Стаття 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод
1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертноговироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.
2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:
а) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;
б) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;
в) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.
Стаття 1 Протоколу №6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари
Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.
Стаття 2 Протоколу №6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари
Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або невідворотної загрози війни; таке покарання застосовується лише у випадках, передбачених цим законодавством і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього законодавства.
РІШЕННЯ
Справа "Арская проти України"
(Заява N 45076/05)
Страсбург, 05 грудня 2013 року
ОСТАТОЧНЕ
05 лютого 2014 року
05 лютого 2014 року
Офіційний переклад.
Це рішення стало остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати
редакційним виправленням.
У справі "Арская проти України"
Європейський суд з прав людини (п'ята секція),
засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Марк Віллігер, Голова,
Ангеліка Нуссбергер,
Боштьян М. Зупанчіч,
Енн Пауер-Форд,
Ганна Юдківська,
Хелена Єдерблом,
Алеш Пейхал, судді,
та Клаудія Вестердік, Секретар секції,
Ангеліка Нуссбергер,
Боштьян М. Зупанчіч,
Енн Пауер-Форд,
Ганна Юдківська,
Хелена Єдерблом,
Алеш Пейхал, судді,
та Клаудія Вестердік, Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 12
листопада 2013 року постановляє таке рішення, що було ухвалене у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу розпочато за заявою (N
45076/05), яку 17 жовтня 2005 року подала до Суду проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України та Росії пані Любов
Миколаївна Арская (далі - заявниця).
2. Уряд України (далі - Уряд) представляв
його Уповноважений, п. Назар Кульчицький.
3. Заявниця скаржилася за статтею 2 Конвенції на те, що її син не був
пролікований належним чином у лікарні і що розслідування його смерті не було
ефективним.
4. Рішенням від 04 жовтня 2011 року Суд
долучив заперечення Уряду щодо прийнятності заяви до розгляду справи по суті та
оголосив заяву прийнятною. Листом від 14 листопада 2011 року Уряд Російської
Федерації повідомив Суд, що на цьому етапі він не бажає скористатись своїм
правом відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції
брати участь у розгляді Судом цієї справи.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявниця народилась у 1937 році і
проживає у м. Москві.
A. Госпіталізація сина заявниці
6. 22 березня 2001 року сина заявниці, С.,
якому було сорок два роки, доставили каретою швидкої допомоги в пульмонологічне
відділення Сімферопольського протитуберкульозного диспансеру і госпіталізували
з діагнозами: лівостороння пневмонія; туберкульоз лівої легені; кровохаркання і
легенева недостатність.
7. Вранці 23 березня 2001 року лікарі
відзначили, серед іншого, що С. був в ейфорії, поводився неадекватно і
скаржився на запаморочення. Того ж дня С. було зроблено рентген. Стан здоров'я
С. характеризувався як важкий. Йому було прописано антибактеріальні, кровозгортаючі
та детоксикаційні ліки.
8. 25 березня 2001 року лікуючий лікар
зазначив, що стан здоров'я С. покращився.
9. 26 березня 2001 року С. було зроблено
рентген і запропоновано бронхоскопію, яка дозволила б встановити точний діагноз
і локалізувати джерело кровотечі, від якої він страждав. Лікарі відзначили, що
С. відмовився від процедури. Крім того, вони оцінили стан С. як серйозний.
Згідно із записами в медичній картці заявникові була роз'яснена необхідність
проходження бронхоскопії.
10. 27 березня 2001 року С. надалі
перебував у важкому стані. Лікарі відзначили, що С. був схвильований і страждав
від зорових галюцинацій. Психіатр, запрошений медичним персоналом, відзначив,
що С. відмовився з ним розмовляти.
11. 28 березня 2001 року лікарі
відзначили, що С. здавався психологічно й емоційно нестабільним, збудженим і
поводився агресивно по відношенню до медичного персоналу. Вони також
діагностували С. гострий абсцес лівої легені.
12. У той день С. знову відмовився пройти
бронхоскопію, про це було зроблено запис в його історії хвороби. Оскільки
базове лікування не дало необхідного покращення його стану і С. не погодився на
бронхоскопію, він був доставлений в лікарню у відділення торакальної хірургії
для рентгеноскопії і подальшого огляду. С., проте, залишив хірургічне
відділення лікарні. Згідно з медичною карткою лікарі продовжували пояснювати
заявнику необхідність лікування, від якого він відмовився.
13. 29 березня 2001 року стан С. був
оцінений як вкрай важкий. У цей день він написав у своєму особистому щоденнику,
що відмовився від будь-якого хірургічного втручання, оскільки боявся за своє
життя. Він зазначив таке:
"... Я... заявляю, що я проти будь-якого
хірургічного втручання на моєму тілі. [Цей] текст був написаний через [мій]
страх за своє життя..."
14. 30 березня 2001 року лікарі
відзначили, що С. був у важкому стані і відмовлявся приймати внутрішньом'язові
та внутрішньовенні ін'єкції. Торакальний хірург оглянув С. і рекомендував
переконати пацієнта пройти рентгенівське обстеження в хірургічному відділенні з
метою подальшого дренування абсцесу та отримання раніше призначеного лікування.
Хірург кваліфікував стан С. як важкий. Лікарі знову пояснили заявниці, що С.
потребував обстеження та хірургічного лікування.
15. Того ж дня психіатр діагностував С.
соматогенний параноїдальний розлад.
16. Між 31 березня та 03 квітня 2001 року
С. перебував у надзвичайно важкому стані. Лікар зазначив, що С. відмовлявся від
ін'єкцій пеніциліну. Іншу медичну допомогу було надано відповідно до попередніх
приписів.
17. 03 квітня 2001 року С. все ще страждав
від гострого абсцесу лівої легені. Його емоційний та психологічний стан
характеризувалися як вкрай нестійкі. О 15.00 того дня його стан знову
оцінювався як вкрай важкий. О 22:45 С. помер.
18. 04 квітня 2001 року було проведено
розтин тіла С. і підтверджено, що встановлений діагноз збігався з посмертним.
B. Офіційні розслідування щодо злочинної недбалості лікарів
19. 14 червня 2001 року заявниця подала до
органів прокуратури скаргу на те, що медична допомога, надана її синові, була
неналежною, в результаті чого він помер. Прокуратура доручила Міністерству
охорони здоров'я в Автономній Республіці Крим провести внутрішнє розслідування
інциденту.
20. У липні 2001 року внутрішнє
розслідування було завершено і встановлено, що С. помер у результаті зараження
крові і збільшення дихальної та серцево-судинної недостатності, викликаної
гострим абсцесом лівої легені. На думку створеної комісії, С. звернувся за
медичною допомогою із запізненням, коли він уже був серйозно хворий. У ході
обстеження було виявлено такі недоліки з боку лікарів: 22 березня 2001 року не
було складено плану лікування; 23 березня 2001 року лікарі не змогли правильно
оцінити стан здоров'я С.; рентгенівський знімок, зроблений в той же день, було
невірно інтерпретовано; 24 і 25 березня 2001 року нагляд за С. був
незадовільним, а 26 березня 2001 року С. повинен був оглянути фахівець
реанімаційного відділу та забезпечити С. спеціалізованою реанімацією. Тим не
менш, цього не було зроблено, тому що лікарня була зобов'язана дотримуватися
правил Управління охорони здоров'я м. Сімферополя, відповідно до яких
переведення пацієнтів до відділу інтенсивної терапії іншої міської лікарні
здійснюється тільки в двох випадках: (а) якщо пацієнт перебуває у серйозному
інфекційно-токсичному шоці, і (б) якщо пацієнт перебуває в астматичному стані.
Комісія також заявила, що лікування С. було ускладнене його неодноразовими
відмовами від надання згоди на лікування і прийому ліків.
21. Комісія таким чином встановила, що:
(а) головний лікар лікарні має вжити заходів щодо медичного персоналу,
відповідального за виявлені недоліки; (б) начальникові Управління охорони
здоров'я м. Сімферополь слід переглянути правила прийому пацієнтів у
реанімаційне відділення міської лікарні, і (с) для лікарів, що працюють в
місті, слід організувати тематичну конференцію про лікування абсцесу легенів.
22. 11 липня 2001 року головний лікар
лікарні зазначив, що кілька лікарів не змогли об'єктивно оцінити стан здоров'я
С. та надати йому належну медичну допомогу в перші дні його госпіталізації;
згодом, як наслідок, С. неодноразово відмовлявся від медичної допомоги і помер.
У зв'язку з цим головний лікар прийняв рішення винести догану трьом лікарям,
які лікували С. Відповідність ще одного лікаря присвоєному йому
кваліфікаційному класу повинна була оцінити кваліфікаційна комісія.
23. Листом від 13 липня 2001 року
заступник Міністра охорони здоров'я Автономної Республіки Крим повідомив
заявницю, що в період з 22 по 26 березня 2001 року медичний персонал не вжив
відповідних організаційних та процедурних заходів щодо С. Зокрема, 26 березня
2001 року його необхідно було перевести до відділення реанімації для подальшого
лікування, але цього не зробили. Він також додав, що кілька лікарів було притягнуто
до дисциплінарної відповідальності.
24. 29 грудня 2001 року заявниця надіслала
ще одну скаргу до прокуратури, стверджуючи, що лікування С. було невідповідним
і що записи, зроблені лікарями в медичній картці, були невірними. Вона
зазначила, що С. наполіг на лікуванні в лікарні і тільки відмовився від
хірургічних втручань та ін'єкцій пеніциліну. Заявниця також стверджувала, що 03
квітня 2001 року вона вимагала, щоб С. прооперували.
25. 16 січня 2002 року прокуратура
Київського району м. Сімферополя звернулась до Київського районного суду м.
Сімферополя (далі - районний суд) із поданням про відмову в порушенні
кримінальної справи щодо одного з лікарів, Ч., у зв'язку із Законом про амністію.
26. 17 квітня 2002 року районний суд
задовольнив заяву і прийняв відповідне рішення. Заявниця його оскаржила.
27. 13 серпня 2002 року Апеляційний суд
Автономної Республіки Крим скасував рішення від 17 квітня 2002 року. Суд
зазначив таке: районний суд не встановив точну причину смерті сина заявниці,
він не звернув увагу на пункт 2 статті 43 Основ
законодавства України про охорону здоров'я 1992 року, де зазначено, що
відмова пацієнта від лікування не є підставою для ненадання лікування в
екстрених ситуаціях, коли життю пацієнта загрожує реальна небезпека; поведінку
решти медичного персоналу не було розглянуто. Апеляційний суд повернув справу
на додаткову перевірку прокуратурою.
28. 21 травня 2003 року було порушено
кримінальну справу щодо стверджуваної злочинної недбалості лікарів. Було
призначено судово-медичну експертизу.
29. 10 червня 2003 року заявниці було
надано статус потерпілої у кримінальному судочинстві.
30. 30 березня 2004 року судово-медичні
експерти склали висновок за результатами експертизи, встановивши, що під час
госпіталізації С. було поставлено правильний діагноз, і хоча спочатку С. не
було забезпечено найбільш ефективними ліками, огляд та лікування здійснювались
належним чином та своєчасно; стан здоров'я С. погіршився як внаслідок
серйозного хронічного захворювання, що впливало на його легені, так і через
його необґрунтовану відмову від діагностики та лікування. У висновку було
зазначено, що стан С. вимагав хірургічного втручання, в тому числі дренажного
абсцесу порожнини і ендотрахеальної аспірації, а його відмова від призначеного
лікування значною мірою призвела до розвитку запального процесу в легенях.
Експерти дійшли висновку, що між призначеним С. лікуванням в лікарні і його
смертю не було жодного причинно-наслідкового зв'язку, та зазначили, що
національне законодавство вимагає попередньої згоди пацієнта на медичні
процедури, яка передбачає право відмовитись від медичної допомоги.
31. 06 травня 2005 року прокуратура
Київського району м. Сімферополя встановила, що смерть С. була спричинена
серйозною хронічною хворобою легенів, яка потребувала операції. С. було
запропоновано операцію, але він відмовився від неї. Відмова від лікування
погіршила його стан і призвела до його смерті. Звідси випливає, що жодного
причинно-наслідкового зв'язку між поведінкою лікарів і смертю С. не було. Таким
чином, справу було закрито за відсутністю складу злочину. Заявниця оскаржила це
рішення до вищестоящої прокуратури.
32. 11 жовтня 2005 року заступник
прокурора Автономної Республіки Крим скасував постанову від 06 травня 2005
року, зазначивши, що достовірність відомостей, наданих для проведення судової
експертизи, була спірною. Крім того, висновки судово-медичної експертизи
суперечили висновкам внутрішнього розслідування, проведеного працівниками
закладів охорони здоров'я. Таким чином, справу було повернуто для провадження додаткового
розслідування.
33. 03 квітня 2006 року прокуратура
Київського району м. Сімферополя дійшла висновку, що для проведення експертизи
судово-медичним експертам було надано відповідні матеріали і висновки експертів
не суперечили результатам внутрішнього розслідування. Зокрема, недоліки
лікування, встановлені комісією з розслідування, не призвели до летального
наслідку для С., оскільки С. помер в результаті серйозного хронічного
захворювання легенів і потребував операції; проведення такої операції неодноразово
пропонувалось С., але він відмовлявся. Таким чином, було встановлено, що між
поведінкою лікарів та смертю С. не було жодного причинно-наслідкового зв'язку.
Справу було закрито. Заявниця оскаржила це рішення в судах і до прокуратури, що
здійснює нагляд за додержанням законів.
34. 16 червня 2006 року районний суд
залишив у силі постанову від 03 квітня 2006 року. 25 липня 2005 року
Апеляційний суд Автономної Республіки Крим відхилив скаргу заявниці на
постанову районного суду. Заявниця подала до Верховного Суду касаційну скаргу.
35. У вересні 2006 року прокурор
Автономної Республіки Крим скасував постанову від 03 квітня 2006 року як
необґрунтовану і вказав управлінню Залізничної районної прокуратури м.
Сімферополя на необхідність проведення додаткового розслідування. Він зазначив,
серед іншого, що необхідно знайти і вивчити рентгенівські знімки С., допитати
психіатра, який оглядав С., і провести очну ставку між лікарями та заявницею.
36. У листопаді 2006 року заступник
Міністра охорони здоров'я Автономної Республіки Крим повідомив слідчого, що
рентгенівські знімки С., зроблені 23 і 26 березня 2001 року, які вимагала
прокуратура, знайти неможливо. Він зазначив, що термін зберігання таких файлів
закінчився в 2004 році.
37. 30 листопада 2006 року Верховний Суд
відмовив заявниці у задоволенні касаційної скарги на рішення судів нижчих
інстанцій від 16 червня і 25 липня 2006 року, оскільки оспорювана постанова
районної прокуратури від 03 квітня 2006 року вже була скасована вищестоящим
прокурором.
38. 28 грудня 2006 року прокуратура
Залізничного району м. Сімферополя закрила кримінальну справу з тієї причини,
що між поведінкою лікарів та смертю С. не було встановлено
причинно-наслідкового зв'язку. Було зазначено, що С. неодноразово відмовлявся
від запропонованого йому необхідного медичного лікування.
39. 17 травня 2007 року Генеральна
прокуратура скасувала постанову від 28 грудня 2006 року на тій підставі, що
розслідування було неповним. Зазначалось, що не було вирішено питання щодо
суперечностей у медичних доказах та не було допитано кількох свідків. Крім
того, не було розглянуто припущення заявниці, що С. могли вбити з метою
використання його органів для трансплантації.
40. Листом від 02 липня 2007 року
Міністерство охорони здоров'я Автономної Республіки Крим повідомило адвоката
заявниці, що в 2001 році рентгенівські знімки С. було направлено до
прокуратури, в провадженні якої знаходилась справа.
41. 12 липня 2007 року прокуратура
Залізничного району м. Сімферополя закрила кримінальну справу за відсутністю
складу злочину в діях медичного персоналу. Ще раз було зроблено висновок, що С.
неодноразово відмовлявся пройти діагностику і лікування і це значною мірою
сприяло погіршенню його стану і, в кінцевому підсумку, призвело до летального
наслідку. Що стосується зниклих рентгенівських знімків, слідчий, який раніше
розслідував цю справу, пояснив, що він витребував знімки з лікарні, але їх не
знайшли. Що стосується припущення щодо використання органів С., ці твердження
було визнано необґрунтованими, оскільки експерт, який здійснив посмертну
експертизу тіла С., вказав на відсутність характерних зовнішніх ушкоджень на
тілі, і вважалося, що у разі відсутності будь-якого з органів експерт зазначив
би це у звіті аутопсії.
42. 01 серпня 2007 року прокуратура
Автономної Республіки Крим скасувала постанову від 12 липня 2007 року як
необґрунтовану. Було поновлено розслідування і вказано, зокрема, на
необхідність проведення всіх слідчих дій, на які раніше вказала Генеральна
прокуратура, в тому числі допит медичного персоналу щодо психічного стану С. і
його поведінки під час госпіталізації; проведення судово-психіатричної
експертизи з метою встановлення психічного стану С. у відповідний час та вжиття
додаткових заходів з метою розслідування тверджень заявника про можливе
вилучення органів для трансплантації.
43. 14 вересня 2007 року було проведено
посмертну судово-психіатричну експертизу. Експерти встановили, що протягом
свого життя С. не звертався за психіатричною допомогою у зв'язку з яким-небудь
психічним захворюванням. Вони дійшли висновку, що, хоча і спостерігалися ознаки
тимчасового розладу психічної діяльності під час його госпіталізації, С. був у
змозі зрозуміти наслідки своїх дій і його розум в той час був ясним. Вони
додали, що відмова С. від лікування не була обумовлена його психічним станом.
44. 04 жовтня 2007 року районна
прокуратура закрила кримінальну справу за відсутністю в діях медичного
персоналу складу злочину. Було встановлено, що С. відмовився від необхідної
медичної допомоги, яку йому було запропоновано, і це призвело до загострення
його стану та смерті. Його здатність приймати рішення щодо свого лікування була
підтверджена висновками посмертної психіатричної експертизи.
45. 07 листопада 2007 року прокуратура
Автономної Республіки Крим скасувала постанову від 4 жовтня 2007 року і
призначила додаткове розслідування. Слідчому було доручено, серед іншого,
знайти і допитати свідків, які могли б дати покази щодо ставлення медичного
персоналу та С. до призначеного лікування; дослідити достовірність медичних
доказів і повторно допитати заявницю.
46. У період із січня по квітень 2008 року
було проведено додаткову судово-медичну експертизу. 14 квітня 2008 року
експерти підготували висновок, в якому зазначили, що С. було правильно
поставлено діагноз і що медичний персонал обстежив та лікував С. належним
чином. Смерть С. була спричинена серйозним хронічним захворюванням легенів і
його неодноразовими відмовами від відповідного хірургічного лікування, в тому
числі дренажного абсцесу порожнини і ендотрахеальної аспірації. Якби С.
погодився на операцію, результат міг би бути іншим.
47. У травні 2008 року справу було
передано до місцевого відділу міліції для проведення додаткового розслідування.
48. 13 серпня 2008 року слідчий
відповідного відділу міліції, посилаючись на останній висновок судово-медичної
експертизи та всі інші докази у справі, встановив, що між поведінкою медичного
персоналу і смертю С. не було жодного причинно-наслідкового зв'язку. Тому він
закрив кримінальну справу за відсутністю в діях медичного персоналу складу
злочину.
49. Заявниця оскаржила цю постанову до
прокуратури.
50. 30 вересня 2008 року заступник
Генерального прокурора повідомив заявниці, що постанова від 13 серпня 2008 року
була законною і обґрунтованою.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
A. Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (у редакції станом на час подій)
51. Стаття 113
Кодексу зазначає таке:
"Неподання без поважних причин допомоги
хворому особою медичного персоналу, яка зобов'язана, згідно з встановленими
правилами, подати таку допомогу, якщо це завідомо для медичного працівника
могло спричинити тяжкі наслідки для хворого,- карається виправними роботами на
строк до двох років або громадською доганою.
Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі
наслідки, карається позбавленням волі на строк до трьох років".
B. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (в редакції на час подій)
52. Стаття 4
Кодексу передбачає, що суд, прокурор, слідчий і орган дізнання
зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному
випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до
встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.
53. Відповідно до статті
28 Кодексу особа, яка зазнала шкоди від злочину, може подати цивільний
позов проти обвинуваченого на будь-якій стадії кримінального процесу до початку
розгляду судом справи по суті. Цивільний позивач в кримінальному судочинстві
звільнений від сплати судового збору за подання цивільного позову.
C. Цивільне законодавство
54. Цивільне законодавство не передбачає
конкретних положень про компенсацію моральної шкоди, заподіяної в результаті
злочинної недбалості медичного працівника.
Відповідно до загального принципу, закріпленого в
статті 4401 Цивільного кодексу України від
18 липня 1963 р. (чинний до 01 січня 2004 року), моральна шкода,
заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, відшкодовується
особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна
не з її вини.
55. Стаття 1167
Цивільного кодексу від 16 січня 2003 року (набув чинності з 01 січня
2004 року) передбачає, зокрема, що моральна шкода, заподіяна громадянину або
юридичній особі незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю, повинна бути
відшкодована особою, яка її спричинила, якщо ця особа винна в цивільному правопорушенні.
D. Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19 листопада 1992 року ("Закон щодо стандартів захисту здоров'я 1992 року") (у формулюванні на час подій)
56. Відповідні положення Закону викладені в такій редакції:
Стаття 39. Обов'язок
надання медичної інформації
"Лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в
доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і
лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі
наявності ризику для життя і здоров'я.
Пацієнт має право знайомитися з історією своєї
хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.
В особливих випадках, коли повна інформація може
завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він
інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті
інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в
непритомному стані".
Стаття 43. Згода на
лікування
"Згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта необхідна для
застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта,
який не досяг віку 15 років, а також пацієнта, визнаного в установленому
законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних
представників.
У невідкладних випадках, коли реальна загроза
життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на
медичне втручання не потрібна.
Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких
для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього
пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове
підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову
відповідним актом у присутності свідків...."
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ
57. Заявниця скаржилася на те, що її син
помер через відсутність належного медичного лікування, та на відсутність
ефективного розслідування обставин його смерті. Вона посилалася на статті 2, 6 та 7 Конвенції.
58. Суд вирішив розглянути скаргу виключно
за статтею 2 Конвенції, відповідна частина якої
передбачає таке:
"1. Право кожного на життя гарантується
законом. Ніхто не може бути позбавлений життя навмисно, за винятком виконання
смертного вироку, винесеного судом за вчинення злочину, за що передбачено таке
покарання за законом. .."
A. Доводи сторін
59. У своїх запереченнях щодо
прийнятності, долучених до розгляду суті справи, Уряд стверджував, що заявниця
не вичерпала національні засоби юридичного захисту. Зокрема, заявниця не
оскаржила до суду рішення слідчого від 13 серпня 2008 р. Більш того, вона не
подала окремого цивільного позову про відшкодування шкоди за стверджувану
злочинну недбалість медичного працівника до її сина. Уряд надав копії рішень
національних судів, які, на його думку, доводять наявність цивільно-правового
засобу захисту у справі заявниці.
60. Що стосується суті скарги, Уряд
стверджував, що заходи, вжиті слідчими органами, були відповідними і достатніми
для дотримання вимог статті 2 Конвенції. Уряд
наполягав на тому, що було вжито всіх необхідних заходів для захисту життя сина
заявниці. Уряд зазначив, що внутрішнє законодавство передбачає відповідне
правове регулювання надання медичної інформації пацієнтам, документального
закріплення відмови від медичної допомоги, а також випадки, в яких така відмова
для медичних працівників не була обов'язковою. Крім того, висновки
судово-медичних експертів припускали, що випадок С. не був надзвичайною
ситуацією для цілей статті 43 Закону України
"Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19 листопада
1992 року і тому лікарі правомірно керувалися відмовою С. пройти курс
лікування.
61. Заявниця стверджувала, що, домагаючись
проведення кримінального розслідування у справі протягом значного періоду часу,
вона вичерпала національні засоби юридичного захисту. Що стосується суті
скарги, заявниця стверджувала, що розслідування не було ефективним і життя її
сина не було належним чином захищено від порушень з боку медичних працівників.
B. Оцінка Суду
62. Європейський Суд нагадує, що перше
речення статті 2 зобов'язує державу не лише
утримуватися від "умисного" позбавлення життя, а й вжити належних
заходів для захисту життя осіб, які знаходяться під її юрисдикцією (див. "Л.
С. Б. проти Сполученого Королівства", від 09 червня 1998 року,
п. 36, Звіти про постанови і рішення 1998-III).
63. Ці принципи також застосовуються у
сфері охорони громадського здоров'я. Отже, вищезазначені позитивні зобов'язання
вимагають від держав створення відповідного законодавства, яке б змушувало лікарні,
як державні, так і приватні, вживати відповідних заходів для захисту життя
своїх пацієнтів. Вони також вимагають створення ефективної незалежної судової
системи з метою забезпечення встановлення причини смерті пацієнтів, які
знаходились на лікуванні як у державному, так і в приватному секторі, та
притягнення до відповідальності винних (див., серед інших джерел, "Калвеллі і Чільйо проти Італії" [ВП],
заява N 32967/96, п. 49, ECHR 2002-I).
64. Таким чином, Суд розгляне, чи виконала
держава ці позитивні зобов'язання.
1. Процесуальні зобов'язання
65. Хоча право переслідування або
засудження третіх осіб за вчинення злочину не може існувати незалежно, Суд вже
раніше заявляв, що ефективна судова система відповідно до вимог статті 2 може, а за певних обставин і повинна,
включати кримінально-правові засоби захисту. Однак, якщо порушення права на
життя чи фізичну недоторканність не є наслідком навмисних дій, позитивні
зобов'язання, передбачені статтею 2, щодо створення ефективної судової системи
не обов'язково вимагають надання кримінально-правового засобу юридичного
захисту в кожному випадку. У конкретному випадку злочинної недбалості медичних
працівників зобов'язання, наприклад, може бути виконано, якщо правова система
надасть жертвам можливість отримати відшкодування за допомогою виключно
цивільного судочинства або у поєднанні останнього із кримінально-правовими
засобами захисту, що дозволить встановити відповідальність відповідних лікарів
і отримати будь-яке відповідне цивільно-правове відшкодування, таке як компенсація
за завдану шкоду та оприлюднення рішення. Також можуть бути передбачені
дисциплінарні заходи (див. рішення у справі "Во
проти Франції" [ВП], заява N 53924/00, п. 90, ECHR 2004-VIII,
з подальшими посиланнями).
66. Статтю 2
Конвенції не буде дотримано, якщо захист, що забезпечується національним
законодавством, існуватиме тільки в теорії: насамперед такий захист повинен
також ефективно працювати на практиці (див. вищезгадане рішення у справі "Кальвеллі та Чільйо", п.
53). Тому Суд повинен визначити, чи всі наявні засоби юридичного захисту в їх
сукупності можуть як теоретично, так і практично, вважатися юридичними
засобами, що дозволяють встановлювати факти, забезпечувати притягнення до
відповідальності винних та надавати відповідне відшкодування потерпілому.
Іншими словами, замість того, щоб оцінювати правовий режим абстрактно, Суд
повинен розглянути, чи є правова система в цілому відповідною по відношенню до
справи, що наразі розглядається (див. рішення у справах "Біржіковські проти Польщі", заява
N 11562/05, п. 107, від 27 червня 2006, і "Додов
проти Болгарії", заява N 59548/00, пп. 83 і 86, від 17
січня 2008 р.).
(a) Внутрішнє розслідування і дисциплінарне
провадження
67. Після скарги заявниці до прокуратури
представники закладів охорони здоров'я провели внутрішнє розслідування і
виявили ряд недоліків в перші дні лікування сина заявниці (див. пункт 20). У
зв'язку з цим головний лікар лікарні вирішив накласти дисциплінарні стягнення
на медичних працівників (див. пункт 22).
68. Проте в звіті комісії із службового
розслідування не зазначалося, хто був відповідальним за летальний наслідок.
Зокрема, не було чітко встановлено, чи настала смерть сина заявниці в
результаті виявлених недоліків в його лікуванні.
69. Щодо припущення комісії із службового
розслідування та головного лікаря про те, що сам син заявниці був
відповідальним за смертельний наслідок у зв'язку з його неодноразовою відмовою
від лікування, Суд зазначає, що свобода погоджуватись або відмовлятись від
призначеного лікування є надзвичайно важливим принципом самовизначення та
особистої незалежності (див. рішення у справі "Свідки Єгови Москви
проти Росії", заява N 302/02, п. 136, від 10 червня 2010 року).
У сфері медичної допомоги відмова від певного лікування може неминуче призвести
до летального результату, але нав'язування лікування без згоди психічно
здорової дорослої людини є нехтуванням фізичною недоторканністю людини таким
чином, що це може порушити права, закріплені в п. 1
статті 8 Конвенції (див. рішення у справі "Пріті проти Сполученого
Королівства", заява N 2346/02, п. 63, ECHR 2002-III).
Однак стаття 2 Конвенції закріплює принцип
недоторканності життя, що особливо очевидно у випадку лікаря, який виконує свої
обов'язки, щоб врятувати життя, і повинен діяти в інтересах його або її пацієнтів.
Таким чином, Суд постановив, що ця стаття зобов'язує органи влади запобігати
прийняттю людиною рішення щодо позбавлення себе життя, якщо таке рішення не
було прийнято без примусу і з повним розумінням того, про що йде мова (див.
рішення у справі "Хаас проти Швейцарії", заява N
31322/07, п. 54, ECHR 2011). Звідси випливає, що одним з основних питань
у визначенні правомірності відмови пацієнта від медичного лікування є питання
про його або її здатність приймати рішення.
70. Однак у цьому випадку комісія із
службового розслідування та головний лікар не перевіряли, чи був С. спроможний
приймати раціональне рішення щодо його лікування і, як наслідок, чи дійсно
відмова С. була обов'язковою для лікарів і чи повинні були вони утриматись від
вжиття заходів, необхідних для запобігання його смерті. Вони не розглядали
питання про здатність С. розуміти, хоча навіть в матеріалах справи здоровий
глузд С. було поставлено під сумнів (див. пункти 7, 10, 11, 15 і 17). Крім
того, той факт, що лікарі запросили до С. психіатра, припускає, що вони
сумнівалися в розумовій здатності С. приймати раціональні рішення. Примітно, що
психіатр зробив висновок, що С. страждав від психічного розладу (див. пункт 15)
і не дійшов висновку, що С. був достатньо психічно здоровим, щоб сформувати
судження щодо свого лікування. Незважаючи на це, симптоми, які спостерігалися
медичними працівниками, та висновки психіатра не завадили лікарям та особам,
які проводили розслідування, прийняти відмову пацієнта від лікування як
обґрунтовану.
71. За цих умов неможливо зробити
висновок, що комісія з розслідування та головний лікар зробили належну спробу
розглянути всі відповідні факти, що стосуються смерті сина заявниці, та
встановити відповідальних осіб, як того вимагає стаття
2 Конвенції.
(b) Кримінальне провадження
72. Що стосується кримінальної справи, Суд
зазначає, що повномасштабне розслідування скарг заявниці було почато із
запізненням, 21 травня 2003 року. Це розслідування було остаточно припинено 13
серпня 2008 року, більше ніж через сім років і чотири місяці після смерті сина
заявниці. Водночас рентгенівські знімки сина заявниці - важливий медичний доказ
- було втрачено. Контролюючі органи скасували численні рішення про закриття
кримінальної справи з тієї причини, що у справі не було проведено всебічного
розслідування і все ще необхідно було провести кілька істотних слідчих дій
(див. пункти 32, 35, 39, 42 і 45). Повторювана необхідність у поверненні справи
на додаткове розслідування свідчить про серйозні недоліки кримінального
розслідування (див. "Біржіковські",
згадане вище, п. 111).
73. Примітно, що згадане питання осудності
С. у зв'язку з відмовою від лікування було нарешті винесено на експертизу
більше як через шість років після інциденту (див. пункт 42). До компетенції
Суду не належить розгляд питання щодо достовірності судово-психіатричної
експертизи від 14 вересня 2007 року, під час якої після значного періоду часу
довелося мати справу з таким складним питанням на основі обмеженого матеріалу.
Проте Суд зазначає, що найбільш надійну відповідь на це питання можна було б
отримати в ході безпосереднього огляду пацієнта під час його госпіталізації.
74. Беручи до уваги недоліки кримінального
розслідування та його надмірну тривалість, Суд вважає, що кримінальне
провадження у цій справі виявилося неефективним, і від заявниці не слід було
очікувати спроб домогтися його продовження, принаймні після постанови 13 серпня
2008 року. Звідси випливає, що заявниця не була зобов'язана оскаржити це
рішення до суду, як стверджує Уряд. Тому відповідне заперечення Уряду
відхилено.
(c) Цивільне судочинство
75. Заявниця не подавала цивільного позову
до суду. Тим часом, як зазначалося вище (див. пункт 65), стаття 2 Конвенції не обов'язково вимагає надання
кримінально-правового засобу юридичного захисту у кожному випадку медичної
недбалості. Тому питання полягає в тому, чи повинна була заявниця у цій справі
порушити це питання в межах цивільного судочинства.
76. Суд бере до уваги доводи Уряду про те,
що заявниця могла подати цивільний позов, яким би вимагала відшкодування шкоди
за стверджувану медичну недбалість. Замість цього заявниця вирішила звернутися
до прокуратури, вимагаючи кримінального переслідування медичних працівників. У
зв'язку з фактичними обставинами справи та положеннями національного
кримінального законодавства (див. пункт 51) застосування нею
кримінально-правових засобів юридичного захисту не видається недоцільним. Не
вважали його недоцільним і органи влади, які протягом значного періоду часу
вважали, що були підстави для проведення розслідування скарг на медичну
недбалість.
77. Суд повторює, що від заявника, який
вичерпав очевидно ефективні і достатні засоби юридичного захисту, не можна
вимагати спроб застосувати інші заходи, які були доступними, але, ймовірно, не
більш успішними (див. рішення у справі "Т. В.
проти Мальти" [ВП], N 25644/94, п. 34, від 29 квітня
1999 року). Цей принцип було застосовано у справі "Сергієнко
проти України", заява N
47690/07, від 19 квітня 2012 року, яка стосувалася скарг на
неефективність розслідування кримінальної справи щодо дорожньо-транспортної
пригоди, що спричинила смерть сина заявника. Відхиляючи доводи Уряду про
неподання заявником окремого цивільного позову, Суд зазначив, що заявник
вичерпав цивільні засоби юридичного захисту в ході провадження у кримінальній
справі і що навіть якщо заявник міг би застосувати окремий цивільний засіб
юридичного захисту, який не залежав би від результату будь-якого кримінального
розслідування у цій справі, будь-які відповідні висновки у кримінальному
судочинстві вплинули б на результат цивільного судочинства і суму компенсації
(там же, пункти 42 та 43).
78. У цій справі, розглядаючи конкретний
вибір засобу правового захисту заявницею, Суд підкреслює, що кримінальне
провадження, якого домагалася заявниця, дозволяло одночасний розгляд питання
про кримінальну та цивільно-правову відповідальність, які випливають з одного і
того ж проступку, забезпечуючи таким чином повний процесуальний захист прав, що
знаходяться під загрозою (див. пункт 53). Подання цивільного позову в
кримінальній справі, можливо, було більш вигідним для заявниці з точки зору
судових та інших витрат. Крім того, слідчі органи були зобов'язані збирати
докази в цьому провадженні. У зв'язку з цим слід зазначити, що експертні
висновки, витребувані слідчими органами, та інші зібрані ними в кримінальній
справі докази були б істотними для ухвалення рішення за цивільним позовом
заявниці. Відповідно Суд не вважає, що заявниця діяла неналежним чином,
оскільки для вирішення справи обрала кримінальне судочинство.
79. Отже, Суду не потрібно визначати, чи
розглядали б суди цивільний позов заявниці ефективно протягом періоду часу,
коли органи влади проводили кримінальне розслідування щодо тих самих фактів.
Наведені вище міркування принаймні не означають, що заявниці можна дорікнути за
послідовне звернення до кримінально-процесуальних засобів захисту. Висновок
Суду про те, що цей процес виявився неефективним, не можна застосовувати проти
заявниці. У цілому заявниця має розглядатися як така, що в законному порядку
використала кримінально-правові засоби захисту, очікуючи, що вона зможе подати
цивільний позов у кримінальній справі.
80. Суд, нарешті, вважає, що після того,
як заявниця протягом більше семи років вимагала проведення кримінального
розслідування, недоцільно було очікувати від неї подання цивільного позову.
81. У світлі вищевикладених міркувань Суд
вважає, що за обставин цієї справи заявниця не була зобов'язана подавати
окремий цивільний позов. Тому заперечення Уряду щодо цього мають бути
відхилені.
(d) Висновок
82. У світлі вищевикладеного Суд вважає,
що заявниця не мала доступу до ефективної процедури, що відповідала б
процесуальним вимогам статті 2 Конвенції.
83. Отже, мало місце порушення
процесуального аспекту статті 2 Конвенції.
2. Зобов'язання забезпечити відповідне
законодавство щодо охорони здоров'я
84. Як випливає з принципів, встановлених
Судом в його прецедентному праві (див. пункт 63), окрім процесуальних питань,
що виникають за статтею 2 Конвенції, ще одним
питанням, що стосується позитивного зобов'язання держави за статтею 2, є
відповідність законодавства щодо охорони здоров'я, яке застосовувалося у
випадку сина заявниці.
85. Дійсно, Суд в минулому розглядав
якість нормативно-правової бази для визначення того, чи було право на життя
відповідним чином захищено "законом" (див., наприклад, "Макаратціс проти Греції" [ВП], заява N
50385/99, п. 62, ECHR 2004-XI). На противагу, якщо Договірна держава
створила відповідні правові засади для забезпечення високих професійних
стандартів серед фахівців у галузі охорони здоров'я та охорони життя пацієнтів,
самих фактів, таких як помилки з боку медичних працівників або відсутність
координації між фахівцями в галузі охорони здоров'я щодо лікування конкретного
пацієнта, недостатньо для того, щоб притягнути Договірну державу до
відповідальності з точки зору її позитивних зобов'язань відповідно до статті 2 Конвенції щодо захисту життя (див. рішення у справі Додов, згадане вище,
п. 82).
86. У цьому випадку з аналізу, проведеного
органами охорони здоров'я, випливає, що одним з факторів, які призвели до
ненадання С. належної медичної допомоги, є невідповідність підзаконних
нормативно-правових актів, що регулюють співробітництво між міськими лікарнями
у випадках, коли інтенсивна медична допомога доступна тільки в одній міській
лікарні (див. пункт 20). Зокрема, на прикладі випадку сина заявниці комісія із
службового розслідування визнала за доцільне рекомендувати внесення змін до
правил, що стосуються допуску пацієнтів до відділень реанімації (див. пункт
21). У світлі цих міркувань і висновків Суд зі свого боку не має жодних підстав
припускати, що ці вищевказані підзаконні акти в цій частині відповідали їх
цілям.
87. Крім того, Суд зазначає, що при
розгляді питання щодо злочинної недбалості лікарів місцева влада багато в чому
спиралась на той факт, що син заявниці неодноразово відмовлявся від життєво
необхідного лікування, яке йому було запропоновано своєчасно. Як зазначалося
вище, незважаючи на симптоми психічного розладу С., лікарі прийняли ці відмови
як цілком свідомі, не піддаючи сумніву здатність С. приймати раціональні
рішення, що стосуються його лікування. Примітно, що якщо б С. погодився на
лікування, результат міг би бути іншим (див. пункт 46).
88. Навіть незважаючи на те, що після
смерті С. місцеві органи влади зрештою дійшли висновку, що його психічний стан
не впливав на його здатність приймати рішення, Суд вважає, що питання щодо
юридичної значимості відмови С. від життєво важливого лікування необхідно було
розглянути у доречний час, а саме коли медичний персонал утримувався від
надання запропонованого лікування відповідно до рішення пацієнта. З точки зору статті 2 Конвенції чітка позиція з цього питання була
необхідною на той час, щоб виключити ризик прийняття пацієнтом рішення без
повного усвідомлення важливості визначеного лікування. Значною мірою це ключове
питання було неналежним чином розглянуто лікарями під час госпіталізації С.
через те, що національне законодавство у цій сфері недостатньо ефективно
визначало умови, за яких відмова від лікування була правочинною і обов'язковою
для медичного персоналу. Ця справа свідчить, зокрема, що нормативно-правова
база не гарантувала відповідним чином, що здатність пацієнта приймати рішення
буде оперативно і об'єктивно встановлена за допомогою справедливої і належної
процедури.
89. Крім того, якщо припустити, що заявник
був здатним приймати рішення щодо свого лікування (див. пункт 43), твердження в
його особистому щоденнику щодо "відновлення [його] тіла" припускає,
що він, можливо, не був належним чином поінформований про реальний стан свого
здоров'я (див. пункт 13). На думку Суду, ця справа свідчить про недостатність
гарантій забезпечення інформованої згоди пацієнта на лікування в небезпечній
для життя ситуації.
90. Відповідно з урахуванням
невідповідності підзаконних нормативно-правових актів щодо допуску пацієнтів до
відділень інтенсивної терапії та відсутність відповідних правил щодо
встановлення здатності пацієнтів приймати рішення, включаючи отримання їх
інформованої згоди на лікування, Суд вважає, що органи влади не вжили достатніх
заходів для створення нормативно-правової бази, яка б забезпечила належний
захист життя сина заявниці, як того вимагає стаття 2
Конвенції.
91. Таким чином, було порушення цього
положення Конвенції щодо зобов'язання держави
забезпечити належне регулювання законодавства щодо охорони здоров'я.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ
41 КОНВЕНЦІЇ
92. Стаття 41
Конвенції передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє
право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове
відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу
сатисфакцію".
A. Шкода
93. Заявниця вимагала один мільйон євро
(EUR) відшкодування моральної шкоди.
94. Уряд стверджував, що ця вимога є
надмірною і необґрунтованою.
95. Суд вважає, що заявниця зазнала
страждань і тривоги через факти, що лежать в основі констатованих у цій справі
порушень, що не може бути відшкодовано лише шляхом визнання порушення.
Приймаючи рішення на справедливій основі, Суд присуджує заявниці 10000 євро в
якості компенсації моральної шкоди.
B. Витрати
96. Заявниця вимагала відшкодування у
розмірі 915 євро і, крім того, 210,40 євро у зв'язку з (а) дорожніми витратами;
(б) поштовими витратами і (с) ксерокопіювальними витратами.
97. Уряд заперечував цю вимогу і
стверджував, що підлягають відшкодуванню лише витрати, які були неминуче
понесені заявником під час розгляду справи в Суді.
98. Згідно з практикою Суду заявник має
право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі
витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій
справі, беручи до уваги документи, що є в розпорядженні Суду, а також
вищевказані критерії, Суд вважає за доцільне присудити суму в розмірі 200 євро
в якості відшкодування витрат, понесених під час провадження в Суді.
C. Пеня
99. Суд вважає за належне призначити пеню
виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до
якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Відхиляє попередні заперечення
Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.
2. Постановляє, що було
порушення статті 2 Конвенції щодо процесуальних
зобов'язань держави.
3. Постановляє, що було
порушення статті 2 Конвенції щодо позитивного
зобов'язання держави забезпечити відповідне законодавство щодо охорони
здоров'я.
4. Постановляє, що:
(a) протягом трьох місяців з дати, коли це
рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті
44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявниці наступні
суми, конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день виплати:
(i)
10000 євро (десять тисяч євро) відшкодування моральної шкоди разом з
будь-яким податком, що може нараховуватись;
|
(ii)
200 євро (двісті євро) відшкодування судових та інших витрат разом з
будь-яким податком, що може нараховуватись заявниці;
|
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і
до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple
interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального
банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові
пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявниці
щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово
5 грудня 2013 року, відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Голова
|
М. Віллігер
|
Секретар
|
К. Вестердік
|
Комментариев нет:
Отправить комментарий