3 ст. 139 СК). Сучасна судова практика ставить перед адвокатом завдання вирішення нових питань сімейних спорів: наприклад, яким чином поділити не лише побутове майно, але й акції, паї чи частки в капіталі, або які особливості має шлюб, поділ майна, стягнення аліментів із іноземця.
4. Шлюб, його укладення й розірвання. Права й обов’язки подружжя. Ведення справ, пов’язаних із розірванням шлюбу
Сімейний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 10 січня 2002 р., є основним джерелом сімейного права України. Завдання СК полягає у врегулюванні сімейних відносин.
СК України складається з таких розділів:
Розділ 1 «Загальні положення» визначає завдання СК і засади регулювання сімейних відносин, містить визначення основних термінів, які використовуються в тексті закону, регулює питання здійснення сімейних прав, виконання сімейних обов’язків і захисту сімейних прав.
Розділ 2 «Шлюб. Права і обов’язки подружжя» встановлює умови вступу до шлюбу, порядок його укладення, припинення й визнання недійсним, регулює особисті немайнові й майнові відносини подружжя.
Розділ 3 «Права та обов’язки матері, батька і дитини» встановлює порядок визначення походження дитини, регулює особисті немайнові й майнові відносини між дитиною і її батьками.
Розділ 4 «Влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування» закріплює норми усиновлення, опіки, піклування, патронату. Законом України від 23 лютого 2006 р. «Про внесення змін до Сімейного кодексу України» цей розділ доповнено також главою 201 «Прийомна сім’я» і главою 202 «Дитячий будинок сімейного типу». Раніше ці дві форми влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, регулювалися окремими підзаконними нормативними актами.
Розділ 5 «Права та обов’язки інших членів сім’ї та родичів» врегульовує особисті немайнові й майнові відносини між бабою, дідом, онуками, правнуками, братами, сестрами, мачухою, вітчимом, пасинком і падчеркою.
Розділ 6 «Особливості усиновлення дітей громадянами України, які проживають за її межами, та іноземцями» врегульовує питання, пов’язані з усиновленням іноземцями дитини, яка є громадянином України, і з усиновленням дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні. Усі інші види сімейних відносин за участю іноземців регулюються Законом України «Про міжнародне приватне право», який набув чинності 1 вересня 2005 року, іншими нормативно-правовими актами й міжнародними договорами (наприклад Конвенцією про стягнення аліментів за кордоном, укладеною у м. Нью-Йорк 20 червня 1956 р.)
Розділ 7 «Прикінцеві положення» визначає набуття чинності Сімейного кодексу й положення, відповідно до яких нормативно-правові акти мають відповідати положенням Кодексу. Також визначається, що Розділ V «Акти громадянського стану» Кодексу про шлюб та сім’ю України зберігає чинність у частині, яка не суперечить Сімейному кодексу, до прийняття спеціального закону. Сама процедура державної реєстрації актів громадянського стану в Україні регулюється Наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року №52/5 «Про затвердження Правил державної реєстрації актів громадянського стану в Україні».
2. Загальні принципи регулювання сімейних відносин
Загальні принципи регулювання сімейних відносин сформульовані у ст. 7 СК. До них належать:
Врегулювання сімейних відносин СК й іншими нормативно-правовими актами. Можливість урегулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин за допомогою закону має свою межу, за якою лежить сфера особистих, інтимних відносин, які не можуть бути предметом законодавчої регламентації. СК надає можливість укласти шлюбний договір, аліментний договір, договір про місце проживання спільної дитини й про форму участі кожного з батьків у її вихованні.
Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням конституційного права жінки, чоловіка, інших членів сім’ї на таємницю їхнього особистого життя, на свободу, на недопустимість свавільного втручання в сімейне життя.
Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень, зокрема за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних й інших переконань, етнічного й соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними й іншими ознаками. У Сімейному кодексі
упроваджено повну рівність у правах і обов’язках жінки й чоловіка, виключено законодавчі привілеї, які мала жінка як дружина й матір. Наприклад, передбачений ч. 2 ст. 110 СК мораторій на розірвання шлюбу стосується не лише чоловіка, але й жінки; ст. 86 СК надано чоловікові право на аліменти у зв’язку з проживанням з ним малолітньої дитини. Норми Сімейного кодексу утверджують своєрідне верховенство прав дитини. Дитині надані нові права, зокрема право на протест, право на самостійне звернення до суду по досягненні чотирнадцятирічного віку.
Кожен учасник сімейних відносин, права чи інтереси якого порушено, не визнано чи оскаржено, має право на судовий захист. В окремих випадках спір може бути вирішений органом опіки й піклування, але використання цієї несудової процедури не є обов’язковою передумовою звернення до суду.
3. Здійснення сімейних прав і виконання сімейних обов’язків. Захист сімейних прав й інтересів. Провадження адвокатом справ, які випливають із сімейних відносин
Здійснення сімейних прав – це реалізація учасниками сімейних правовідносин тих можливостей, які закладені в належних їм суб’єктивних сімейних правах. Деякі права учасників сімейних правовідносин є одночасно і їхніми обов’язками: батьки не лише мають право на особисте виховання дитини (ст. 151 СК), але й зобов’язані виховувати дитину з урахуванням інтересів дитини, поважати права дитини і її людську гідність (ст. 155 СК). Учасник сімейних правовідносин здійснює свої права й виконує сімейні обов’язки самостійно. Сімейні права дитини чи особи, дієздатність якої обмежено, можуть здійснювати батьки, опікун, піклувальник (ч. 1 ст. 14 СК).
Деякі сімейні права й обов’язки здійснюється й виконується під контролем органу опіки й піклування. ст. 56 ЦКУ встановлює, що органами опіки й піклування є районні, районні в містах Києві й Севастополі державні адміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки й піклування вчиняти певні правочини щодо її майнових прав (ч. 2 ст. 177 СК). Учасники сімейних правовідносин можуть домовитися між собою про порядок здійснення належних їм прав і обов’язків, зокрема укласти договір про здійснення батьківських прав і виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини (ч. 4 ст. 157 СК).
Захист сімейних прав необхідний, коли суб’єктивні сімейні права порушуються, не визнаються або оскаржуються. Суб’єктами права на захист сімейних прав та інтересів є самі учасники сімейних відносин. Сімейне законодавство покладає обов’язок захищати сімейні права й інтереси таких осіб на інших громадян. Захист прав й інтересів дитини здійснюють її батьки (ст. 154 СК). Якщо ж суб’єктивні права дитини порушують її законні представники, то дитина може самостійно звернутися за захистом своїх прав до органу опіки й піклування, до інших органів державної влади, а після досягнення 14 років – до суду (ст.ст. 18, 152 СК).
У межах юрисдикційної форми захисту сімейних прав існує адміністративний (шляхом звернення із заявою до органу опіки та піклування) і судовий порядок. Участь органів опіки й піклування є обов’язковою при розгляді судом усіх справ, пов’язаних із вихованням дитини, спорів про визначення місця проживання дитини, справ про позбавлення батьківських прав і поновлення в батьківських правах (ч. 4 ст. 19 СК). Способи захисту сімейних прав й інтересів визначені в ч. 2 ст. 18 СК.
СК передбачає чотири випадки застосування інституту позовної давності (ч. 2 ст. 72 СК; ч. 2 ст. 129 СК; ч. 3 ст. 138 СК; ч. 3 ст. 139 СК). Сучасна судова практика ставить перед адвокатом завдання вирішення нових питань сімейних спорів: наприклад, яким чином поділити не лише побутове майно, але й акції, паї чи частки в капіталі, або які особливості має шлюб, поділ майна, стягнення аліментів із іноземця.
4. Шлюб, його укладення й розірвання. Права й обов’язки подружжя. Ведення справ, пов’язаних із розірванням шлюбу
Шлюб – сімейний союз жінки й чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (ч. 1 ст. 21 СК). Умови вступу до шлюбу можуть бути поділені на позитивні й негативні (ст.ст. 25, 26 СК. Шлюб вважається укладеним з часу його державної реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану. Шлюб породжує статус подружжя, комплекс особистих немайнових і майнових прав і обов’язків подружжя.
Кожен із подружжя має право на звернення до уповноваженого державного органу (РАЦСу чи суду) із заявою про розірвання шлюбу. СК передбачає два випадки, коли розірвання шлюбу можливе в спрощеному порядку, тобто через орган РАЦСу: за спільною заявою дружини й чоловіка, які не мають дітей (малолітніх, неповнолітніх) (ст. 106 СК); за заявою одного з подружжя, якщо другий із подружжя визнаний безвісно відсутнім або недієздатним, або засуджений за скоєння злочину до позбавлення волі на строк не менше трьох років (ст. 107 СК).
У Сімейному кодексі містяться істотні зміни норм, які стосуються розірвання шлюбу судом. Кодекс поділяє судові справи про розірвання шлюбу на дві категорії: 1) справи про розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, яке має неповнолітніх дітей (ст. 109 СК): таке подружжя разом із спільною заявою про розірвання шлюбу може подати суду проект договору про виховання дитини й договору про утримання дитини; 2) справи про розірвання шлюбу за відсутності взаємної згоди подружжя (ст. 110 СК). Процесуальним документом, який порушує провадження такої справи, є позов одного з подружжя про розірвання шлюбу.
Важливим є питання про момент припинення шлюбу при його розірванні: у разі розірвання шлюбу судом шлюб вважаться припиненим у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу; у разі розірвання шлюбу державним органом РАЦСу шлюб припиняється в день винесення ним відповідної постанови (ст. 114 СК).
У справах, пов’язаних із розірванням шлюбу, місія адвоката є багатогранною. Він має допомогти своєму клієнту з’ясувати його дійсні наміри, їх мотивацію, застерегти його від поспішних висновків і вчинків. На прохання клієнта адвокат складає позовну заяву про розірвання шлюбу, виступає його представником у суді. Разом із вимогою про розірвання шлюбу в позовній заяві можуть міститися вимоги про поділ майна, про присудження аліментів на дітей або на дружину (чоловіка), а також про визначення місця подальшого проживання дитини. Адвокат може використовувати всі доступні заходи для примирення.
5. Визнання шлюбу недійсним: підстави, порядок і правові наслідки. Спори, пов’язані з цими питаннями, юридична допомога адвоката
Недійсність шлюбу – це правова санкція, яка застосовується до подружжя внаслідок порушення ними встановлених законом умов укладення шлюбу і яка передбачає втрату таким шлюбом правової сили. Конкретний перелік підстав недійсності шлюбу визначений у законодавстві й має вичерпний характер. СК поділяє всі шлюби, укладені з порушенням вимог закону, на три категорії: 1) так звані абсолютно недійсні шлюби (ст. 39 СК); 2) шлюби, які визнаються недійсними судом (ст. 40 СК) на тій підставі, що шлюб є фіктивним або шлюб було зареєстровано без вільної взаємної згоди жінки чи чоловіка; 3) шлюби, які можуть бути визнані судом недійсними за наявності порушень, перерахованих у ч. 1 ст. 41 СК.
Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв’язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки й піклування, якщо захисту потребують права й інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена. На позов про визнання шлюбу недійсним не поширюється строк позовної давності. Шлюб може бути визнаний недійсним і після його розірвання, а також у разі смерті дружини або чоловіка (ст. 43 СК). Визнання шлюбу недійсним тягне за собою припинення всіх майнових і особистих немайнових прав і обов’язків, які виникли раніше під дією презумпції права згідності шлюбу й передбачені законом для осіб, які перебувають у шлюбі. Визнання шлюбу недійсним не впливає на обсяг взаємних прав і обов’язків матері й батька, які перебували в такому шлюбі, і їхніх дітей. У Сімейному кодексі визначені загальні й спеціальні наслідки недійсності шлюбу.
У справах про визнання шлюбу недійсним місія адвоката полягає в перешкоджанні надходженню до суду позовів про визнання шлюбу недійсним, якщо підстави не передбачені Сімейним кодексом. Адвокат повинен надати допомогу при визначенні допустимих доказів й у їх збиранні, але адвокат не може схиляти сторони до примирення, оскільки коли йдеться про вчинення ними обома або одним із них протиправної поведінки. Із недійсністю шлюбу може бути пов’язана вимога про виселення з житла (квартири, будинку) того, з чиєї вини цей шлюб було зареєстровано.
6. Особисті немайнові права й обов’язки подружжя. Пленум Верховного Суду України про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним і поділ спільного майна подружжя
Відносини між подружжям, врегульовані нормами права, можуть бути двох видів: особистими немайновими й майновими. Глава 6 «Особисті немайнові права та обов’язки подружжя» визначає такі права подружжя:
1. Право на материнство й право на батьківство. Право жінки на материнство може бути реалізовано за нормальних обставин завдяки статевим стосункам з її чоловіком, а небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 49 СК). Відмова жінки від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу за ініціативою чоловіка (ч. 2 ст. 50 СК). Право на материнство й право на батьківство можуть бути реалізовані жінкою й чоловіком також за допомоги застосування методів штучної репродукції людини (ст. 123 СК).
2. Право дружини, чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок й уподобань.
3. Право дружини, чоловіка на фізичний і духовний розвиток, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці й відпочинку.
4. Право дружини й чоловіка на зміну прізвища.
5. Право на розподіл обов’язків і спільне вирішення питань життя сім’ї. Усі найважливіші питання сімейного життя мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності (ч. 2 ст. 54 СК, ч. 1 ст. 51 Конституції України).
6. Право на особисту свободу, передбачене ст. 33 Конституції України, Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 р., ст. 29 ЦК.
Право дружини й чоловіка на особисту свободу передбачає також право припинити шлюбні відносини шляхом ініціювання розірвання шлюбу. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, у тому числі примушування до статевого зв’язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу (ч. 4 ст. 56 СК), може бути підставою для кримінальної відповідальності.
Порушення особистих немайнових прав і обов’язків подружжя є підставою для застосування до порушника певних санкцій. Порушення особистих немайнових прав і обов’язків подружжя може призводити також до застосування засобів захисту і відповідальності, передбачених конституційним і адміністративним правом. Вирішуючи питання про захист особистого немайнового права, слід також керуватися положеннями ст. 275 і ст. 3 ЦК.
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним і поділ спільного майна подружжя» при розгляді справ, які виникають у зв’язку з укладенням, припиненням шлюбу, а також з інших сімейних відносин, необхідно виходити з положень Конституції України, норм СК, Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК), Закону України від 23 червня 2005 р. № 2709-IV «Про міжнародне приватне право» та інших нормативно-правових актів, що регулюють сімейні відносини. Ця постанова складається із 31 пункту рекомендацій стосовно вирішення окремих питань, що виникають під час розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділу спільного майна подружжя. У постанові визначений перелік документів, які необхідно досліджувати суду при вирішенні справ по суті. Також окремі рекомендації стосовно положень про поділ спільного майна подружжя, так цікавим положенням є, наприклад, при вирішенні спору про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, які мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї, але й випадки коли один із подружжя не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК). Рішення суду повинно містити мотиви й обґрунтування відступу від засади рівності часток подружжя в їхньому спільному майні.
Інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дочки, сина або другого з подружжя, які заслуговують на увагу, можуть враховуватися судом при визначенні способу поділу спільного майна в натурі й у тому разі, коли суд не відступив від засади рівності часток.
Також цією постановою скасовуються пункти 1–12, 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України».
7. Право особистої власності подружжя. Спільна сумісна власність. Ведення адвокатом справ про поділ спільного майна подружжя
Майно подружжя поділяється на майно, яке є його спільною сумісною власністю, і майно, яке закон називає особистою приватною власністю кожного з них. Відносини власності подружжя регулюються не тільки сімейним, але й цивільним законодавством, зокрема нормами книги 3 ЦК «Право власності та інші речові права».
Особиста приватна власність кожного з подружжя – це майно, яке належить лише одному з подружжя і на яке не поширюється сімейно-правовий принцип спільності майна подружжя (ст. 57 СК).
кожного з подружжя – це майно, яке належить лише одному з подружжя і на яке не поширюється сімейно-правовий принцип спільності майна подружжя (ст. 57 СК).
Спільною сумісною власністю подружжя є майно, набуте подружжям за час шлюбу. Подружжя мають рівні права на майно, набуте ними за час шлюбу, і в тому випадку, коли один із них не мав самостійного заробітку (доходу) з поважних причин (ч. 1 ст. 60 СК). У сімейному праві існує презумпція спільності майна подружжя (ч. 2 ст. 60 СК). Суб’єктний склад спільної сумісної власності подружжя обмежений. Об’єктний склад спільної сумісної власності подружжя спеціально визначений у ст.ст. 61, 62 СК. Подружжя можуть укласти між собою договір, у якому визначать порядок здійснення своїх прав володіння, користування (ч. 2 ст. 66 СК) і розпорядження спільним майном (ст. 65 СК). Однак ця презумпція наявності згоди одного з подружжя може бути спростована.
подружжя є майно, набуте подружжям за час шлюбу. Подружжя мають рівні права на майно, набуте ними за час шлюбу, і в тому випадку, коли один із них не мав самостійного заробітку (доходу) з поважних причин (ч. 1 ст. 60 СК). У сімейному праві існує презумпція спільності майна подружжя (ч. 2 ст. 60 СК). Суб’єктний склад спільної сумісної власності подружжя обмежений. Об’єктний склад спільної сумісної власності подружжя спеціально визначений у ст.ст. 61, 62 СК. Подружжя можуть укласти між собою договір, у якому визначать порядок здійснення своїх прав володіння, користування (ч. 2 ст. 66 СК) і розпорядження спільним майном (ст. 65 СК). Однак ця презумпція наявності згоди одного з подружжя може бути спростована.
Щоб суд задовольнив позов, позивач має довести, що угода істотно порушує його/її інтереси і що дружина чи чоловік діяли недобросовісно. Ще одна особливість визнання таких угод недійсними вказана в ч. 2 ст. 65 СК.
Щодо розпорядження особливо важливими й цінними об’єктами спільного майна подружжя законодавець встановив додаткові правила. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення й (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (ч. 3 ст. 65 СК).
Поділ спільного майна подружжя є найпоширенішою підставою припинення права спільної сумісної власності подружжя. Закон не пов’язує можливість поділу спільного майна подружжя з обов’язковим попереднім розірванням шлюбу. Поділ спільного майна подружжя здійснюється добровільно або в судовому порядку. Добровільний порядок передбачає укладення подружжям відповідної цивільно-правової угоди (ч. 2 ст. 69 СК і ч. 4 ст. 372 ЦК). Судовий порядок здійснення поділу здійснюється за позовом одного з подружжя (колишнього подружжя) або за вимогою третіх осіб.
Адвокат разом із своїм клієнтом має чітко визначити зміст його майнового інтересу й допомогти клієнтові зібрати докази, які доводять наявність інших підстав для збільшення його частки в спільній власності. За певних умов єдиним способом урегулювання конфлікту між співвласниками може бути визначення судом режиму користування спільним майном.
8. Права й обов’язки подружжя по утриманню один одного. Провадження адвокатом справ по стягненню аліментів на утримання одного з подружжя
У Сімейному кодексі закріплено, що подружжя має матеріально підтримувати одне одного. Особи, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, можуть формалізувати свої зобов’язання взаємного утримання шляхом укладення аліментного договору, який може визначати умови, розмір і строк виплати аліментів (ст. 78 СК), зобов’язання подружжя утримувати один одного можуть бути передбачені також у шлюбному договорі (ст. 99 СК).
За відсутності аліментного договору (або положень про аліментне зобов’язання в шлюбному договорі) той із подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріального утримання, має право вимагати виплати аліментів через суд від другого з подружжя.
Обов’язок подружжя по утриманню, як уже зазначалося, може здійснюватися в добровільному, примусовому й договірному порядку. Однак способи надання такого утримання визначені законом. Під способом надання утримання слід розуміти погоджену сторонами або встановлену судом натуральну або грошову форму утримання. Якщо утримання здійснюється в добровільний спосіб, то, як правило, питання про форму надання такого утримання не виникає. Договірний режим надання утримання прямо залежить від досягнутого сторонами договору компромісу й можливий як в грошовій, так і в натуральній формі. Причому можливий симбіоз, тобто поєднання грошової й натуральної форми. Власне, у цих правовідносинах все залежить від згоди сторін.
Дружина чи чоловік можуть звернутися до адвоката з різними проханнями, які випливають із аліментних правовідносин. Йдеться про складання таких позовних заяв: 1) про стягнення аліментів під час вагітності дружини; 2) про стягнення аліментів тому з подружжя, із ким проживає дитина до досягнення нею трьох років; 3) про стягнення аліментів тому з подружжя, із ким проживає дитина-інвалід; 4) про стягнення аліментів на користь того з подружжя, хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги (стягнення аліментів може тривати довічно); 5) про стягнення аліментів тому з подружжя, хто став непрацездатним упродовж одного року після розірвання шлюбу; 6) про стягнення аліментів тому з подружжя, хто є працездатним, але потребує соціальної реабілітації у зв’язку з розірванням шлюбу (право на аліменти може існувати лише впродовж трьох років після розірвання шлюбу); 7) про збільшення або зменшення розміру аліментів, присуджених судом за попереднім рішенням, якщо матеріальний і (або) сімейний стан стягувача чи платника аліментів змінився.
Розмір аліментів може бути визначений судом у частці від заробітку відповідача і (або) у твердій грошовій сумі. Допомагаючи визначити позивачеві зміст (суму) позовної вимоги, адвокат має брати до уваги реальні матеріальні можливості відповідача, враховуючи наявність інших осіб, яких він зобов’язаний утримувати, відповідно до закону.
9. Шлюбний договір: його зміст, порядок укладення, правове значення, внесення змін в умовах договору, розірвання. Визнання договору недійсним. Використання адвокатом шлюбного договору при розірванні шлюбу
Сімейний кодекс (глава 10) забезпечив детальне регулювання умов шлюбного договору. Основне значення шлюбного договору полягає в тому, що він урегульовує майнові відносини подружжя відповідно до їх волі, з урахуванням їхніх особистих поглядів на взаємовідносини в сім’ї. Шлюбний договір укладається в письмовій формі й нотаріально посвідчується (ст. 94). Шлюбний договір є консенсуальним договором: якщо шлюбний договір укладено подружжям, то він набирає чинності в день його нотаріального посвідчення; якщо шлюбний договір укладається сторонами, які лише мають намір одружитися (є нареченими), то він вважається правочином із відкладальною умовою й почне діяти лише з моменту реєстрації шлюбу.
СК вперше передбачено можливість зміни умов шлюбного договору і встановлено вимоги до форми угоди про це (ч. 2 ст. 100 СК). Шлюбний договір може бути змінений на вимогу одного з подружжя за рішенням суду, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси непрацездатних дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, які мають істотне значення (ч. 3 ст. 100 СК).
Дія шлюбного договору, як і будь-якого іншого договору, може бути припинена. Чинне законодавство передбачає дві підстави його припинення: відмова подружжя від шлюбного договору шляхом подання до нотаріуса заяви про це (ст. 101 СК) і розірвання шлюбного договору на вимогу одного з подружжя за рішенням суду з підстав, які мають істотне значення, зокрема при неможливості його виконання (ст. 102 СК).
Шлюбний договір може бути визнаний недійсним (параграф 2 Глави 16 «Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону» Цивільного кодексу України). Шлюбний договір може бути нікчемним і оскаржуваним. Питання недійсності шлюбного договору може виникнути також, якщо не дотримано законодавчої вимоги до його форми, або його зміст суперечить положенням українського законодавства й моральним засадам суспільства. Наприклад, подружжя при укладенні шлюбного договору знехтували положеннями ст. 93, 94 СК України і врегулювали в ньому порядок реалізації не лише своїх майнових, але й особистих немайнових прав і не посвідчили договір нотаріально.
Суд може визнати шлюбний договір недійсним повністю або частково. Якщо шлюбний договір визнано недійсним частково, в решті частин він збереже свою дію. Відповідно до ст. 217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не спричиняє недійсність інших його частин і правочину в цілому, якщо є можливість припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Якщо укладено шлюбний договір, то судді й адвокатові, розглядаючи будь-який майновий спір, слід керуватися його умовами. Адвокат на боці позивача може порекомендувати відмовитися від позову про розірвання шлюбу, якщо у зв’язку з розірванням шлюбу для нього, відповідно до шлюбного договору, можуть настати наслідки, до яких він у цей момент не готовий. Відповідачеві у справі про розірвання шлюбу й поділ майна адвокат може порадити звернутися до суду із зустрічною позовною заявою про внесення змін до шлюбного договору чи про визначення його недійсним.
10. Права й обов’язки матері, батька й дитини. Виявлення походження дитини.
Юридичним фактом, на основі якого виникають права й обов’язки батьків і дітей, є встановлене в законному порядку походження дитини від батьків. У Сімейному кодексі міститься цілий комплекс норм, які визначають майнові й немайнові права й обов’язки батьків щодо дітей.
Основними актами, які визначають в Україні зміст прав дитини, крім Сімейного Кодексу, є Конвенція ООН про права дитини від 20.11.1989 і Закон України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001. Дитина може самостійно реалізувати свої права лише в тих випадках, які передбачені законодавством (ч. 4 ст. 152 СК, ч. 2 ст. 29 ЦК, ч. 2 ст. 148 СК, ч. 1 ст. 295 ЦК). На відміну від повнолітніх осіб, реалізація прав дитини найчастіше пов’язана з поведінкою її законних представників. Ступінь і межі участі законних представників у здійсненні прав дитини визначені законом і залежать від певних обставин (ст. 35 ЦК, ч.ч. 1,2 ст. 232 СК).
На дітей покладено обов’язок піклуватися про батьків і надавати батькам матеріальну допомогу. Діти звільняються від обов’язку утримувати матір, батька, які були позбавлені батьківських прав щодо них і ці права не були поновлені (ч. 2 ст. 202 СК). Крім цього, дочка, син можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати матір, батька й від обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько свого часу ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків.
Визначення походження дитини від матері здійснюється на підставі лікарського документа про народження дитини певною жінкою. Визначення походження дитини від батька залежить від наявності чи відсутності шлюбу між її матір’ю й батьком. Реєстрація народження провадиться при пред’явленні медичного Свідоцтва про народження, паспорта або паспортних документів, які посвідчують особи батьків (одного з них), і Свідоцтва про одруження батька й матері дитини. Презумпція батьківства чоловіка матері дитини зберігається також упродовж десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним (ч. 2 ст. 122 СК).
Судова процедура встановлення батьківства відбувається за правилами позовного або окремого провадження (ч. 3 ст. 128 СК). Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, які засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України (ч. 2 ст. 128 СК). Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно оцінювати з урахуванням положень ст. 212 ЦПК. Оскільки умови й порядок визнання батьківства визначено законом, то в справах цієї категорії суд не може визнавати мирові угоди. Заявниками в цій категорії справ можуть бути дитина, яка досягла повноліття, а також особи, які, за законом, уповноважені звертатися до суду за захистом суб’єктивних прав дитини.
Розглядаючи справи про визнання батьківства, материнства й стягнення аліментів, слід брати до уваги постанову Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів».
11. Ведення адвокатом справ, пов’язаних зі спорами про визнання батьківства чи про оспорювання батьківства
Якщо батько й мати дитини не перебувають у зареєстрованому шлюбі й батько дитини відмовляється подати заяву про реєстрацію батьківства, батьківство визнається в судовому порядку. Судова процедура визнання батьківства відбувається за правилами позовного або окремого провадження.
Позов про визнання батьківства може бути поданий матір’ю дитини, тією особою, яка вважає себе батьком дитини (ч. 3 ст. 128 СК), самою дитиною, яка досягла повноліття, опікуном, піклувальником дитини. Суд може визнати батьківство в будь-який час після народження дитини. Це пов’язано з тим, що на позови про визнання батьківства не встановлюється строк позовної давності. Винятком є ситуація, передбачена ст. 129 СК: особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття чи народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право упродовж одного року від дня, коли вона дізналася або могла дізнатися про своє батьківство, пред’явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
За винятком тих випадків, коли позов про визнання батьківства подає сама особа, яка вважає себе батьком дитини, відповідачем у справах про визнання батьківства є вірогідний батько дитини. Позов про визнання батьківства може бути поданий і до недієздатної чи неповнолітньої особи.
Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, які засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України (ч. 2 ст. 128 СК). До позовної заяви додається Свідоцтво про народження дитини, у якому має бути запис батька за прізвищем матері. Адвокат має право заявити клопотання про призначення різних судових експертиз, зокрема графічної, медичної для визначення моменту зачаття й доношеності дитини, а також про призначення експертизи ДНК, зокрема й у примусовому порядку (ст. 146 ЦПК).
Презумпція батьківства зумовлює виникнення в особи, яка безпідставно записана батьком дитини, права оскаржити цей запис.
Оскарження батьківства – це процес заперечення особою, яка записана батьком дитини, факту її походження від нього шляхом звернення до суду з позовом про виключення його імені як батька з актового запису про народження дитини.
– це процес заперечення особою, яка записана батьком дитини, факту її походження від нього шляхом звернення до суду з позовом про виключення його імені як батька з актового запису про народження дитини.
Розглядаючи справу про оскарження батьківства, слід брати до уваги постанову Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного Кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15 травня 2006 року.
Оскарження батьківства можливе тільки після реєстрації народження дитини й до досягнення нею повноліття, однак у разі її смерті не допускається (ст. 136 СК). Оскаржити батьківство мають право: особа, яка записана батьком дитини в Книзі реєстрації народжень (ст. 136 СК); жінка, котра народила дитину в шлюбі (ст. 138 СК). Визначено перелік осіб, які не мають права оскаржувати своє батьківство (ч. 5 ст. 136 СК).
Предметом доказування в справах про оскарження батьківства є відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною.
Причому кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 60 ЦПК України). Важливе значення в процесі доказування має висновок експерта. За результатами проведення судово-біологічної (генетичної) експертизи із застуванням методики генотипоскопії (аналізу ДНК) експерти можуть визначити батьківство з імовірністю до 99,9 відсотків або дійти висновку про його неможливість. Дійти висновку про неможливість батьківства можливо й на підставі судово-імунологічної експертизи (експертизи крові) або судово-медичної експертизи, яка б визначила здатність особи до зачаття дитини. Однак експертиза ДНК сьогодні є найефективнішим доказом, який підтверджує наявність чи відсутність батьківства особи стосовно певної дитини.
Важлива новела СК — він передбачає можливість визначення не лише батьківства, але й материнства. Ст. 139 СК встановлює два випадки оскарження материнства. У разі народження дитини в результаті імплантації зародка, зачатого подружжям, в організм іншої жінки, або зародка, зачатого чоловіком, який перебуває в шлюбі, й іншою жінкою, – в організм його дружини (ч. 2, 3 ст. 123 СК) материнство не може бути оскаржене. Для вимог про оскарження материнства жінкою, котра записана як матір дитини, позовної давності не встановлено, а для вимог жінки про визнання її материнства позовна давність становить один рік і її перебіг починається з дня, коли жінка дізналася або могла дізнатися, що є матір’ю дитини.
12. Особисті немайнові права й обов’язки батьків і дітей. Підстави позбавлення батьківських прав.
Взаємні права й обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей від них, засвідченому Свідоцтвом про народження.
Немайнові обов’язки батьків: обов’язок забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я; зареєструвати народження дитини в державному органі РАЦСу (ст. 144 СК); права й обов’язки по вихованню дитини (ст. 150 СК).
Законодавство дозволяє батькам укласти договір про здійснення батьківських прав і виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини (ч. 4 ст. 157 СК). Спори про участь у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, можуть вирішуватися в адміністративному або судовому порядку.
На стадії розлучення, задовольняючи позов про розірвання шлюбу між подружжям, які мають спільних неповнолітніх дітей, суд роз’яснює сторонам, що той із батьків, хто проживатиме окремо, має право й обов’язок брати участь у вихованні дітей, а той із батьків, із ким залишаються діти, не може перешкоджати в цьому.
Санкцією до батьків чи одного з них може бути позбавлення батьківських прав. Підставою для позбавлення батьківських прав є склад правопорушення, передбачений ст. 164 СК. Провадження в справах про позбавлення батьківських прав має певні особливості. Ця категорія справ розглядається виключно за участю органу опіки й піклування (ч. 4 ст. 19 СК), який подає суду письмовий висновок про можливі варіанти розв’язання спору, враховується думка дитини (ч. 2 ст. 171 СК). Позов про позбавлення батьківських прав можуть подати лише ті особи, які передбачені ст. 165 СК.
Водночас із позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про аліменти на дитину (ч. 2 ст. 166 СК). Якщо дитина проживала з тим із батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд вирішує питання про можливість їхнього подальшого проживання в одному житловому приміщенні. Суд може постановити рішення про виселення того батьків, хто позбавлений батьківських прав, із житлового приміщення, у якому він проживає з дитиною. Важливою гарантією дотримання прав дитини є положення ч. 6 ст. 167 СК.
Зазвичай мати (батько), позбавлені батьківських прав, не мають права відвідувати дитину, оскільки це може негативно вплинути на дитину й завдати їй додаткових душевних страждань. Винятком із цього правила є ст. 168 СК.
Адвокат, який бере участь у справі на боці позивача, має допомогти йому визначитися щодо доцільності подання позову про позбавлення батьківських прав батька, матері чи обох батьків і щодо позитивного результату, який позивач може одержати з точки зору, насамперед, інтересів дитини, допомогти позивачеві вибрати предмет позову. Адвокат на боці відповідача може клопотати про застосування до нього такого заходу впливу, як попередження, або лише про відібрання дитини без позбавлення його батьківських прав, якщо є надія на його виправлення.
Позбавлення батьківських прав можливе й щодо усиновлювача, який був записаний батьком дитини (ст. 242 СК).
13. Майнові права батьків і дітей. Роздільне майно батьків і дітей. Право загальної сумісної власності батьків і дітей
Батьки й діти наділені цивільною правоздатністю, тому як суб’єкти правовідносин можуть мати різні майнові права й обов’язки. Вони можуть бути учасниками договірних зобов’язань або співвласниками. Майнові права дитини й батьків регулюються не тільки сімейним (Глава 14 СК), але й цивільним законодавством. Можливості дитини володіти, користуватися й розпоряджатися майном залежать від її віку й обсягу дієздатності, визначені ст. 31, 32 ЦК.
Порядок укладення договорів за участю неповнолітніх має свої особливості. Якщо їх своєчасно не врахувати, то такий договір може бути визнаний недійсним. Законом України від 2 червня 2005 р. «Про внесення змін до ст. 177 Сімейного кодексу України і ст. 32 Цивільного кодексу України» ст. 177 СК було доповнено важливими правилами, що батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки й піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав. Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною перерахованих правочинів лише з дозволу органу опіки й піклування.
Батьки й діти, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна (ч. 1 ст. 173 СК). При вирішенні спору про належність майна між батьками й малолітніми й неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, вважається, що воно є власністю батьків. Ця норма закріплює правову презумпцію, яка може бути застосована, зокрема, при поділі майна батьків дитини. Ст. 174 СК за дитиною визнано право власності на речі, придбані батьками чи одним із них для забезпечення її розвитку, навчання й виховання.
З огляду на логіку й загальні засади Сімейного кодексу України, цією статтею встановлюється режим індивідуальної власності батьків і дітей або режим права власності кожного члена сім’ї. Це положення не є чимось особливими і таким, що притаманне тільки сімейному праву, оскільки роздільність власності батьків і дітей випливає, зокрема, із положень ст. 31, 32 ЦК України (у частині можливості бути стороною дрібних побутових правочинів і права бути учасником (засновником) юридичних осіб і розпоряджатися доходами) і загалом із загального поняття цивільної правоздатності. Водночас конкретизація на рівні СК України має спеціальну мету — визначення режиму майна, яке використовується батьками й дітьми, які проживають спільно. Адже досить часто разом проживають не тільки батьки й малолітні (неповнолітні) діти, але й діти, у яких є свої сім’ї, однак в силу матеріального становища вони не можуть придбати (взяти в найм) житло для роздільного проживання.
Батьки й діти можуть володіти майном на праві спільної часткової власності. Підставою для цього може бути прийняття ними спадщини за заповітом. Малолітня дитина може мати право спільної сумісної власності щодо приватизованої квартири. Членом сім’ї, а, отже, і співвласником може бути й дитина (ст. 368 ЦК). Майнові права можуть здійснюватися дитиною самостійно, відповідно до обсягу її цивільної дієздатності, і її батьками, опікунами, усиновлювачами й іншими законними представниками.
14. Аліментні обов’язки батьків стосовно дітей. Порядок стягнення аліментів, розмір, участь батьків у додаткових витратах на дитину. Ведення адвокатом справ, які виникають із спорів про стягнення аліментів на неповнолітніх і повнолітніх непрацездатних дітей
Аліментні зобов’язання батьків і дітей є аліментними зобов’язаннями першої черги. Обов’язок виплати аліментів на дітей несуть як повнолітні, так і неповнолітні батьки. Обов’язки батьків по утриманню дітей є рівними (ст. 141 СК). За наявності підстав, передбачених законодавством, суд може позбавити батька, матір дитини чи обох батьків батьківських прав, однак це не звільняє батьків від обов’язку утримувати дитину.
Сімейне законодавство України встановлює три види зобов’язань батьків щодо своїх дітей:
Зобов’язання утримання неповнолітніх дітей виникає за наявності сукупності таких умов: родинного зв’язку між батьками й дитиною; неповноліття дитини; відсутність підстав для звільнення батьків від сплати аліментів, за винятком обставин, передбачених ст. 188. Підстава для звільнення батьків від сплати аліментів передбачена ч. 1 ст. 190 СК.
виникає за наявності сукупності таких умов: родинного зв’язку між батьками й дитиною; неповноліття дитини; відсутність підстав для звільнення батьків від сплати аліментів, за винятком обставин, передбачених ст. 188. Підстава для звільнення батьків від сплати аліментів передбачена ч. 1 ст. 190 СК.
Зобов’язання батьків утримувати непрацездатних повнолітніх дітей виникає за сукупності таких юридичних фактів: родинний зв’язок між батьками і дитиною; повноліття дитини; непрацездатність дитини; нужденність (потреба матеріальної допомоги) дитини; можливість батьків надавати матеріальну допомогу (ст. 198 СК). Сімейний кодекс вперше передбачає збереження права на аліменти за повнолітньою працездатною дитиною, яка продовжує навчання й не може самостійно забезпечити себе необхідними засобами існування, до досягнення 23-річного віку (ст. 199 СК).
виникає за сукупності таких юридичних фактів: родинний зв’язок між батьками і дитиною; повноліття дитини; непрацездатність дитини; нужденність (потреба матеріальної допомоги) дитини; можливість батьків надавати матеріальну допомогу (ст. 198 СК). Сімейний кодекс вперше передбачає збереження права на аліменти за повнолітньою працездатною дитиною, яка продовжує навчання й не може самостійно забезпечити себе необхідними засобами існування, до досягнення 23-річного віку (ст. 199 СК).
Зобов’язання батьків брати участь у додаткових витратах на утримання дітей може бути зумовлене особливими обставинами (ст. 185 СК). Сума компенсації додаткових витрат може сплачуватися разово або періодично. Додаткові витрати можуть фінансуватися наперед (ч.2 ст. 185 СК). Укладення одним із батьків договору про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно не звільняє від обов’язку брати участь у додаткових витратах на дитину (ч. 3 ст. 190 СК).
може бути зумовлене особливими обставинами (ст. 185 СК). Сума компенсації додаткових витрат може сплачуватися разово або періодично. Додаткові витрати можуть фінансуватися наперед (ч.2 ст. 185 СК). Укладення одним із батьків договору про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно не звільняє від обов’язку брати участь у додаткових витратах на дитину (ч. 3 ст. 190 СК).
Батьки можуть виконувати свій обов’язок по сплаті аліментів добровільно (ст. 189 і ч. 2 ст. 109 СК) і примусово (на підставі судового рішення). Розмір аліментів може бути визначений або в частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини й (або) у твердій грошовій сумі. Аліменти присуджуються з дня подання позовної заяви до суду.
Відносини, які виникають у сім’ї між батьками й дітьми, передбачають взаємність і добровільність. Якщо діти не погоджуються добровільно надавати допомогу й матеріальну підтримку своїм батькам, то законодавець зобов’язує повнолітніх дітей утримувати батьків, які є непрацездатними й потребують матеріальної допомоги. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. роз’яснено, що обов’язок повнолітніх дочки, сина утримувати своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК), не є абсолютним. Визначаючи розмір аліментів на непрацездатних батьків, слід враховувати можливість отримання ними матеріальної допомоги від інших дітей, до яких не пред’явлено позову про стягнення аліментів, а також від дружини, чоловіка і своїх батьків (ч. 2 ст. 205 СК).
Беручи до уваги положення ст. 182 СК про обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів, справи про стягнення аліментів на дітей із легких перетворилися на доволі складні. Адвокат має допомогти позивачеві в зборі необхідних документів і у визначенні адекватного розміру аліментів, на які претендує позивач.
Адвокат на боці відповідача має потурбуватися про докази, які засвідчують високий рівень матеріального забезпечення дитини, хворобу відповідача, наявність у нього інших осіб, яких він, за законом, також зобов’язаний утримувати. Якщо йдеться про стягнення аліментів повнолітній дитині, яка продовжує навчання, адвокат на боці позивача має докласти зусиль до спростування аргументів відповідача, що син чи дочка мають самі піклуватися про забезпечення можливості навчання, працюючи в другій половині дня чи у вихідні. Адвокат на боці відповідача може зібрати докази несумлінного навчання, аморальної поведінки, у тому числі вживання наркотиків чи зловживання алкоголем сином або донькою.
15. Усиновлення: поняття, порядок оформлення усиновлення. Особи, які можуть стати усиновителями, правові наслідки усиновлення. Усиновлення дітей громадян України іноземними громадянами. Допомога адвоката
Усиновлення – це акт, породжений рішенням суду, який полягає в прийнятті усиновлювачем особи у свою сім’ю на правах сина чи дочки. СК встановлює особливі правила усиновлення: дитини, яку не забрали з пологового будинку (ч. 1 ст. 209 СК); дитини, яку було знайдено (ч. 2 ст. 209 СК); усиновлення братів і сестер (ч. 1 ст. 230 СК); повнолітньої особи (ч. 2 ст. 208 СК). Процедура усиновлення регулюється ст. 251-255 ЦПК України. Необхідними умовами усиновлення є згода всіх передбачених законом осіб: самої дитини чи повнолітньої особи, яка усиновлюються (ст. 218 СК), батьків дитини або осіб, які замінюють батьків (ст. 217 СК), дружини (чоловіка) усиновлювача.
– це акт, породжений рішенням суду, який полягає в прийнятті усиновлювачем особи у свою сім’ю на правах сина чи дочки. СК встановлює особливі правила усиновлення: дитини, яку не забрали з пологового будинку (ч. 1 ст. 209 СК); дитини, яку було знайдено (ч. 2 ст. 209 СК); усиновлення братів і сестер (ч. 1 ст. 230 СК); повнолітньої особи (ч. 2 ст. 208 СК). Процедура усиновлення регулюється ст. 251-255 ЦПК України. Необхідними умовами усиновлення є згода всіх передбачених законом осіб: самої дитини чи повнолітньої особи, яка усиновлюються (ст. 218 СК), батьків дитини або осіб, які замінюють батьків (ст. 217 СК), дружини (чоловіка) усиновлювача.
Сімейне законодавство називає лише декілька випадків, коли усиновлення може бути здійснене без згоди батьків: якщо вони невідомі; визнані безвісно відсутніми; визнані недієздатними; позбавлені батьківських прав (ст. 219 СК). Для усиновлення дитини, позбавленої батьківського піклування, необхідно одержати згоду її опікуна або піклувальника (ст. 221 СК), закладу охорони здоров’я або навчального закладу, у якому перебуває дитина (ст. 222 СК).
Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов’язковою участю заявника, органу опіки й піклування, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров’я усвідомлює факт усиновлення. Перелік обставин, які мають істотне значення і які обов’язково мають бути враховані судом при ухваленні рішення про усиновлення, визначено ст. 224 СК.
У процесі усиновлення можуть бути виконані спеціальні дії, спрямовані на збереження таємниці усиновлення (ч. 1 ст. 229 СК, ст.ст. 228, 230, 231 СК, ч. 3 ст. 254 ЦПК). За розголошення таємниці усиновлення передбачено кримінальну відповідальність (ст. 168 КК). Особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею 14 років на одержання інформації про своє усиновлення (ч. 3 ст. 226 СК).
Кодекс встановлює вимоги, яким має відповідати особа, яка бажає усиновити дитину. Ст. 212 СК визначає перелік осіб, які не можуть бути усиновлювачами. Якщо особи, які не перебувають у шлюбі між собою, проживають однією сім’єю, суд може ухвалити рішення про усиновлення ними дитини (ч. 4 ст. 211 СК). Якщо дитина має лише матір (батька), вона не може бути усиновлена чоловіком (жінкою), із яким її мати (батько) не перебуває у шлюбі. Якщо такі особи проживають однією сім’єю, суд може ухвалити рішення про усиновлення ними дитини (ч. 5 ст. 211 СК).
З моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові й майнові права й обов’язки між особою, яка усиновлена, усиновлювачем і його родичами за походженням (ч. 3 ст. 232 СК). За певних умов СК (ч. 2 ст. 232) допускає «неповне усиновлення».
Усиновлення дітей громадян України іноземними громадянами. Джерелами регулювання цього питання є акти внутрішнього законодавства України (ст. 283-287 СК, ст. 251-255 ЦПК, ст. 69 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005, Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей затверджений Постановою КМ України від 08 жовтня 2008 р.) і міжнародні акти, ратифіковані Україною (Декларація прав дитини 1959 р., Конвенція про права дитини 1989 р., Декларація про соціальні й правові принципи захисту й благополуччя дітей, особливо при передачі на виховання і їх усиновленні на національному й міжнародному рівнях 1986 р., Європейська конвенція «Про усиновлення дітей (переглянута)» від 27 листопада 2008 р.). Усиновлення іноземцями дитини, яка є громадянином України й проживає на її території, здійснюється в декілька етапів.
Джерелами регулювання цього питання є акти внутрішнього законодавства України (ст. 283-287 СК, ст. 251-255 ЦПК, ст. 69 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005, Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей затверджений Постановою КМ України від 08 жовтня 2008 р.) і міжнародні акти, ратифіковані Україною (Декларація прав дитини 1959 р., Конвенція про права дитини 1989 р., Декларація про соціальні й правові принципи захисту й благополуччя дітей, особливо при передачі на виховання і їх усиновленні на національному й міжнародному рівнях 1986 р., Європейська конвенція «Про усиновлення дітей (переглянута)» від 27 листопада 2008 р.). Усиновлення іноземцями дитини, яка є громадянином України й проживає на її території, здійснюється в декілька етапів.
Прийнявши доручення на ведення справи про усиновлення, адвокат має уважно вивчити умови життя й виховання дитини, взаємовідносини між нею й потенційними усиновлювачами. На стадії підготовки справи про усиновлення до розгляду в суді адвокат має допомогти своєму клієнтові-заявникові зібрати передбачені законодавством України документи, перевірити, чи було запитано думку дитини (ч. 1 ст. 218 СК). При веденні справи про усиновлення адвокат надає суду докази, що саме його довіритель може створити дитині кращі умови для життя й виховання. У разі відмови суду в усиновленні дитини заявником адвокат може написати апеляційну скаргу.
16. Недійсність усиновлення. Відміна усиновлення. Правові наслідки цих дій
Недійсність усиновлення – наслідок недотримання вимог закону при постановленні судом рішення про усиновлення. Підставою для цього може бути відсутність згоди рідних матері, батька дитини, згоди дитини, подання фіктивних документів, а також фіктивність усиновлення (ст. 236 СК). Усиновлення визнається недійсним не шляхом скасування рішення суду, яким усиновлення було здійснене, а в спеціальному судовому процесі.
– наслідок недотримання вимог закону при постановленні судом рішення про усиновлення. Підставою для цього може бути відсутність згоди рідних матері, батька дитини, згоди дитини, подання фіктивних документів, а також фіктивність усиновлення (ст. 236 СК). Усиновлення визнається недійсним не шляхом скасування рішення суду, яким усиновлення було здійснене, а в спеціальному судовому процесі.
Скасування усиновлення – результат невиконання усиновлювачем своїх батьківських обов’язків. Підставою може бути жорстоке поводження з дитиною, аморальна поведінка, яка може мати негативний вплив на духовний розвиток дитини, тривале спільне непроживання з дитиною й інші обставини, які засвідчують невідповідність усиновлення інтересам усиновленої особи або усиновлювача. Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду й за відсутності в діях усиновлювача протиправної поведінки (п. 2 ч. 1 ст. 238 СК). Справи про скасування усиновлення, як і справи про визнання усиновлення недійсним, вирішуються в порядку позовного провадження з обов’язковою участю органу опіки й піклування (ч. 4 ст. 19 СК).
– результат невиконання усиновлювачем своїх батьківських обов’язків. Підставою може бути жорстоке поводження з дитиною, аморальна поведінка, яка може мати негативний вплив на духовний розвиток дитини, тривале спільне непроживання з дитиною й інші обставини, які засвідчують невідповідність усиновлення інтересам усиновленої особи або усиновлювача. Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду й за відсутності в діях усиновлювача протиправної поведінки (п. 2 ч. 1 ст. 238 СК). Справи про скасування усиновлення, як і справи про визнання усиновлення недійсним, вирішуються в порядку позовного провадження з обов’язковою участю органу опіки й піклування (ч. 4 ст. 19 СК).
Вітчизняне законодавство не встановлює строку позовної давності для вимог про скасування усиновлення. Скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття (ч. 2 ст. 238 СК), виняток можливий, якщо протиправна поведінка усиновленого або усиновлювача загрожує життю, здоров’ю усиновлювача, усиновленого чи інших членів сім’ї.
Рішення суду про скасування усиновлення не має зворотної сили й із моменту набрання чинності припиняє права й обов’язки, які виникли у зв’язку з усиновленням між дитиною й усиновлювачем і його родичами. Дитина може бути передана, за бажанням батьків або інших родичів, їм, а якщо це неможливо, – органові опіки й піклування (ч. 3 ст. 239 СК). Якщо усиновлення скасовано на тій підставі, що воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання й після скасування усиновлення дитина не повертається батькам, то за нею зберігається право на проживання в житловому приміщенні, у якому вона проживала після усиновлення (ч. 4 ст. 239 СК). У разі скасування усиновлення деякі права усиновленої дитини й обов’язки усиновлювача можуть бути збережені за рішенням суду.
Після набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення, як і після набрання чинності рішенням суду про визнання усиновлення недійсним, суд у місячний строк зобов’язаний надіслати копію рішення державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини, який на підставі рішення суду про скасування усиновлення або визнання його недійсним вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини. Альтернативою скасування усиновлення є позбавлення усиновлювача батьківських прав (ст. 242 СК).
17. Опіка і піклування над дітьми. Діти, над якими встановлюється опіка й піклування. Порядок оформлення опіки й піклування. Правова допомога в таких справах
Опіка й піклування є інститутом цивільного права. ЦК регулює загальні питання опіки й піклування: завдання опіки й піклування (ст. 55), коло фізичних осіб, над якими встановлюється опіка чи піклування (ст. 58, 59), порядок встановлення опіки й піклування (ст. 60-62), призначення опікуна (піклувальника), їхні права й обов’язки (ст. 63-74), припинення опіки й піклування (ст. 75-77). Положення СК відображають специфіку опіки й піклування, які встановлюються над неповнолітніми особами. У СК визначено загальні засади участі органу опіки й піклування в захисті сімейних прав і інтересів (ст. 19), встановлено систему органів, на які покладається безпосереднє ведення справ про опіку й піклування (ст. 215), закріплено норми про опіку й піклування над дітьми як правову форму влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування (Глава 19 СК). До відносин опіки й піклування над дітьми, які не врегульовані СК, слід застосовувати норми ЦК (ст. 8, ч. 3 ст. 243, ч. 4 ст. 249, ст. 250, ст. 251).
Орган опіки й піклування контролює умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку чи піклування (ст. 246 СК).
Права й обов’язки опікуна й піклувальника дитини визначено ст. 249 СК. Опікун (піклувальник) повинен проживати разом із підопічним (п. 2 ч. 1 ст. 248 СК і ст. 71 ЖК); дбати про підопічну особу й забезпечити її доглядом; відповідати за поведінку підопічної особи; піклуватися про утримання підопічного (ст. 265, 267, 268, 269 СК); виконувати обов’язки опіки й піклування безоплатно (ч. 5 ст. 249 СК).
Опікуни й піклувальники є законними представниками своїх підопічних. Ст. 70 ЦК забороняє піклувальникам давати підопічним згоду на укладення договорів, у яких піклувальник або його близькі родичі, дружина (чоловік) зацікавлені особисто. Опікун не має права без одержання попереднього дозволу органу опіки й піклування вчиняти певні правочини (ст. 71 ЦК та ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р.).
Опіка й піклування припиняються при передачі дитини батькам чи усиновлювачам (ч. 1 ст. 76 ЦК, ч. 1 ст. 163, ч. 4 ст. 232 СК); після набуття неповнолітнім підопічним повної цивільної дієздатності: після досягнення 18 років (ч.1 ст.34 ЦК), реєстрації неповнолітньою особою шлюбу (ч. 2 ст. 23 СК, ч. 2 ст. 34 ЦК), надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. 35 ЦК); у разі смерті опікуна/піклувальника; за досягнення малолітньою дитиною 14 років встановлена над нею опіка припиняється й особа, яка виконувала обов’язки опікуна, стає піклувальником (ч. 2 ст. 76 ЦК); звільнення опікуна й піклувальника від їхніх повноважень відповідно до ст. 75 ЦК.
Опіка встановлюється над малолітніми особами (дітьми, які не досягли 14 років) і над неповнолітніми особами віком від 14 до 18 років. Опіка й піклування можуть бути встановлені лише над дітьми, які залишилися без батьківського піклування (ч. 1 ст. 243 СК). Відповідно до Закону України «Про охорону дитинства», до категорії таких дітей належать діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням батьків батьківських прав (ст. 164-169 СК), відібранням дитини у батьків без позбавлення батьківських прав (ст. 170 СК), визнанням батьків безвісно відсутніми, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі, перебуванням їх під вартою на час слідства, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки; підкинуті діти; діти, батьки яких невідомі; діти, від яких відмовилися батьки (ст. 143 СК); безпритульні діти.
Особи, яким стало відомо про неповнолітніх дітей, які залишилися без батьківського піклування, зобов’язані повідомити про це органи опіки й піклування за фактичним місцезнаходженням таких осіб. Опіка й піклування над дітьми можуть установлюватися судом або органом опіки й піклування (ст. 60, 61 ЦК, ч. 3 ст. 243 СК). Встановлення опіки й піклування пов’язане з певним строком. До призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування здійснює той орган, який має прийняти рішення про встановлення опіки (піклування). Ч. 4 ст. 63 ЦК, ст. 171 СК і ч. 3 ст. 244 СК передбачають, що, призначаючи опікуна для малолітньої особи й піклувальника для неповнолітньої особи, слід враховувати бажання дитини.
Юридична допомога адвоката може полягати в наданні консультацій про підстави й порядок призначення й припинення опіки й піклування, у складанні відповідних заяв.
Орган опіки й піклування контролює умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку чи піклування (ст. 246 СК).
Права й обов’язки опікуна й піклувальника дитини визначено ст. 249 СК. Опікун (піклувальник) повинен проживати разом із підопічним (п. 2 ч. 1 ст. 248 СК і ст. 71 ЖК); дбати про підопічну особу й забезпечити її доглядом; відповідати за поведінку підопічної особи; піклуватися про утримання підопічного (ст. 265, 267, 268, 269 СК); виконувати обов’язки опіки й піклування безоплатно (ч. 5 ст. 249 СК).
Опікуни й піклувальники є законними представниками своїх підопічних. Ст. 70 ЦК забороняє піклувальникам давати підопічним згоду на укладення договорів, у яких піклувальник або його близькі родичі, дружина (чоловік) зацікавлені особисто. Опікун не має права без одержання попереднього дозволу органу опіки й піклування вчиняти певні правочини (ст. 71 ЦК та ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р.).
Опіка й піклування припиняються при передачі дитини батькам чи усиновлювачам (ч. 1 ст. 76 ЦК, ч. 1 ст. 163, ч. 4 ст. 232 СК); після набуття неповнолітнім підопічним повної цивільної дієздатності: після досягнення 18 років (ч.1 ст.34 ЦК), реєстрації неповнолітньою особою шлюбу (ч. 2 ст. 23 СК, ч. 2 ст. 34 ЦК), надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. 35 ЦК); у разі смерті опікуна/піклувальника; за досягнення малолітньою дитиною 14 років встановлена над нею опіка припиняється й особа, яка виконувала обов’язки опікуна, стає піклувальником (ч. 2 ст. 76 ЦК); звільнення опікуна й піклувальника від їхніх повноважень відповідно до ст. 75 ЦК.
Опіка встановлюється над малолітніми особами (дітьми, які не досягли 14 років) і над неповнолітніми особами віком від 14 до 18 років. Опіка й піклування можуть бути встановлені лише над дітьми, які залишилися без батьківського піклування (ч. 1 ст. 243 СК). Відповідно до Закону України «Про охорону дитинства», до категорії таких дітей належать діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням батьків батьківських прав (ст. 164-169 СК), відібранням дитини у батьків без позбавлення батьківських прав (ст. 170 СК), визнанням батьків безвісно відсутніми, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі, перебуванням їх під вартою на час слідства, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки; підкинуті діти; діти, батьки яких невідомі; діти, від яких відмовилися батьки (ст. 143 СК); безпритульні діти.
Особи, яким стало відомо про неповнолітніх дітей, які залишилися без батьківського піклування, зобов’язані повідомити про це органи опіки й піклування за фактичним місцезнаходженням таких осіб. Опіка й піклування над дітьми можуть установлюватися судом або органом опіки й піклування (ст. 60, 61 ЦК, ч. 3 ст. 243 СК). Встановлення опіки й піклування пов’язане з певним строком. До призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування здійснює той орган, який має прийняти рішення про встановлення опіки (піклування). Ч. 4 ст. 63 ЦК, ст. 171 СК і ч. 3 ст. 244 СК передбачають, що, призначаючи опікуна для малолітньої особи й піклувальника для неповнолітньої особи, слід враховувати бажання дитини.
Юридична допомога адвоката може полягати в наданні консультацій про підстави й порядок призначення й припинення опіки й піклування, у складанні відповідних заяв.
18. Патронат над дітьми
Патронат – одна з альтернативних форм виховання дитини, яка залишилася без батьківського піклування, до досягнення нею повноліття. Інститут патронату було впроваджено постановою ЦВК і РНК РСФРР 1926 р. «Про порядок і умови передання вихованців дитячих будинків у селянські сім’ї».
Правовою основою патронату є договір про патронат, який укладається між патронатним вихователем і органом опіки й піклування (гл. 20 СК). На передачу дитини в сім’ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку, що може її висловити (ст. 12 Конвенції ООН про права дитини, ст. 171, 253 СК). Патронатним вихователем, як і опікуном, може бути лише повнолітня дієздатна особа, інтереси якої не суперечать інтересам дитини.
За договором про патронат, патронатний вихователь отримує плату за надані послуги. Якщо проаналізувати такий договір, то можна дійти висновку, що патронатний вихователь бере на себе обов’язок по вихованню, який частково включає й навчання дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, створення належних житлово-побутових й інших умов для розвитку й соціалізації цієї дитини. Договір про патронат є строковим, він діє, за загальним правилом, до досягнення дитиною повноліття (18 років). На відміну від такої форми влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, як прийомна сім’я, договір про патронат автоматично не продовжується, якщо дитина навчається в навчальному закладі 1–4 рівня акредитації до досягнення нею 23 років або завершення навчання.
Основні обов’язки патронатного вихователя – виховувати дитину у своїй сім’ї, забезпечити її житлом, одягом, харчуванням, створити дитині умови для навчання, фізичного й духовного розвитку, захищати права й інтереси дитини. На відміну від опікуна, патронатний вихователь виконує свої обов’язки платно.
Ч. 1 ст. 256 СК передбачає можливість відмови від договору про патронат вихователя або дитини, яка досягла 14 років, без зазначення причин. Незалежно від того, яка зі сторін договору ініціювала його припинення, до призначення дитині нового вихователя або передання дитини іншій особі, навчальному закладові, закладові охорони здоров’я або соціального захисту патронатний вихователь зобов’язаний піклуватися про дитину.
Договір про патронат може бути розірваний за взаємною згодою сторін або за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов’язків або якщо між ним і дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов’язків за договором (ч. 2 ст. 256 СК).
Через відсутність фінансування патронат практично не застосовується. Включення до СК Глави 20-1 «Прийомна сім’я» і Глави 20-2 «Дитячий будинок сімейного типу», як прогнозується, зведе нанівець значення інституту патронату
19. Особисті немайнові права й обов’язки інших членів сім’ї й родичів. Допомога адвокатів і вирішення спорів про участь діда, баби, прабаби й прадіда, братів і сестер, мачухи, вітчима у вихованні дитини
СК сприяє зміцненню сімейних і родинних відносин. Норми, спрямовані на регулювання особистих немайнових прав і обов’язків цих членів сім’ї й родичів, регламентовано гл. 21 СК. Ч. 4 ст. 259 СК підтверджує природне право повнолітніх братів і сестер брати участь у вихованні своїх неповнолітніх братів і сестер, незалежно від місця їх проживання.
Відповідними правами й обов’язками закон наділяє рідних братів і сестер, серед яких повнорідні (брат і сестра, які мають спільних батька і матір) і неповнорідні (єдинокровні, що мають спільного батька, але різних матерів; єдиноутробні (мають спільну матір, але різних батьків). Особистим немайновим правом як право на спілкування закон наділяє лише рідних братів і сестер, тобто двоюрідні брати й сестри такого права не набувають, оскільки, згідно з ч. 4 ст. 2 СК України, вони не є учасниками сімейних відносин.
Брати й сестри, зокрема ті, які не проживають разом, мають право на спілкування. Із положення цієї норми випливає, що досить часто трапляються випадки роздільного проживання братів і сестер внаслідок припинення шлюбних відносин між батьками чи з інших причин, а тому закріплення цього права сприятиме законним інтересам його носіїв.
Положення СК покладають юридичний обов’язок на матір, батька, бабу, діда чи інших осіб, із якими проживають неповнолітні брати й сестри, сприяти їхньому спілкуванню. Виходячи з цього, зобов’язанні особи повинні зробити все можливе для створення всіх належних умов для спілкування братів і сестер. Більше того, вони зобов’язані повідомити своїх вихованців про наявність у них брата, сестри й допомогти їх розшукати.
Законодавець разом із правом на спілкування братів і сестер наділяє повнолітнього брата, сестру правом брати участь у вихованні своїх неповнолітніх братів і сестер, незалежного від місця їх проживання. Це свідчить про прагнення законодавця захисти родинні відносини й сприяти дитині в одержанні виховання не лише від батьків, діда й баби, але й від дієздатного брата, сестри, до думки і поради якого неповнолітня особа може прислухатись навіть краще, ніж до повчання матері чи батька.
У разі порушення цього права особа може звернутися до органу опіки й піклування й суду за його поновленням. Це випливає із загальних положень сімейного законодавства.
Сімейний кодекс вперше на рівні законодавчого акту визнав за мачухою й вітчимом право на виховання пасинка й падчерки, які з ними проживають (ст. 260 СК). Прийняття чужої дитини у свою сім’ю передбачає надання дитині статусу члена сім’ї; наділення фактичного вихователя дитини відповідними права й обов’язками (ст. 261, 249, 262 СК). Дід, баба, повнолітні брати й сестри, мачуха й вітчим, фактичний вихователь дитини наділені правами процесуального представництва відповідно щодо онуків, неповнолітніх братів і сестер, пасинка й падчерки, дитини, яка виховується в сім’ї фактичного вихователя.
Особисті немайнові права діда, баби, повнолітніх братів і сестер, мачухи й вітчима, фактичних вихователів дитини є «зворотними» (ст. 264 СК). Дід, баба, повнолітні брат і сестра, мачуха й вітчим мають право звернутися до суду з позовом про передачу дитини на їхнє виховання, якщо мати чи батько дитини неналежно ставляться до виконання своїх обов’язків, або з позовом про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною й у її вихованні, якщо особи, із якими дитина проживає, чинять такі перешкоди. Для задоволення позову адвокат має допомогти позивачеві зібрати відповідні докази, просити суд призначити психологічну експертизу, заслухати думку самої дитини, якщо вона за віком і станом здоров’я може її висловити.
20. Обов’язки утримувати інших членів сім’ї й родичів. Розмір аліментів, які стягуються з інших членів сім’ї й родичів, строки їх стягнення. Правова допомога
Обов’язок утримання покладається на інших членів сім’ї й родичів у тому разі, коли неможливо одержати аліменти від осіб, які зобов’язані їх сплачувати в першу чергу. Тому аліментні зобов’язання за участю інших членів сім’ї й родичів називаються додатковими, або субсидіарними. Залежно від суб’єктного складу, ці аліментні зобов’язання поділяються на декілька груп: 1) між бабою, дідом і онуками (ст.ст. 265, 266 СК); 2) між братами й сестрами (ст. 267 СК); 3) між мачухою, вітчимом, падчеркою й пасинком (ст.ст. 268, 270 СК); 4) між дитиною й особою, у сім’ї якої вона виховувалася (ст.ст. 269, 271 СК).
Визначення розміру аліментів, які стягуються з інших членів сім’ї й родичів має багато спільного з правилами аліментування дітей і подружжя. Ст. 272 СК України містить правило визначення розміру аліментів, які стягуються з інших членів сім’ї й родичів на дітей і непрацездатних повнолітніх осіб, які потребують матеріальної допомоги, у частці від заробітку (доходу) або у твердій грошовій сумі. За такого формулювання стягнення аліментів одночасно і в частці від заробітку (доходу), і в твердій грошовій сумі не передбачається. При цьому, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає відповідній індексації. Частка заробітку (доходу), яка буде стягуватися з інших членів сім’ї й родичів як аліменти на дітей і непрацездатних повнолітніх осіб, які потребують матеріальної допомоги, визначається судом.
При визначенні розміру аліментів суд бере до уваги матеріальний і сімейний стан платника й одержувача аліментів.
Коло аліментнозобов’язаних осіб другої черги є досить широким, тому можлива ситуація, коли одна особа вправі претендувати на одержання аліментів від декількох членів родини одночасно. Вихідним пунктом у вирішенні питання визначення розміру аліментів у такому випадку є встановлення загального розміру аліментів, необхідного для утримання особи, управомоченої на їх одержання. Розрахована в такий спосіб сума аліментів розподіляється між усіма аліментнозобов’язаними особами в залежності від їх матеріального й сімейного стану. При цьому слід наголосити, що закон не згадує про рівність членів родини в розподілі тягаря сплати аліментів. Тому вирішальне значення при визначенні величини стягуваних аліментів має не кількість аліментнозобов’язаних осіб, а матеріальний і сімейний стан кожного з них. Слід враховувати, що формулювання частини другої ст. 272 було змінено Законом «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо збільшення розміру аліментів на дітей» від 22.09.2005. Згідно з цими змінами, сукупний розмір аліментів, який підлягає стягненню, не може бути меншим ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Допомога адвоката у справах про стягнення аліментів з інших членів сім’ї й родичів може полягати в забезпеченні принципу рівномірного розподілу аліментних зобов’язань між членами сім’ї й дотримання ч. 2 ст. 272 СК. Адвокат, який представляє особу, до якої подано позов про стягнення аліментів, повинен обмежити її від того, щоб весь тягар аліментування було покладено лише на неї, тоді як інші члени сім’ї від нього звільняються. Непростим є питання, яким чином визначити розмір аліментів, які мають сплачувати аліментнозобов’язані особи другої черги.
Адвокат також має пам’ятати, що встановлений главою 22 СК перелік субсидіарних аліментних зобов’язань є вичерпним. Адвокат повинен пояснити, що така особа може взяти на себе обов’язок утримання за добровільною угодою з тією людиною, яка потребує матеріальної допомоги, однак цей обов’язок слід розглядати вже як елемент зобов’язання, яке випливає з договору дарування, ренти, довічного утримання чи іншого договору, який прямо не передбачений ЦК.
21. Застосування законів іноземних держав і міжнародних договорів в Україні
Відповідно до ст. 13 СК, частиною національного сімейного законодавства України вважаються міжнародні договори, які регулюють сімейні відносини, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Фактично ця норма відтворює положення ст. 9 Конституції України, відповідно до якої чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Міжнародним договором вважається договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах. Міжнародний договір може мати різні назви — договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо. Незалежно від назви, такий документ буде мати статус міжнародного договору.
Порядок укладення, виконання й припинення міжнародних договорів України встановлюється Законом України «Про міжнародні договори України». Відповідно до положень ст. 9 цього Закону, міжнародні договори підлягають ратифікації, яка здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору. Закон про ратифікацію приймається Верховною Радою України.
У разі невідповідності окремих положень Сімейного кодексу України або інших актів сімейного законодавства правилам міжнародного договору застосовуються правила відповідного міжнародного договору України. Тобто міжнародні договори України мають пріоритет перед національним законодавством. Але до сімейних відносин не можуть бути застосовані міжнародні договори, якщо вони суперечать Конституції України (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).
До основних міжнародних договорів, яким має відповідати сімейне законодавство України, можна віднести Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 р.; Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 р. та ін. Особливо слід виділити такий міжнародний договір України, як Конвенція країн-учасниць СНД про правову допомогу в правових відносинах по цивільних, сімейних і кримінальних справах. В Україні діє Конвенція, прийнята 22 січня 1993 р. Після ратифікації Верховною Радою України буде діяти Конвенція від 7 жовтня 2002 р. (додатково з цього приводу див. лист Міністерства юстиції України від 21.01.2006 р. № 26-53/7).
22. Застосування Сімейного кодексу України до іноземців і осіб без громадянства
Законодавство України визначає декілька підстав для зміни прізвища, імені й по батькові. Зміна прізвища може відбутися як наслідок реєстрації шлюбу; розірвання шлюбу; недійсності шлюбу; зміни прізвища обома батьками дитини чи одним із них; усиновлення дитини чи повнолітньої особи. Відповідно до ст. 35 СК і п. 4.26 Правил реєстрації актів цивільного стану, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. (зміни й доповнення було внесено наказом Міністерства юстиції від 17 січня 2003 р.), наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя, або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами, або приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої.
Особа, яка змінила своє прізвище у зв’язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище (ст. 113 СК). Особа, яка у зв’язку з реєстрацією недійсного шлюбу змінила своє прізвище, вважається такою, що іменується цим прізвищем без достатньої правової підстави (ч. 5 ст. 45 СК). Особа, яка не знала й не могла знати про перешкоди для реєстрації шлюбу, має право на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу (ст. 46 СК).
Підставою зміни прізвища дитини може бути зміна прізвища її батьками. Оскільки зміна прізвища дитини допускається лише в її інтересах, необхідно враховувати бажання й згоду самої дитини. Якщо дитині виповнилося 7 років, зміна прізвища може відбутися лише за її згодою (ст. 148 СК). У ч. 4 ст. 62 КпШС було закріплено, що того з батьків, прізвище якого носить дитина, повідомляють про порушення клопотання про зміну прізвища, а ст. 148 СК не місить прямих вказівок із цього приводу.
Присвоєння дитині по батькові підтверджує наявність правового зв’язку між дитино й особою, записаною як її батько. Тому зміна по батькові може відбуватися лише у двох випадках: якщо змінено ім’я батька дитини або якщо батьком дитини записано іншу особу. Відповідно до ст. 149 СК, така зміна щодо дитини, якій виповнилося 7 років, можлива лише за її згодою.
Керуючись положеннями ч. 1 і ч. 2 ст. 295 ЦК, батьки мають право змінити прізвище дитини лише до досягнення дитиною 14 років. По досягненні цього віку питання зміни прізвища може бути ініційоване лише самою дитиною в порядку, встановленому Положенням про порядок розгляду клопотань про зміну громадянами України прізвища, імені й по батькові, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України 1993 р. Слід вказати на певну невідповідність зміст норм ЦК і згаданого підзаконного акту. Згідно з Положенням, зміна прізвищ, імен і по батькові громадянами України дозволяється після досягнення ними 16-річного віку. Статтею 295 ЦК встановлено, що змінити своє прізвище й ім’я має право фізична особа, яка досягла 14 років, за згодою батьків, одного з батьків, із ким вона проживає, чи піклувальника. При вирішенні цієї колізії між правовими актами необхідно керуватися правилом ч. 4 ст. 4 ЦК.
Однією з передбачених законодавством підстав зміни прізвища, імені й по батькові є усиновлення (ст. 231). Зміна прізвища, імені й по батькові усиновленої особи може бути одним із правових наслідків визнання усиновлення недійсним чи скасування усиновлення. У разі визнання усиновлення недійсним або в разі скасування усиновлення прізвище, ім’я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення, можуть бути відновлені; за своїм бажанням вона має право надалі іменуватися прізвищем, іменем і по батькові, які вона одержала у зв’язку з усиновленням (ч. 5 ст. 237 СК та ч. 5 ст. 239 СК).
Встановлення над дитиною опіки чи піклування, передача її на виховання патронатному вихователю, у прийомну сім’ю чи до дитячого будинку сімейного типу не є підставою для зміни її прізвища та імені.
Допомога адвоката у вирішенні особою питання про зміну прізвища, імені й по батькові полягає, насамперед, у роз’ясненні чинного законодавства.
Особливості застосування Сімейного кодексу України до іноземців і осіб без громадянства встановлені лише Розділом 6 СК і Законом України «Про міжнародне приватне право».
Позиція законодавця зводиться до регулювання лише найбільш важливих питань сімейних відносин за участю іноземного елемента. Аналізуючи систематизацію норм у згаданому розділі СК України, їх можна звести до переліку норм усиновлення, починаючи зі ст. 282 по ст. 287 СК
Відповідно до Ст. 282 СК, усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або в дипломатичному представництві України.
Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері усиновлення й захисту прав дітей.
Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері усиновлення й захисту прав дітей.
Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах, встановлених главою 18 СК.
Дитина, яка є громадянином України, може бути усиновлена іноземцем, якщо вона перебуває не менше одного року на обліку в центральному органі виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері усиновлення й захисту прав дітей, і досягла п’яти років.
Усиновлення може бути здійснено до закінчення зазначеного строку, а також до досягнення дитиною п’яти років у випадках, передбачених ч. 2 ст. 283.
Дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти на виховання до себе в сім’ю.
Переважне право на усиновлення дитини-громадянина України мають іноземці, які є: 1)родичами дитини; 2)громадянами держав, із якими Україна уклала договір про надання правової допомоги. На усиновлення дитини іноземцем потрібна згода центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері усиновлення й захисту прав дітей. Усиновлення іноземцями провадиться за умови забезпечення дитині прав у обсязі не меншому, ніж це встановлено законами України. Усиновлена дитина має право на збереження своєї національної ідентичності, відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів. Усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, здійснюється громадянами України або іноземцями, які проживають в Україні, на загальних підставах (ст. 284 СК).
Сімейним кодексом передбачені обмеження права іноземця на таємницю усиновлення дитини, яка є громадянином України:
- за відсутності договору про надання правової допомоги між Україною й державою громадянина усиновлювача, якщо в тій державі усиновлення не є таємним
- усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, із якою Україна не має договору про надання правової допомоги, і якщо ця особа в Україні постійно не проживає, не є таємним.
Питання усиновлення в Україні іноземцем дитини, яка є іноземцем або особою без громадянства, регулюються ст. 286 СК.
Комментариев нет:
Отправить комментарий